У Тиврові на Вінниччині 6 вересня відбувся сьомий Всеукраїнський день молитовної пам’яті мучеників за віру ХХ століття. Урочистості очолив єпископ-помічник Кам’янець-Подільської дієцезії Радослав Змітрович.
Цей день пам’яті встановлений єпископатом 7 вересня 2019 року і відтоді відзначається щороку в першу суботу вересня. Роком раніше, 1 вересня 2018 року, у тиврівському храмі св. Архангела Михаїла було урочисто освячено Меморіал на честь мучеників за віру ХХ століття в Україні. А 5 вересня 2020 року тиврівський храм було проголошено санктуарієм Пресвятої Божої Матері Тиврівської та мучеників за віру.
Цього року, щоб вшанувати пам’ять тих, завдяки чиїй жертовній вірі Церква існує на нашій землі, а ми маємо можливість вільно сповідувати свою віру, до Тиврівського санктуарія з’їхалися близько двох сотень вірян із багатьох парафій Кам’янець-Подільської дієцезії, а також із Києва і Чернігова.
Урочисту Святу Месу очолив єпископ-помічник Кам’янець-Подільської дієцезії Радослав Змітрович у співслужінні з одинадцятьма священниками. Перед початком Служби зібраних на урочистості тепло привітав настоятель парафії св. Архангела Михаїла о. Христофор Махельський ОМІ, перерахувавши всі парафії, представники яких прибули до Тиврова.
«Це — мінімальна справедливість…»
«Дякую вам за те, що ви є, за те, що прийшли вшанувати пам’ять мучеників за віру, — сказав, розпочинаючи Службу, єпископ Радослав Змітрович. — Це — мінімальна справедливість, яку ми можемо їм уділити. Але це також дар і для нас, що через заступництво тих, хто постраждав за віру, ми можемо просити про необхідні благодаті для нас, для України, для світу».
Його Преосвященство також зазначив, що в цей час у Львові відбувається святкування 650-річчя Галицької митрополії, спадкоємицею якої є Львівська архідієцезія, яка є «знаком присутності латинського обряду на цих теренах».
Торкаючись значення Дня молитовної пам’яті мучеників за віру, о. Христофор Махельський сказав для CREDO, що «це, як сказав єпископ, справедливість — віддати шану тим людям, які в радянські часи страждали за віру, щоб не дати світові їх забути. Адже відбулося стільки різних подій, що відтоді, як Україна стала незалежною, люди говорять здебільшого про інші речі. Навіть згадуючи трагічні події, люди говорять про Чорнобиль, тепер говорять про жертв російсько-української війни, говорять про Голодомор. А про мучеників за віру — свідчень про них дуже мало. Тому це — справедливість…».
Проголошуючи проповідь, владика Радослав почав її з діалогу: він поставив перед присутніми два питання. Перше: «Чи правильно робили мученики за віру?». Отримавши позитивну відповідь, Його Преосвященство поставив друге: «Чому те, що вони робили, вони робили правильно? Адже можна було зректися віри, вступити в партію, у комсомол, але вони залишилися вірними, тоді як інші, які виростали в приблизно однакових із ними умовах, відрікалися від віри й самі збивали хрести з храмів, вважаючи, що цим будують світле майбутнє…»
Владика Радослав пояснив, що цими питаннями хоче дати присутнім подумати самі, адже нині ситуація подібна, хоча світ не діє так відкрито: «сьогоднішній світ може прийняти те, що ти ходиш до храму, але чи прийме те, що ти живеш як християнин?» Єпископ вислухав відповіді молодих людей, які зводилися до того, щоб не боятися «бути білою вороною» — не робити того, що роблять усі…
У другій частині проповіді єпископ Радослав сказав, що «для нас найважливіше — що про це говорить Боже Слово. В сьогоднішньому Євангелії є прекрасний образ: “зерно, якщо не вмре, залишиться саме, а якщо вмре — дасть плід” […]. Це правда про людину: людина ніколи не буде щаслива, якщо житиме тільки для себе, якщо буде тільки брати, а нічого не давати, якщо не буде нікому служити. Сучасний світ говорить, що служіння принижує. Але чи принижує себе батько тим, що забезпечує свою родину? Чи принижують себе ті, хто захищає нас? Тому правильно зробили наші предки, залишившись вірними совісті й Богові. […] Бог не вимагає від нас нічого, що би перевершувало наші сили, а хоче, щоб ми прийняли себе зі своїми талантами, своїми здібностями й максимально використали їх для служіння людям».
«Христос продовжує Хресну Дорогу тому, що пробачає»
Як і в попередні роки, урочистість вшанування мучеників ХХ століття продовжила Хресна Дорога залами-стояннями Меморіалу. Роздуми над стояннями, які читав владика Радослав, були написані ним самим. Головна думка роздумів — пробачення.
На І стоянні «Ісуса засуджено на смерть» Його Преосвященство розповів про жінку, яка прийшла до нього на початку повномасштабної війни й сказала, що в неї вбили сина. Вона осуджувала його вбивць, але коли молилася, згадала, що сама вбила дитину, яка ще не народилася. «Отже, якщо я на таке здатна… З тих пір я простила і зараз живу в мирі», — сказала вона.
На ІV стоянні «Ісус зустрічає свою матір» владика сказав: «Марія — наша Матір, і Вона з нами зараз, як була Вона з мучениками».
«Христос прийняв допомогу Симона Киринеянина, тому що любив його. Ми часто бунтуємо, коли щось іде не по-нашому. Був спочатку збунтований і Симон — на вояків, що примусили його нести хрест. Але потім він був вдячний їм за те, що дали йому можливість зустріти Ісуса Христа. Молімося за те, щоб і ми зустріли Христа, як зустріли Його мученики ХХ століття», — прозвучало на V стоянні «Симон Киринеянин допомагає Ісусові».
«Христос продовжує свою Хресну Дорогу тому, що пробачає тим, хто був байдужим. Він не дає перемагати злу, а перемагає зло добром», — сказав Його Преосвященство на VІ стоянні «Вероніка витирає обличчя Ісуса».
На ІХ стоянні «Ісус падає вдруге» владика розповів притчу про немилосердного боржника. «Це притча про нас, тому що ми багато одержуємо від Бога, але цього не помічаємо. Мученик — це той, хто помічає те, що дає йому Бог, і пробачає тим, хто перед ним винен», — сказав Його Преосвященство.
На ХІІ стоянні «Смерть Ісуса на хресті» учасники Хресної Дороги молилися за те, щоб бути людьми, які живуть згідно з Божим планом і дарують пробачення іншим.
«Усе, про що тут сказано, не мало б значення, якби не Воскресіння». Тому Хресна Дорога завершилася ХV стоянням «Воскресіння Ісуса Христа».
фінансово.
Щиро дякуємо!
