Україна

Великий Четвер у Києві. Щоб Ісус входив у наше серце не як у карцер

19 Квітня 2019, 16:20 1047 Ірина Ролінська

У Великий Четвер Церква розпочинає період Тридіуму — святого Тридення, коли ми переживаємо наново страждання, смерть та воскресіння нашого Господа Ісуса Христа.

18 квітня 2019 року у конкатедральному соборі святого Олександра у місті Києві відслужили Святу Месу Господньої вечері. Її очолив ординарій Києво-Житомирської дієцезії єпископ Віталій Кривицький у співслужінні з Апостольським нунцієм архієпископом Клаудіо Гуджеротті, священиками парафії та отцями, які несуть душпастирське служіння у столиці.

На початку Служби Божої діти парафії привітали священиків із днем встановлення Таїнства Священства, подякували їм за ревне та жертовне служіння, а також запевнили у постійній молитві. Єпископ Віталій, своєю чергою, привітав усіх, хто в цей день, коли згадуємо встановлення Таїнства Євхаристії, зробив усе можливе, щоб зібратися біля вівтаря, біля Господнього столу. Також він наголосив, що священики дуже потребують молитви, і подякував тим, хто особисто, телефоном та через соціальні мережі засвідчує, що молиться за священство.

 

 

У своїй проповіді єпископ сказав:

«Урочистість Великого Четверга звертає нашу увагу на багато речей, які для нас є спасительними, які збирають сьогодні вірян. І цей день ми переживаємо дуже святково, бо неможливо не радіти тому, що Господь залишив нам багато знаків, які діють. Тобто не лише якусь реліквію, образ, який може висіти на стіні та про когось або щось нагадувати, а знаки, які насправді діють.

На початку ми згадували про Пресвяту Євхаристію. Господь зібрав своїх учнів 2000 років тому і нас сьогодні збирає на цій вечері, щоб вона не була такою винятковою раз на рік, п’ять разів на рік або трошечки більше, але щоб це стало частиною нашого життя; щоб ця Євхаристія стала місцем, до якого ми йдемо і від якого ми йдемо далі; кульмінаційним моментом нашого життя, до якого треба бути постійно готовими і який не може не перемінити людину, якщо вона бере в цьому сумлінну, свідому участь. Господь залишає нам це Таїнство, щоб ми не були голодними. Господь також залишає нам Таїнство священства, для того, щоб були ті люди, які будуть займатися переміненням на вівтарі хліба та вина у Тіло і Кров Господа Ісуса, — але будуть це робити не від себе (бо вони навчилися, найкраще склали екзамени у семінарії), а тільки тому, що вони отримують від Бога такий дар. Дар, який є вище заслуги. Дар, перед яким ми, священики, сьогодні схиляємося.

Дехто сказав, що боїться цього дару священства. Ми сьогодні дякуємо Господу, ми приймаємо привітання, молитви, в яких нас запевняють наші віряни. І я сьогодні на цьому місці я дуже радий служити цю Євхаристію за всіх священиків з нашої дієцезії, щоб добрий Господь нас благословив і провадив.

Сьогодні Господь вчить нас ще однієї справи, я б хотів на цьому більше зосередитися. Можна прийняти Євхаристію, Святе Причастя, прийняти живого Ісуса у своє серце, але прийняти Його ніби до карцеру. Чи був факт, що ми прийшли на Євхаристію? Так, був такий факт. Чи ми підготувалися і мали можливість прийняти Ісуса до серця? Так, ми до цього підготувалися. Чи Ісус увійшов до нашого серця, коли ми прийняли Його у Святому Причасті? Так, Він зробив так, бо Він пообіцяв, Він захотів приходити до нас, а ми все зробили для того, щоб Він до нас увійшов. Але запитаємо себе: а що далі робитиме Ісус у нашому серці? Яке значення Його, який прийшов до цього серця, і що від цієї миті у нашому житті змінилося?

Якщо ми закладаємо, що щоразу, коли Ісус приходить до нашого серця, принаймні щось у нашому житті змінюється, то маємо пам’ятати, що наша Євхаристія — кожна, навіть та щоденна (у цьому випадку навіть найскладніша), не має бути подібною до інших, бо це є завжди нова, свіжа зустріч, це зустріч в обставинах, у яких я живу сьогодні, у сьогоднішніх моїх досягненнях і помилках. Сьогодні до них приходить Ісус. Він має силу перемінювати мене кожного дня, щоразу, коли я зустрічаюся з Ним у Пресвятій Євхаристії.

Сьогодні є ще один такий фактор: Ісус не хоче залишатися лише для когось одного. Ісус не хоче, щоби цей дар, який ми отримуємо, був здобутком якогось егоїста. Не може бути нічого більш дорогоцінного у світі, за всі коштовності світу, ніж Тіло і Кров нашого Господа. Люди віруючі не ставлять цього під сумнів, розуміють, що не може бути нічого коштовнішого. Але чи це коштовне приходить лише до мене? Лише до егоїста, який посів сьогодні цей дар, отримав його і закопав? Отримав його і закрив у карцер? Ми говоримо про когось живого, не просто про шухляду. Його можна закрити у карцер, у темряву власного серця й не дати, щоб Він виходив.

Насправді під час Тайної Вечері Ісус вчить своїх учнів чогось іншого. Він не говорить лише про велику вартість Пресвятої Євхаристії, про те, як важливо, щоб Він був зі своїм народом. Він хоче лишитися, Він говорив: “Ось Я з вами усі дні, аж до скінчення світу”. Ми говоримо про встановлення Євхаристії, але також говоримо і про ще один жест: Ісус під час Святої Вечері чинить дещо, що не було зрозуміле для учнів. Цей жест змінив соціальне становище. Якщо про Ісуса завжди говорили, що Він є Вчителем і Господом, завжди підносячи Його, то сьогодні, коли Він зволив умити ноги учням, треба було перевернути деякі речі й сказати, що Він зайняв зовсім інший соціальний статус. Він сьогодні не є господарем, Вчителем, не кимось іншим. Він є слугою. Учні цього до кінця не розуміють, тому Петро, який був дуже рішучий, двічі перечить Ісусові. Були також і інші моменти, коли він перечив Ісусові, це було його помилкою, але він знову сьогодні перечить: “Господи, ніколи не будеш мені мити ніг”. Тоді Ісус пояснює йому, чому він має так зробити. Ми обов’язково маємо побачити продовження: “Тому що й ви, Мої учні, маєте йти далі й чинити так само”.

Дорогі брати і сестри, Ісус у цьому жесті обмивання ніг спонукає кожного з нас іти далі, щоб ми не затримувалися лише на тому, щоб узяти, але щоб ми знайшли і що дати. Сьогодні в нашому суспільстві є багато різних криз. Криза економічна, політична, будь яка — я не про це хочу говорити. Але хочу говорити про кризу служіння. Люди не хочуть служити, тому що дуже ревно, дуже міцно тримаються певних статусів, які вони зайняли. Часто це може бути, як каже прислів’я, “із грязі в князі”: людина, яка пройшла по якихось щаблинах у соціальному середовищі, десь піднялася, не хоче сходити низько, не хоче знову повертатися у цей соціальний андеграунд. Тоді вона намагається триматися цього, навіть зовнішньо намагається переконати себе саму, що інші мають мені служити, але не я. Це помилка, це велика помилка, насіння якої залишає у нашому серці сатана, князь цього світу. Він також дає потрібні для цього важелі та способи, щоб ми це зрозуміли й використали. Однак Ісус звертає нашу увагу на те, що служіння має бути частиною нашого життя.

Повернемося до нашого оточення. Подивімося кожен сьогодні на своє життя: чи насправді у моєму житті серед великої кількості обов’язків є час на служіння? Чи всі обов’язки переплітаються зі служінням? Ми можемо знову повернутися до людей з низин соціуму, але ми маємо згадати, що слово “міністр” має походження від “служитель” — людина, обрана для того, щоб служити іншим. А ті, хто становить певний колектив, наприклад, лікує в лікарні, хто допомагає Ісусові дійти до людей з ранами, запрошує Бога підійти до цих людей ближче, — чи не є служителем? Чи може статися щось таке, коли цей лікар або навіть медсестра скаже, що він або вона є джерелом здоров’я, — але це буде брехня.

Подібне відбувається у наших родинах. Є родини, де немає проблем із тим, хто що робить, хто що виконує, бо все дуже чітко розкладено: хто заробляє гроші, хто готує їжу, хто пере, хто робить інші речі, але, перепрошую, чи то не є кооператив? Чи то не є життя за певною умовою? Є певна домовленість, люди домовилися і тепер кожна сторона виконує свої умови договору, а якщо ні, то треба, звичайно, тріснути по столу. Де в наших сім’ях служіння?

Що ми переживаємо у сім’ях, у найближчому середовищі, у спільнотах, те саме будемо виносити назовні. Чи, приходячи до храму, ми приходимо лише брати, чи пам’ятаємо, що треба ще й давати? Чи готові ми давати кожного дня? Чи те, що ми даємо, має завжди відраховуватися, монетизуватися? Чи завжди повинне мати форму монети, грошей? Служіння закладає час, сили, увагу, може, часом, усмішку — цього достатньо. Господь вчить нас цього служіння, бо то не інша людина не може без нашого служіння, а ми не є справжніми християнами, якщо ми не служимо. Господь, який лишає нам сьогодні слово про служіння: “Ідіть ви і так само чиніть”, хотів показати, як до кінця любить своїх учнів, як він до кінця любить інших.

Коли будь-кого з нас, християн, католиків, запитають, яка заповідь є найважливішою, то чи насправді любимо цією любов’ю Ісуса? Чи вміємо схилитися, чи вміємо послужити, незважаючи на якісь певні життєві плани?

Багато хто дискутував над тим, чи правильно робив Папа Римський, коли стояв навколішках перед володарями Судану й цілував їм ноги. Але більше люди зрозуміли, коли зрозуміли намір, інтенцію Папи: допомогти, щоб у цій країні закінчилася війна. І якщо для цього треба цілувати ноги і схилитися перед володарями цього світу, від яких це залежить, — він готовий це зробити, щоб лише там закінчилася війна. Це глибина, до якої може дійти не кожен. Папа — дійшов. Чи кожен з нас на тому місці, де будемо стояти, дійде до того, щоб у ту чи іншу мить вміти схилися і поцілувати ноги? Іноді це може бути образно, у переносному значенні, а іноді — конкретно, як у випадку Папи. Як було сказано на початку: ми не маємо права відійти від Євхаристії непереміненими. Нехай це чудо перемінення, також і в царині служіння, відбудеться у житті кожного з нас конкретно сьогодні, у це свято, у цей незвичний день, — а, з іншого боку, дуже звичне, боми учасники тієї ж Євхаристії, як і в кожен день, коли відбувається те ж саме чудо. Нехай наші близькі стануть теж учасниками і свідками великих чудес! Амінь.»

 

 

Після проповіді єпископ Віталій омив ноги 12 парафіянам, серед яких були представники спільноти Лицарів Колумба Ради святого Олександра та Спільноти святого Йосипа.

Після звершення Євхаристії Ісуса, присутнього у Пресвятих Дарах, було перенесено у процесії до каплиці Адорації, де парафіяни мали можливість затриматись у молитві, зосередженні та поклонінні.

Фото: Ecclesia Catholica St. Alexandri – Chronica Paroecia

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

МІСЦЕ

Київ
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: