Смирення — це слухняність Богові, а не благим намірам

Роздуми над Божим словом на п’ятницю І тижня Адвенту

Того часу, як Ісус проходив, за Ним пішло двоє сліпих, котрі голосно гукали: “Помилуй нас, Сину Давидів!” Коли ж увійшов Він до хати, сліпі підійшли до Нього. Ісус сказав їм: “Чи ви вірите, що Я можу це зробити?” Вони відповіли Йому: “Так, Господи!” Тоді Він доторкнувся до їхніх очей, промовивши: “Нехай вам станеться за вашою вірою!” І  відкрилися їхні очі. Ісус суворо наказав їм: “Глядіть, щоб ніхто не довідався!” Вони ж, вийшовши, розголосили про Нього по всій тій землі.

Мт 9, 27-31

Віра має безпосередній зв’язок із нашим смиренням. Смирення не є самоприниженням, це знання своєї межі і життя згідно зі своїми границями і можливостями. Людину несмиренну можна легко порівняти зі сліпцем. Дуже добре це видно на прикладі автомобілістів, які не дотримуються правил дорожнього руху, не слідкують за знаками: вони справді мають очі, але відкидають те, що бачать, порушуючи правила. Ламаючи приписи, вони виходять за межі безпеки. Те саме з людиною несмиренною: вона може знати свої обмеження, але її самовпевненість стає її сліпотою. Вона бере на себе завдання, яких виконати не може: не тому що це погана людина, просто вона не має для цього здібностей. І так самовпевнена людина руйнує це завдання, завдає шкоди і собі, й іншим. Сліпі з Євангелія були несмиреними: не послухали наказу Господа: “Глядіть, щоб ніхто не довідався!” Вони йдуть за власним розсудом — можливо, навіть і з добрим наміром: “Вони ж, вийшовши, розголосили про Нього по всій тій землі”. Отже, навіть добрий — як нам здається — намір ще не означає смирення.

Які наші добрі наміри не збігаються з Божою волею? Про що я питаю Господа, а про що взагалі не хочу Його питати? Можливо, зараз треба саме спитати Господа про те, про що мені взагалі не хочеться Його запитати, і таки Його послухати?