Якою силою береться Царство Небесне?

Роздуми над Божим словом на четвер ІІ тижня Адвенту

Того часу Ісус сказав народу: «Воістину кажу вам: не постав між народженими від жінок більший за Йоана Хрестителя, але найменший у Царстві Небесному більший від нього. Від днів Йоана Хрестителя і дотепер Царство Небесне здобувається силою, і ті, хто застосовує силу, здобувають його. Адже всі Пророки й Закон пророкували до Йоана; і коли хочете прийняти, він — Ілля, який має прийти. Хто має вуха, нехай слухає».

Мт 11, 11-15

Сьогоднішнє Євангеліє для мене досить важке — не для власного розуміння, а для ділення цим розумінням з іншими, оскільки екзегети не мають згоди щодо нього: «Від днів Йоана Хрестителя і дотепер Царство Небесне здобувається силою, і ті, хто застосовує силу, здобувають його».

Частина екзегетів тлумачать ці слова в дусі багатовікової традиції: що аби здобути Царство Небесне, треба робити над собою значне зусилля, фактично — боротися зі своєю слабкою природою.

Інша група екзегетів цей фрагмент пояснює так: «Від часів Йоана Хрестителя і донині Царству Небесному чиниться насильство; і ті, що чинять насильство, здобувають його для себе». Це пояснення має такий зміст: люди, що чинять насильство, становлять перешкоду для надходження Небесного Царства. «Ті, що чинять насильство, відсувають його, перешкоджаючи людям увійти до Царства» (А. Грюн, «Любити себе»). Згідно з цією інтерпретацією, насильство є перешкодою для наближення Царства Божого.

Справді, пророцтво Ісаї про говорить Месію, що Він «не закричить ані не видасть голос, ані зі зовні не почується його голос. Він не розломить надломлену тростину і не згасить ґніт, що куриться, але відкриє суд на правду. Засіяє і не буде розбитий, аж доки не поставить суд на землі. І на його закон народи надіятимуться» (Іс 42, 1-4).

Любов уникає насильства, а пожадання примушує і чинить утиск. Любов дає свободу вибору. Це добре можна побачити на прикладі педагогіки Ісуса Христа щодо Апостолів. Ніколи Господь Ісус не застосовував до них імперативу: «ви повинні, ви мусите». Часом Він їм докоряв, часом зі сумом констатував: «Чому думаєте про себе, маловіри, що не маєте хлібів?» (Мт 16, 8), називав їх нерозумними: «О, нерозумні й повільні серцем, для того, щоб повірити в усе, що говорили пророки» (Лк 24, 25). Запитував, чи й вони не хочуть Його покинути: «Чи й ви не хочете відійти?» (Йн 6, 67). Але Господь ніколи їх не змушував. Він дорікав своїм Апостолам і учням, як любляча мати дорікає своїм дітям: не відкидаючи їх від себе, а надалі в любові терпеливо триваючи біля них. Вони й далі помилялися, навіть грішили (пор. Лк 9, 54-55; Лк 9, 46; Мт 26, 31; Лк 22, 60), залишалися слабкими людьми. Чудесна переміна в їхній поведінці відбувається після зішестя Святого Духа, завдяки Йому вони сміливо починають проповідувати Євангеліє, і роблять це з такою силою і запалом, наче ніколи не були боязкими і закритими в собі. Яскрава переміна відбувається в апостолі Павлі, який з гонителя і вбивці християн стає Апостолом народів, що зносить утиски, переслідування і побиття заради проголошення Благої Вісті.

Що ж було причиною переміни цих слабких людей на справжніх Апостолів Євангелія: чи тверде й суворе слово Ісуса, сила і міць Його дій, чи щось інше? — Так, це була любов, яку вони в повноті отримали, наповнившись Святим Духом. Сам апостол Павло є автором слів: «Не дайся, щоб зло перемогло тебе, але перемагай зло добром!» (Рим 12,21)… Любов Ісуса Христа, уділена їм у Святому Дусі, зробила з них таких сміливих і одночасно сповнених любові людей.

Коли людина чинить насильство над іншою людиною, то зводить її особу до предмета, яким можна маніпулювати згідно зі своїм бажанням. Для того й існують предмети, щоб ми ними користувалися; але людина це не предмет. Саме цю профанацію особи, коли з особи робиться предмет, яким можна маніпулювати, і здійснює насильство. Любов дозволяє іншій особі бути собою, навіть помилятися й грішити, — але залишатися собою.

Зрозуміло, що любов — це не поблажливість. Любов звертається до гідності особи, а гідність пов’язана з відповідальністю. Відмінність між насильством, що використовує особу, і любов’ю, полягає в страхові. Як каже св. Йоан Апостол: «досконала любов геть виганяє страх, бо страх несе страждання; хто ж боїться, той недосконалий у любові» (1Йн 4, 18). Свята Катерина з Генуї казала, що душі на суді Божому дивляться на себе, на свої гріхи, крізь призму Божої любові, і, зауважуючи в собі недосконалості чи гріхи, які можуть бути очищені у вогні чистилища, самі радо прагнуть цього очищення — заради того, щоб бути вповні достойними цієї безмежної любові.

Любов наближає нам Царство Небесне; отже, дух Адвенту — це дух особливої любові Господа, який терпеливо чекає на нашу переміну у синів світла.