Зачеплена смутком чи зневірою, що невпинно електризують повітря за нашими геополітичними координатами ось уже стільки років поспіль, часом підводжу очі догори, промовляючи подумки: «Боже милосердний, сипони в мене жменькою дрібних див, будь ласка».
Про дива пише Надійка Гербіш у Verbum.
Адже диво – це щось позабуденне. Щось, що не трапляється просто так; що не може трапитися згідно зі звичайними, природними законами. Щось, чому суперечать, що стримують; щось, чому протиставляються – скажімо, досліджена досі фізика, люди, темрява чи там душевний скепсис. Диво – це те, що приходить зненацька згори, від Отця світів – як відповідь, як вияв любові, як лагідний усміх.
Ось, Боже, Тобі руно; ось трава; ось кавалок часу до ранку. Владико, Диригенте всього сущого, я зроблю за Твоїм словом, піду на мідіян, але ж спершу звірмо годинники, встановімо добрий зв’язок: Господи сил і розбитих наразі військ ізраїлевих, прийом-прийом, як чуєш? Позивний – Гедеон; на дроті. Усміхнися ословлено. Бо дзижчить тут у вухах занадто.
Дива мені потрібні не задля дози дофаміну, кажу Йому, хоча Він і так все знає. Але ж якби я сором’язливо мовчала Йому про все, що Він і так знає, то жодна молитва ніколи б не злетіла мені з вуст. Мені потрібні Твої дива, щоби бачити Тебе, щоб розгортати Твої записки, приймаючи їх у самісіньке серце. Не в кору головного мозку, не в підкірку навіть, чуєш, дорогий Боже, а туди, звідки, як Ти знаєш сам, беруть початок джерела життя.
Я прошу в Нього чудес, бо знаю, що саме вони виявляють Його почерк. Витворивши світ і накресливши йому нотний стан законів, Він залишив собі вдосталь простору для імпровізацій. Грати за накресленими нотами зможе вам кожен грамотний підмайстер, а Великий Бог обирає виводити симфонію зі звуків, для яких так і не вигадано графічних означень.
«Скуштуєте плід – умрете», – сказав Він Адаму і Єві. І дотримав слова. Однак завбачливо подбав про те, щоб дати їм другий шанс: шлях повернення до раю, витканого спеціально для них і тих, хто прийде за ними на інфіковану зневірою землю й усе-таки знайде стежку Додому. І дива їм будуть дороговказами.
З іншого боку, мені так подобається ненасильницька природа Його чудес. Він передбачив наші спонтанні погуки – «Боже, дива прошу» – ще до того, як вимовив усесвіт зі Своєї уяви. Він уже тоді чув розгублені людські молитви – і промальовував відповіді на дорожній мапі для янголів, яких лише мав на меті сотворити.
Я часто думаю про те, що поміж Старим і Новим Завітом – одна тоненька сторіночка і чотириста років тиші. Бог мовчав, євреїв загарбували греки, потім римляни. То було покарання, перевірка, іспит. А ще – піклування, якір у майбутнє, торування шляху назад до раю. Поки Бог мовчав, греки принесли в тогочасний світ свою lingua franca, мову, яку розуміли тепер і євреї, і довколишні народи. Римляни вибудували інфраструктуру (наприклад, хороші дороги). Тож Слово, коли нарешті прийшло, ширилося швидко, стаючи доступним не лише для вибраного народу, а й для всіх, хто повірить і прийме.
Або ось іще. Юна Ревека не цуралася незнайомців і любила тварин. Це стало визначальним для її долі й долі ізраїльського народу. Бог не змусив дівчину діяти у неприродний для неї спосіб, аби вдовольнити розгублену, втомлену забаганку Авраамового слуги – натомість, передбачивши його прохання про диво, Він дозволив їй формуватися в певному середовищі. Дівчинка, яка не боялася невідомого і (це ж очевидно) всім серцем прагнула пригод, долучилася до процесу творення великої нації. Вона просто робила те, що їй подобалося – і стала частиною великого покликання, великого чуда, великого повернення Додому.
Тож, вдивляючись у безкінечний небесний простір і просячи про жменю див, я не замовляю чогось такого, від чого Усемогутній зморщиться чи розгнівається. Це ж так, ніби попросити Його взяти мене за руку й повести в місце, яке Він мені приготував; смиренносердо виявити бажання сповнити Його волю; розпізнати Його голос поміж тисячі інших – усе це, тільки іншими словами.
Я вірю, що всі ті дивовижні відповіді вже передбачені для нас, уже загорнуті в подарунковий папір і складені до кишеньок небесного адвентового календаря: із ласощами, фрагментами з Біблії, якоюсь там прописаною лагідною справою і вказівкою, де шукати для неї ресурс. Зрештою, усе наше життя – це Адвент, період очікування Його Пришестя. І несерйозно було би вважати, що в цю пору Милосердний Володар, що прийшов на окуповану землю в маскувальному костюмі беззахисного малюка, не хоче потішити нас Своїми особливими дивами.
фінансово.
Щиро дякуємо!
