Навіщо людині труднощі

Спільнотами, що спеціалізуються на психології стосунків, ходить притча про те, навіщо у житті труднощі і яку вони можуть принести нам користь. Звісно, з цієї притчі випливає також суто християнський висновок: не тільки труднощі у житті бувають насправді потрібні, але й те, щоб віддати своє життя у правильні руки, вибравши Гончарем свого життя Бога Живого.

*

Жив собі на світі юнак, якому подобалися старовинні дрібнички, й він мандрував світом у пошуках незвичайних речей, які відшуковував у крамничках старих речей.

Особливу його цікавість викликали чайні чашки, бо вони, здавалося юнакові, можуть розповісти багато цікавого.

Й ось якось у далекій незнайомій країні натрапив він на антикварний магазинчик, де знайшов стару чайну чашку. Юнак узяв до рук свою знахідку й почав її роздивлятися, — аж раптом чашка заговорила з ним:

«Мій любий мандрівниче, я не завжди була чашкою. Був час, коли безтямість була єдиною моєю розвагою.

Я була просто шматком червоної глини. Тисячі років я лежала в землі. Наді мною минали століття, люди воювали й укладали перемир’я, цивілізації зароджувалися й гинули…

Раптом прийшов мій майстер. Він підняв мене, заніс до майстерні, кинув на дерев’яний стіл і почав мене м’яти й розкачувати. Знову і знову він встромляв у мене пальці, аж я закричала:

— Досі! Облиш мене!

Було дуже боляче, але він лишень усміхнувся і, похитавши головою, промовив:

— Ще не пора.

Потім він кинув мене на гончарний круг, і світ завертівся переді мною так швидко, аж злився в один суцільний туман.

— Що ти робиш… — прошепотіла я. — Мені погано, зупини цей кошмар.

Але майстер тільки зітхнув із розумінням і тихо сказав:

— Ще не пора, — продовжуючи крутити круг і надавати мені форми.

Потім він обережно поставив мене у піч. Я не знала, що на світі є такий жар! Я кричала й намагалася відчинити пічні дверцята.

— Тут спекотніше, ніж у пеклі! — кричала я. — Я згорю дощенту! Випусти мене якнайшвидше!

Але крізь віконце у дверцятах печі я бачила, як майстер дивиться на мене, і вуста його повторюють:

— Ще не пора.

Й ось, коли мені здавалося, що настає моя остання хвилина, дверцята відчинилися.

Майстер обережно виніс мене з печі й поставив на поличку, де я вільно зітхнула.

Як же добре, коли тебе нарешті залишають у спокої!

Але це не був кінець.

Щойно я очуняла — майстер зняв мене з полиці, уважно обдивився, струсив пилюку.

Він зібрався розмалювати мене й покрити лаком. Отруйні випари окутали мене, і я вже почала непритомніти…

— Благаю, змилуйся наді мною! Невже тобі мене не шкода? Будь ласка, облиш мене, будь ласка, не треба!!! — стогнала я.

Але майстер тільки хитнув головою і промовив, як завжди:

— Ще не пора.

Закінчивши наносити лак, він знову поставив мене у піч, і цього разу там було набагато спекотніше, ніж попереднього! Я одразу ж подумала: це кінець. Я благала його, просила, погрожувала, кричала.

Потім я заплакала, але вже й сліз не було, навіть вогняних.

Я зрозуміла, що живу останню мить свого життя, більше сил не було. Як раптом у найостаннішу секунду, вже падаючи в чорну безодню небуття, я відчула, як руки майстра беруть мене й витягають із печі.

Він знову поставив мене на полицю, де я вистигла і стала чекати.

За якийсь час майстер повернувся, підійшов до мене й поставив переді мною люстро.

— Поглянь на себе, — сказав він.

Те, що я побачила в люстрі, було таке чудове, що я вигукнула:

— Це не я!

Це не могло бути мною…

Це було так красиво, неймовірно красиво!

Тоді я почула сповнені співчуття слова майстра:

— Це те, чим ти мала стати.

Коли я тебе розкачував, я бачив, як тобі боляче. Але мені треба було вигнати з тебе повітря, інакше б ти швидко розкололася. Я знав, що отруйні випари лаку були незносні для тебе, але без цього твоє життя залишилось би таким само сірим, яким було досі, а сама ти залишалась би такою само слабкою. Я знав, що піч буде найтяжчим випробуванням, але без цього тягар життя легко би зламав тебе. Повір мені, все це я робив для твого блага. Тепер ти перетворилася в чудову чашку, як я собі й уявляв, коли знайшов той шматочок глини, яким ти була досі. Тепер ти постала в новій якості».

Чашка закінчила свою оповідь, і з її блискучого обідка скотилася сльоза вдячності.

Юнак заплатив господареві крамниці й узяв чашку з собою. Розповідь чашки стала його провідною зіркою в житті. Й коли доля відверталася від нього і йому хотілося кричати: «Досить! Припини!» — він згадував слова майстра: «Ще не пора».