Зазвичай мені доводиться говорити тривожним і стривоженим мамам, що вони хороші, що вони з усім дають раду.
Трапляється переконувати їх (а часом і себе) в тому, що недострибування до якихось умовних планок, виставлених суспільством, родичами чи ними самими, не означає, що вони погані мами. Це радше означає, що вони занадто вимогливі до себе і мають щодо себе забагато очікувань. Тож видихати треба частіше, порівнювати себе з іншими — менше, і робити все так добре, як може кожна конкретна жінка, яка стала мамою.
Та сьогодні, з нагоди Дня захисту дітей, хочеться сказати ще й про те, що часом наших дітей треба захищати від нас самих. Від люблячих, чуйних, турботливих, порядних та інтелігентних, начитаних психологічної літератури, надивлених вебінарів. Від людей, які знають, що робити, й дуже добре знають, чого робити не треба. Від тих нас, які все знають, але досі ще не відпустили і не здалися, у спробах довести цілому світові, що ми не такі, як наші батьки, які чогось там нам не додали. Адже наші діти часто стають жертвами, з одного боку, наших надмірних вимог, завищених очікувань, а з іншого – нашого розчарування (часто в собі), злості (більше на себе), маніпуляцій і токсичних емоцій, які ми щедро виливаємо на своїх дітей, не замислюючись про походження цього в нас і наслідки для них. І все це, звісно ж — безперечно, а як же ж інакше — заради їхнього добра.
Однак годиться себе спитати: чи це точно-точно заради добра дітей? Чи, може, ми просто довірили нашим дітям виконувати почесну місію предмету гордості сім’ї? Гордості мами, яка «все життя поклала», щоб мати чим пишатися, бо її особистих здобутків ніхто не помічає і не цінує. І дитина стає віддзеркаленням її «покладеного життя», бо то ж має бути помітно, що мама недарма тягала бідне дитя по музичних школах, п’яти гуртках і ще кількох репетиторах. Гордості тата, який оцінює дитину (а заодно й маму) за ефективністю оборотних вкладень: грамоти, медалі, п’єдестали, олімпіади, конкурси, високі бали, щоб було помітно, що це капіталовкладення, а не марнування грошей. А де ж в усьому цьому щаслива дитина? Де її безтурботне дитинство? Де радість від нічогонероблення і стрибання по калюжах у дощовий день?..
То як захистити наших дітей від нас самих? Три маленькі поради.
1
Відпустіть свої образи на своїх батьків за щось недодане, некуплене. І додайте собі самі: запишіться на уроки гри на музичному інструменті, на малювання чи танці. Ощасливте себе самі й дайте спокій своїм дітям. Нехай відвідують ті гуртки, які цікаві саме їм, а не ті, які були вашою недосяжною мрією в їхньому віці. Дозвольте вашим дітям бути щасливими по-своєму.
2
Будьте мудрими батьками, які люблять своїх дітей здоровою, не токсичною, безумовною любов’ю. Діти — це не інвестиційний проєкт, і не варто очікувати, що гроші, які ви у них вкладаєте, повернуться до вас у формі хоч би почесного звання «Батьки року/ десятиліття/ століття». Батьківський час і любов – ось що приносить реальні дивіденди.
3
Будьте дорослими. Такими, що дають відчуття безпеки, прийняття, розуміння. Спонукайте ваших дітей розвивати їхні власні здібності, підтримуйте їх, допомагайте розпізнати напрямок руху, — але не душіть своєю гіперопікою, не поспішайте усувати всі можливі перешкоди на їхньому шляху, бо так ВИ почуваєтеся добрими батьками. Не будьте емоційними шантажистами. То не діти повинні своїми здобутками забезпечувати батькам психологічний комфорт і відчуття, що вони живуть недаремно. То батьки мають дбати, щоб їхні діти стали зрілими людьми, які знають, чого хочуть!
Ми часто самі травмуємо своїх дітей у спробах довести (їм і собі), що ми знаємо, як краще. У той час, коли ми повинні їм допомагати дорослішати і сприяти їхньому розвитку, ми заганяємо їх у глухий кут своїми очікуваннями та образами, що вони не такі, як нам би хотілося. І є великий ризик, що вони стануть такими, якими і їм самим би не хотілося бути. То, може, заради справжнього добра наших дітей, спершу навчімося бути справжніми дорослими?