Погляд

Пастка «відкритого суспільства»

28 Серпня 2020, 10:50 635

«Чи суть сучасної цивілізації з її короткозорістю, з її пихою, з якою підкреслюється велич людської особи як володаря всього творіння, з її необмеженою довірою, яку вона покладає в людських можливостях пізнання Всесвіту, — чи ця суть не криє в собі маніфестування того, що простими словами можна виразити як утрату Бога, а точніше кажучи — утрату поваги до порядку буття, якого ми не є творцями, а тільки елементами?» (Вацлав Гавел).

Ми живемо — як кажуть — у суспільстві відкритому, де абсолютна правда повністю заперечується. Хто про неї говорить — наражається на висміювання. Я замислююся над цим, читаючи твори Карла Поппера, зокрема — «Логіку наукового дослідження». Автор стверджує, що всі люди помиляються. Вочевидь я визнаю правоту такого ствердження. Далі він пише, що з того факту, що всі помиляються, випливає, що ми повинні бути критично наставлені до всіх людських поглядів і не дозволяти панувати жодному з них. І на цьому автор ставить крапку. Я відчував велике невдоволення, що Поппер не спокусився подальшим будуванням висновків на базі своїх стверджень.

А тому вирішив поділитися своїми роздумами в цій царині.

Поппер слушно стверджує, що всі люди помиляються, однак — у чому я переконаний — поняття помилковості має значення тоді й тільки тоді, коли ми визнаємо існування абсолютної істини, до якої наближаємося методом спроб і помилок. Якщо немає абсолютної істини, то поняття помилковості втрачає свій сенс, оскільки тоді ніщо не є помилковим, а радше все стає безпомильністю. Так ми доходимо до суті постмодернізму, що поширився як зараза в нашій дійсності. Я стверджую: якщо немає абсолютної істини, то все, що я кажу, може бути правдою. Тільки через віднесення до абсолютної істини ми можемо усвідомити власне незнання. Ідея абсолютної істини противиться релятивізмові, що заперечує існування істини. Релятивіст, усвідомлюючи, що не посідає істини, не хоче про неї говорити. Однак він не розуміє, що така позиція провадить до привласнення своєрідної форми єдиного авторитету, що провадить до «закону сильнішого», а не до закону правди.

Відкрите суспільство — ворог самому собі. Воно було проєктом європейського (західного) материка, який мав універсальні натхнення. Величезну помилку відкритого суспільства становить також гаданий конфлікт між вірою та розумом, який з часів французького Просвітництва глибоко вписаний у культуру Заходу. Наголос зроблено на емпіричний досвід, розумовий, відкидаючи потребу віри (раціоналізм). Однак же як в особистому, так і в суспільному житті треба прийняти численні недоказові й дораціональні припущення. Тож немає опозиції «розум-віра», хоч би тому, що в основі раціоналізму лежить елемент ірраціональної віри в розум, якого ніхто ніколи не бачив. У суто раціональний спосіб неможливо також довести жодну етичну цінність та естетичну категорію. Відтак індивід стоїть не перед дилемою «або розум, або віра», а перед неминучим вибором між різними поглядами, які є формами віри. Проблема людського існування, на мій погляд, полягає головно в тому, щоби зробити у житті свідомий — а отже, критичний — вибір серед цих дораціональних припущень і зробити їх змістовною цілістю.

Відкидаючи існування абсолютної істини, природного закону, ми можемо ствердити: жоден намір, жодне занедбання, жоден учинок не можуть бути оцінені в категоріях добра чи зла, бо таких категорій не існує. Жодне слово, жодна теорія, жодна мова не мають реального зв’язку з істиною, бо істина як така не існує. Всілякі суди — згідно з цим типом мислення — стають виключно мовною грою і витвором культури. За такою логікою, втрачають своє значення такі слова, як «прогрес», «цивілізація», «релігія», «розвиток», «права людини». Ну бо вони — тільки витвір культури; що більше — несуть шкідливий потенціал, бо в ім’я цих високих гасел у людській історії скоєно безконечне число зловживань і злочинів. Тому тільки їх відкинення принесе справжнє інтелектуальне і моральне визволення людству. Так твориться згубна культура постмодернізму. Его стає мірою всього.

Абсолютний мінімум, що його повинно захищати наше суспільство, щоб існувати, — це персоналізм у широкому розумінні. Це доконечна умова нашого виживання.

Я усвідомлюю, що щодня сотні мільйонів європейців, діючи згідно зі своєю раціональністю (хай би як вони її розуміли), з переконаннями, які вони визнають, і вірою, а інколи також виходячи з опортунізму, приймають безконечне число конкретних рішень (або ж відмовляються вирішувати). І що результат цих дій або занедбань — дуже повільно, бо часто вони взаємознищуються, — якоюсь мірою зрештою накопичується. Тому хоч і можна ігнорувати виклики та проблеми, що з’являються, однак не вийде робити це безконечно.

Пшемислав Лешек Ліс

*

Про автора: докторант Вищої школи права і адвокатури (Жешув, Польща), навчався на факультеті карного, майнового та процесуального права в Ягеллонському університеті, на юридичному факультеті в Університеті Жана Мулена (Ліон); Почесний член Міжнародної юридичної спілки кримінального права (Association Internationale De Droit Pénal – Paris)

Ілюстрація: Ісус перед Пилатом

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: