Яке воно — «замкнене» серце?

Роздуми над Божим Словом на вівторок ХХІХ Звичайного тижня, рік ІІ

Нехай ваш стан буде підперезаний, і світла засвічені. Будьте подібні до людей, що чекають на пана свого, коли він повернеться з весілля, щоб йому негайно відчинити, як прийде й застукає. Щасливі ті слуги, що їх він, прийшовши, застане невсипущими! Істинно кажу вам: він підпережеться, посадить їх за стіл і, приступивши, почне їм служити. І як прийде о другій чи о третій сторожі й так усе знайде, щасливі вони. 

Лк 12, 35–38

Згадайте, які вони, ці почуття хвилюючого нетерпіння, радісного очікування, навіть надмірного збудження, коли так сподівався на бажану подію або зустріч: приїзд дітей чи, навпаки, батьків під час канікул у бабусі, а може, друга з фронту. Очікування, у якому тісно переплітаються і радість, і тривога: чи відбудеться? Чи побачусь? Напруженість і нетерпіння не дозволяють ні про що інше думати, а тільки визирати на дорогу, прислухатися до звуків, раз по раз перевіряти, чи не зачинені двері. І ось у такому стані чекаєш і не можеш дочекатися довгожданої миті!

Саме на таке очікування серцем і розумом сподівався Ісус, коли радив учням бути схожими на слуг, які з нетерпінням очікують на повернення господаря. Він звертає їхню і нашу увагу на те, що ми маємо бути готовими до Його приходу наприкінці віків. Але реальність стверджує, що Ісус уже зараз і повсякчас стукає в наші двері та завжди готовий прийти до нас. Він прагне спілкування з нами, щоби ми зверталися до Нього та зростали з Ним завдяки довірливим взаєминам. Він шукає сердець, що, як ті незамкнені ворота, завжди відчинені й готові Його впустити. А яке воно — «замкнене» серце?

Воно нечуле до присутності Бога за «дверима», бо не прислуховується до Його порухів. Господь не вламується в зачинені двері, а тихо стукає і чекає, аж почуємо, що Він ось — поряд. Ми ж самі в собі страждаємо і навіть не намагаємося спитати Його про те, як нам далі бути, як пережити скруту, валку негараздів. Адже боїмося почути таку відповідь, яка не сподобається нам чи вимагатиме чогось такого, на що ми не здатні. Тож ховаємося в собі, відчуваючи сором або провину, і не віримо, що можемо бути пробаченими, любленими. Переживаємо гіркоту втрати з минулого або відчуваємо себе ні на що не здатними, геть пропащими.

Ці обставини і стають причиною наглухо зачиненого серця, заважають перемінам, оскільки ми не хочемо знову відчувати й переживати біль і втрату. Ми занурюємось у справи, які, на нашу думку, є праведними та необхідними, однак унаслідок цього не помічаємо, як зайнятість перешкоджає нам спілкуватися з Господом і прямувати Його шляхом, а не своїм.

Ми не повинні забувати, що нас уже простили, і маємо довіряти Тому, Хто забрав наш сором. Наші серця відкриті, коли ми дивимося в майбутнє з надією і не впадаємо в надмірну діяльність. «Жертви й офіри ти не хочеш, вуха відкрив у мене» (Пс 40 (39),7).

Тому сьогодні, коли Ісус постукає у двері твого серця, не бійся відчинити й прийняти Його так, як Він приймає тебе.

«Ісусе, заходь до мого серця. Я радо вітаю та приймаю Тебе.»

Cлава Отцю, і Сину, і Святому Духу і нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Підпишіться на «Слово між нами» у Telegram та Instagram, а також приєднайтеся до чату Роздумів над Словом Божим у Viber.

Щодня о 9.00 год. з каплиці Отців Маріянів у Харкові транслюється Служба Божа. Трансляцію дивіться на YouTube-каналі журналу «Слово між нами»