Не переймайтеся священником, бо йдеться не про нього. Навіть якщо з якоїсь причини його ставлення до вас здається неприємним — відстороніть це, бо ви прийшли зустрітися не з людиною. Прочитайте цю катехизу і запам’ятайте, що насправді Бог робить під час сповіді.
«Заспокойтеся. Не забувайте дихати. Я запевняю вас, що нічого нового ви не придумали. Спокійно». Я часто такими чи подібними словами заспокоюю каяників, які, стаючи навколішки в конфесіоналі, виказують симптоми передінфарктного стану, викликані стресом через необхідність посповідатися.
І це не обов’язково перелякані та знервовані діти, а й люди цілком дорослі, поважні, впорядковані. Мені їх шкода. Шкода, бо через такий страх вони можуть «проґавити» найважливіше і найпрекрасніше, що є в Таїнстві Сповіді.
Зазвичай такий заспокійливий вступ допомагає, і тоді людина має шанс відкритися на одне з найпрекрасніших переживань — дотик милосердного Бога. Тому я сиджу в конфесіоналі. Іноді я розширюю цей вступ до короткої «катехизи» про сповідь і часто маю враження, що це найпотрібніше і найкраще «повчання», яке я можу дати людині, що прийшла поєднатися з Богом.
А звучить ця «катехиза» приблизно так:
Не зважайте на священника
Не бійтеся священника, бо він неважливий. Він може бути молодим або старим. Справді мудрим або не дуже розумним. Може бути святим, а може бути набагато гіршим за вас грішником. Може бути симпатичним, а може бути останнім хамом. Може бути уважним і лагідним, а ще в нього якраз можуть боліти зуби і він буде неспроможний витиснути з себе ані краплі емпатії.
Це все неважливо. Не переймайтеся священником, бо йдеться не про нього. Не переймайтеся тим, що він може про вас подумати, бо, швидше за все, ваші гріхи не справлять на нього враження — він чув таке вже не раз. Навіть якщо з якоїсь причини його ставлення до вас здається неприємним, хай вам це буде до лампочки, бо, зрештою, ви прийшли зустрітися не з ним.
Насправді через цього священника (хоча це знаряддя може бути незграбним і мало приємним у спілкуванні) вас слухає Ісус. Ви прийшли саме до Нього. А Він завжди приймає вас із любов’ю. Він тут на вас чекає. Не міг дочекатися, поки ви прийдете, щоб повернутися до Нього. Він, Ісус, різними способами намагався вас сюди привести. І ось ви тут. Бог уже радіє, що ви прийшли. Вам здається, що «найгірше» (тобто визнання гріхів) ще попереду, — а Він уже святкує ваше примирення.
Визнання, щире до болю
Назвіть конкретно свої гріхи. Максимально конкретно, але без непотрібних подробиць. Це приблизно як у лікаря. Якщо прийдете і скажете: «Лікарю, я погано почуваюся», то лікареві доведеться здолати довгий шлях, поки він зможе вам допомогти. Натомість якщо ви скажете: «У мене болить тут і тут, у цьому конкретному місці, коли я роблю те і те», то лікар зможе діяти набагато швидше й ефективніше.
Тут лікар — Христос. Він, очевидно, знає ваше серце, знає, де і як сильно вас зранив гріх. Це для Нього не таємниця. Але йдеться про те, до якої міри ви зможете відкрити це «місце» перед Богом, як глибоко Його туди запросите, як сильно дозволите Йому діяти в конкретних справах і вимірах вашого життя.
Щирість визнання гріхів — надзвичайно важлива, бо Бог шанує вашу свободу і хоч би й хотів, але не піде туди, куди ви Його самі не запросите, не торкатиметься тих місць, які ви від Нього приховуєте, — хоча знає про Них.
Повчання? Не обов’язково
Багато хто зосереджується на повчанні, яке дає їм сповідник. Це зрозуміло, бо цей момент сповіді найбільш «інтерактивний». Але варто пам’ятати про кілька моментів.
Повчання або порада (те, що скаже священник після визнання вами гріхів) — не найважливіша частина сповіді. Найважливіше настане за мить і ми називаємо це «розрішенням». Нічого не станеться, якщо сповідник нічого не порадить.
Візьміть до уваги: якщо це випадковий сповідник, то він вас майже зовсім не знає і йому складно буде щось вам порадити, оскільки насправді йому не відомо, хто ви і як живете (звісно, цьому можна зарадити, якщо на початку сповіді коротко сказати, хто ви, скільки вам років, але справді коротко).
Звісно, що сповідника супроводжує благодать Святого Духа, який «підказує» йому (багато залежить від того, наскільки він сам на цю дію Святого Духа відкритий і прислуховується до Його голосу); але ця благодать якось «будується на природі», тобто також і на людському знанні та розпізнанні ситуації.
Якщо ви очікуєте конкретної і «довготермінової» поради, то варто подумати про постійного сповідника чи духівника (хоч навіть якби це була одна й та сама людина, то добре розділити ці два виміри — сповіді й духовного керівництва). Постійному сповідникові, до якого ви приходите регулярно і який завдяки цьому пізнає вас і ваш духовний шлях і боротьбу щораз краще, легше дати вам «персональне» повчання, яке відповідає вашим актуальним потребам, ніж випадковому священнику на випадковій сповіді.
Якщо все ж таки цей «випадковий» сповідник вирішить дати вам «повчання», то, з одного боку, намагайтеся його прийняти з відкритим розумом і серцем — часто Бог каже нам важливі речі саме за таких обставин, хоча в першу мить вони можуть видатися банальними або недоречними. Але, з іншого боку, пам’ятайте також, що це певний простір для діалогу. Йдеться не лише про те, що після визнання гріхів ви маєте вислухати, що священник думає з цього приводу; ви також можете відреагувати, увійти діалог, щось з’ясувати, про щось запитати, розповісти про свої сумніви.
Так чи інакше, найважливіше настає тільки зараз. Бо найважливіше, наймудріше, найпрекрасніше, що я маю вам сказати як сповідник, починається зі слів: «Бог, Отець милосердя…»
Таїнство, або Що робить Бог?
Сповідь — це таїнство, тобто дія Бога через видимі знаки та через слова. Варто пам’ятати, що сповідь — це лише частина (найсуттєвіша, але все одно тільки частина цього таїнства). Воно починається з іспиту совісті (добре перед ним читати або слухати Слово Боже), далі ви продовжуєте його актом жалю за гріхи, постановою виправитися (якнайконкретнішою) і нарешті доходить до кульмінаційної точки сповіді, яка закінчується розрішенням.
Але потім це таїнство ще триває, коли ви спокутуєте гріхи і намагаєтеся винагородити їх Богу та ближнім, яких ваші гріхи скривдили. Все це разом, у широкому сенсі, й становить Таїнство покаяння та примирення
Але зосередьмося саме на його кульмінації. Цей суттєвий момент складається зі слів формули розрішення та двох жестів, які їх супроводжують. Насамперед слова:
«Бог, Отець милосердя, який поєднав світ із собою через смерть і воскресіння свого Сина і зіслав Святого Духа на відпущення гріхів, нехай уділить тобі прощення і мир через служіння Церкви. І я відпускаю тобі гріхи в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа». Каяник відповідає: «Амінь».
Цій короткій формулі можна присвятити окрему статтю, бо в ній сконцентровано величезні поклади змісту. Варто взяти його з собою на особисту молитву. Помедитувати, пороздумувати над цим текстом, над кожним його формулюванням окремо. Дуже раджу!
Перший із жестів — це витягнута над пенітентом під час слів розрішення рука сповідника. В конфесіоналі, за решіткою, ми не завжди бачимо цей жест, але добре про нього знати. Що він виражає? Він говорить про руку Бога, яка простягаться над вами, щоб захищати вас і обіймати. Як батько кладе руку на голівку своєї маленької дитини, щоб її заспокоїти й дати їй почуття безпеки, так і Бог, ваш Батько, хоче, щоби священник від Його імені простягнув над вами руку, хоче сказати вам цим жестом, що ви — Його, що Він вас не випускає зі своєї руки, не відрікається від вас.
Те ж саме, тільки сильніше, висловлює знак хреста, який священник робить над нами наприкінці формули (тоді й ми робимо його на собі), і кажемо «Амінь» — «Нехай так буде!» Знак хреста, знак Бога, знак безповоротного Завіту, який Бог уклав із нами через кров свого Сина; знак ціни, яку сплатив за нас Бог. За мить до цього ви визнали усі свої гріхи, тобто все те, чим ви Бога зрадили, відштовхнули, чим від Нього відмежувалися й відгородилися .
А Бог робить над вами свій знак. Цим Він каже до вас: «Ти мій! Ти моя! Безповоротно. Жоден твій гріх, жоден твій злочин, будь-що, що ти зробив, навіть найгірше, найогидніше, підле — не можуть змусити Мене від тебе відмовитися. Ніщо й ніколи!»
Покута — ідемо далі
Якщо ви дозволите собі так пережити сповідь — як переживання безумовної любові до себе, — то перестанете також ставитися до покути як до «сплати боргу». Ви зрозумієте, що це — просто перший крок на шляху до добра, до того щоб любити Бога і людей; крок, який Церква підказує нам через священника. А за ним будуть наступні — ще і ще. Може!
Адже всі ми знаємо, або принаймні відчуваємо, що насправді реально змінює нас не страх, не добрі наміри і бажання, навіть не зусилля та самозречення, а… досвід, що нас люблять.
Той, хто знає, що його люблять, може зробити неймовірні речі. Бо має для кого їх робити. Має для кого старатися. Має для кого жити.
фінансово.
Щиро дякуємо!
