Днями я розмовляв із молодим чоловіком, якого навчав певний час тому. Він був на роздоріжжі. Він нещодавно закінчив вищий навчальний заклад і влаштувався на добре оплачувану роботу. Але він не був щасливим.
Він отримував добрі гроші, але гроші не були для нього головним фактором. Він прагнув чогось, чим хотів би займатися решту свого життя. Тому він вирішив піти працювати у національний парк.
Він розуміє, що це означає скорочення заробітної платні. Але він мудро поводиться з грошима і не має боргів. Можливо, парк — це місце, де він залишиться; може й ні, але пригода цього варта. Він досі шукає щось понад посередність.
Я міркував про це протягом певного часу. Справді, ми задовольняємося посередністю. Ми погоджуємося на неї, бо посередність зручна.
Якщо ми готові на фаустівський обмін, обравши комфорт посередності, певний час нам буде добре. Але якщо у нас є хоч трохи душі, цього буде недостатньо. Ми задовольняємося посередністю, якщо за це добре платять. Ми погоджуємося на неї, якщо так чинить більшість людей.
Під час розмови з цим молодим чоловіком я пригадав свою власну історію. У молодості я був незадоволений своєю кар’єрою, яка вела у глухий кут, і почувався нереалізованим та недоречним. Усі гроші та влада світу не могли спонукати мене провести решту життя, живучи в посередності.
Ядро моєї посередності було духовним; мій агностицизм був духовною посередністю.
Він нічого від мене не вимагав, підживлював погані звички, але залишав мене холодним. Згадуючи, що я відчував у ті дні, я здригаюся. Я дякую Богові, що якийсь вогонь спалахнув у моїй душі і змусив мене перестати намагатися заповнити ту «діру завбільшки з Бога» земними речами.
Але змиритися з посередністю дуже легко, навіть якщо це не приносить задоволення. Ми робимо це як у приватному, так і у корпоративному житті. Як душпастир я бачу це дуже часто — люди живуть посередністю, навіть страждаючи від духовного голоду. Парафії докладають достатньо зусиль, щоб залишатися відкритими, але, йдучи шляхом найменшого опору (яким і є посередність), вони вимиратимуть, доки не зникнуть.
Гасло, яке об’єднує хронічних «посередників»: «Ми завжди так робили!»
Так, і тому ми перебуваємо там, де ми є.
Щоб похитнути посередність, потрібен стрибок віри. Це стосується цього молодого чоловіка; це спрацювало зі мною. Це працюватиме і для парафії. Це передбачає ризики. Це пов’язане з потенціалом невдач і провалів, коли ми намагаємося знайти свій шлях.
Інше слово для посередності — літеплість.
У книзі Одкровення Ісус порівнює літеплість з бридким смаком, який Він виплюне зі своїх вуст: «Тому, що літеплий ти, але ні гарячий, ні зимний, то вивергну тебе з уст Моїх» (Одкр 3, 16). Мені уявляється смак, схожий на теплу, згірклу їжу. Справді огидно.
Посередність і млявість — це повільне самогубство.
Посередність у вірі — смерть. Крапка.
Тож облиште посередність — не тому, що ви досягнете успіху, а тому, що ви бажаєте звільнитися. Бог дасть нам благодать вирватися з кайданів посередності. Самі ми не впораємося. Як душпастир я хочу знищити будь-яку посередність і млявість. Це ворог.
Я вже бачу деякі результати того, як ми зростаємо, позбавляючись ланцюгів посередності.
Христос зробив для нас те, що зробив, не для того, щоб ми були бездиханним тілом, яке пливе за течією. Аж ніяк. Ми можемо не досягти успіху в усьому, і це нормально. Краще спробувати і зазнати невдачі, ніж ніколи не спробувати.
Переклад CREDO за: о. Білл Пекман, ChurchPOP
фінансово.
Щиро дякуємо!
