Про закопані таланти

Роздуми над Словом Божим на суботу ХХІ звичайного тижня, рік І

Гаразд, рабе добрий і вірний! У малому був ти вірний, над великим тебе поставлю. Увійди в радість свого пана! (Мт 25, 21)

Розмовляю з різними людьми і часом вступаю в дискусії з тими, які починають мені, як католицькому священникові, перераховувати гріхи віруючих. Мета їхньої розмови одна — виправдати те, що самі вони не віруючі, гріхами людей віруючих. Коли розмовляю з ними, то відчуваю, що це люди, які щиро шукають правди: їхні серця наповнені ідеалами, їм здається, що вони знають яким повинен бути ідеальний християнин. Більше того, вони, можливо, і хотіли бути такими християнами, та злякались, що не подолають своєї слабкості і відступили. Можливо я і помиляюсь, але саме цих людей мені нагадав нікчемний слуга, який закопав свій талант.

Господь не вимагає від нас, щоб ми відразу були досконалі і святі наче ангели. Розвиток віри в нашому серці — це тривалий процес, але треба, принаймні, зробити перший крок до віри: помолитися або взяти до рук Біблію, прийти до церкви на богослужіння, піти на заняття з катехізису. Господь похвалив добрих слуг за те, що вони були вірні в чомусь маленькому, незначному, навіть непомітному для світу; однак через це вони примножили довірені їм таланти. Коли ми робимо перший крок в напрямку віри, ми відкриваємось на дію благодаті, яку і означають таланти, дані паном своїм слугам: кожному згідно його можливостей. Коли ми йдемо за натхненнями віри, ми причиняємося до примноження благодаті в нашому житті. Натомість, коли ми злякаємось, що не зможемо подолати якихось труднощів, то проявляємо свою недовіру до Господа. Отже, не мусимо відразу ставати святими і досконалими — це навіть і неможливо. Але можемо кожного дня жертвувати для Господа маленьку справу і, таким чином, поступово, з дня на день, долати далеку дорогу до святості і повноти Божої любові. Варто ризикнути і ступити на шлях віри.