Римо-катол.: 2 серпня (довільний спомин)
Петро Юліан Еймард, а точніше — Еймар (фр. — Pierre-Julien Eymard) народився 4 лютого 1811 року у Франції в дуже побожній, але разом із тим дуже вбогій сім’ї. І з найранішого дитинства його тягнуло до церкви, куди його мати Марія Магдалина і старша сестра Маріана ходили постійно. Одного разу, коли він ще був маленький, його сестра побачила, як він стояв із похиленою головою біля Дарохранительниці. На її запитання хлопчик відповів: «Я слухаю Його, тому краще Його розумію».
Після прийняття Першого Причастя 12-річного Петра Юліана почало глибоко приваблювати чернече життя. Він бажав цілковито належати Христу, але на шляху до цього бажання були перешкоди. Деякі джерела вказують, що Петро Юліан не зміг вступити до семінарії з першого разу через стан здоров’я. Проблеми зі здоров’ям, мабуть, справді були, адже інші джерела вказують, що саме через них майбутньому святому довелося робити перерву у навчанні. Але першою і найсерйознішою перешкодою на шляху його покликання була позиція його батька. Еймар-старший хотів, щоб його син-одинак успадкував його «бізнес»: торгівлю оливковою олією. Але, тим не менш, дозволив абатові Демулену (не знаємо, чи відразу, чи цьому дозволу передували довгі дискусії та умовляння — важливо, що дозволив) взяти Петра Юліана з собою в Гренобль, де той мав змогу безкоштовно навчатися, виконуючи за це деякі служіння. Невдовзі після цього померла мати. Батько, після деяких вагань, дозволив синові вирушити до Марселя, щоб продовжити навчання в домі отців-облатів.
3 березня 1828 року Еймар-старший помер. Поховавши батька, Петро Юліан, слідуючи своєму покликанню, вступив до вищої духовної семінарії в Греноблі. Більшість джерел вказують, що це сталося 1831 року. Можливо, що трирічне відкладання вступу до семінарії після смерті батька якраз і було викликане причинами, пов’язаними зі здоров’ям, про які йшлося вище. 20 липня 1834 року прагнення Петра Юліана служити Христу, почало здійснюватися: в цей день він прийняв пресвітерське рукоположення.
Так, саме почало здійснюватися: це було ще не здійснення, а тільки початок. Адже він прагнув не просто служити Господу, а повністю Йому належати. Молодий священник, якому спочатку було доручено служіння коад’ютора (потім він став парафіяльним настоятелем), тайкома вирішив стати монахом. І щоб виконати це рішення, він через п’ять років і один місяць після пресвітерського рукоположення вступив до новіціату отців-марістів (офіційна назва — «Товариство Марії»). Це згромадження заснувала група молодих священників — друзів по семінарії в Ліоні — на чолі з о.Жаном-Клодом Коленом. 1816 року він склав конституцію (Святим Престолом була затверджена 1822 року) нового згромадження, яке, за аналогією з «Товариством Ісуса», назвав «Товариством Марії». З ім’ям о.Колена пов’язане також місійне Згромадження Шкільних Братів Діви Марії (Матері Божої з Ла Салетт), тому деякі джерела помилково вказують, що о.Еймар приєднався саме до цього згромадження.
По закінченні новіціату, коли о.Петро Юліан приніс обіти убозтва, чистоти і послуху, йому доручили служіння духовного наставника коледжу в Белле; пізніше він став настоятелем Французької провінції Згромадження та керівником Третього Ордену Марії. Усе, що йому доручали, він виконував із непохитною вірою та невичерпною енергією, проявивши себе чудовим організатором, чуйним вихователем і проповідником, на якого чекали, щоб почути його проповіді. Займаючись справами ордену, він також не забував дбати про бідняків, серед яких користувався повагою і авторитетом.
1851 року в житті о.Еймара відбулась подія, яку можна сміливо назвати поворотом у його житті. Під час молитви у ліонській базиліці Нотр-Дам де Фурв’єре він був сильно вражений думками про стан духовної самотності, в якому перебувають священники, які не є монахами; про брак серйозного виховання мирян у зрілій вірі; про відданість Найсвятішому Таїнству та про жахливі святотатства, скоєні проти нього. Відтоді метою його життя стало ширення любові до Пресвятої Євхаристії. Першим кроком її досягнення стала ідея створити чоловічий Третій Орден для поклоніння Пресвятим Дарам, яке мало б стати винагородженням за всі зневаги Найсвятішого Таїнства. Цей проект, спочатку задуманий як організація світських, у наступні роки став чернечим згромадженням, повністю присвяченим культу й апостольству Євхаристії — «Отці Пресвятих Дарів», або, як його називають неофіційно, — євхарити або еймардисти. Отець Еймар очолював його до кінця життя: обрання генеральним настоятелем він прийняв, хоча волів бути простим ченцем. Першу спільноту нового згромадження створив 1856 року в Парижі. За поданням деяких джерел — після подолання численних перешкод, пов’язаних як із міжособовими конфліктами, так і з фінансовими труднощами.
А через два роки о. Петро Юліан заснував жіночу гілку згромадження — «Служительки Пресвятих Дарів». 3-го червня 1863 року обидва згромадження затвердив папа Пій IX. Завдання згромаджень їх засновник бачив у поєднанні споглядання і чинної діяльності, зосереджених навколо Таїнства Євхаристії. Сам великий шанувальник Найсвятішого Таїнства, о.Петро Юліан писав: «Знай, о християнине, що Меса — священний релігійний акт. Нічим іншим не можеш більше прославити Бога ані збагатити своєї душі, як тільки ревною і якомога частішою участю в ній». Таке твердження о.Еймара на ті часи було якщо не революційним, то принаймні неординарним — адже в ті часи часте прийняття Святого Причастя не було властиве духовній практиці Католицької Церкви. Щоденне Причастя схвалив аж папа Пій Х у 1905 році!
Святий Йоан Марія Віанней, що був знайомий з о.Еймаром, казав про нього: «Він святий. Світ противиться його ділу, тому що його не розуміє. Але це справа, яка досягне великих речей задля слави Бога. Священницьке поклоніння, яке диво!…»
Земне паломництво о. Петра Юліана Еймара завершилось 1 серпня 1868 року в Греноблі. 1887 року його мощі були перевезені до французької столиці, де перепоховані в одному з храмів.
1925 року Святіший Отець Пій XI зарахував о.Еймара до грона блаженних. Папа Йоан ХХІІІ проголосив його святим 9 грудня 1962 року.
фінансово.
Щиро дякуємо!
