Римо-катол.: 9 жовтня (довільний спомин)
Це благочестиве подружжя мешкало в Антіохії у V столітті — за часів імператора Феодосія Великого. На перший погляд — звичайне подружжя, яке нічим не відрізнялося від багатьох інших. Не були аристократами, не володіли неосяжними латифундіями, але були досить заможними. Матеріальних нестатків, принаймні, не терпіли. Голова родини, Андронік, заробляв на життя власними руками, але його руки не були вкриті мозолями: він був золотих і срібних діл майстром, по-сучасному — ювеліром. Але — і це, можна припустити, відрізняло їх від багатьох інших,— крім матеріального добробуту, Бог дарував їм мудрість щодо того, як користуватися земними благами. Усі свої прибутки вони ділили на три рівні частини: одну частину жертвували бідним, другу частину — на потреби Церкви, третю залишали собі на життя. Деякі джерела вказують, що з другої частини Андронік давав безвідсоткові позики потребуючим: це надає деяким авторам підстави казати, що Андронік був не тільки золотих діл майстром, але ще й банкіром.
Господь дарував Андроніку й Атаназії двох дітей: сина Йоана і доньку Марію. Після цього їхні щасливі батьки постановили відмовитись надалі від статевої близькості і, живучи як брат і сестра, присвячувати себе справам спасіння. Вони часто й подовгу спільно молилися, брали участь у богослужіннях, відвідували й доглядали хворих, приймали подорожуючих, давали одяг тим, хто не міг його придбати, й чинили інші добрі та угодні Богу справи. За це їх любили і шанували мешканці їхнього міста.
Після дванадцяти років спільного життя їх спіткала трагедія: дванадцятирічний Йоан і десятирічна Марія раптово померли в один день. Підтримати безутішних у своєму горі батьків прийшли майже всі містяни, і серед них — сам Патріарх із чисельною групою священників. Андронік, як і личить чоловікові, втрату переніс мужньо. Не впадав у розпач, не влаштовував істерику, не рвав на собі волосся, а постійно повторював слова Іова: «Нагим вийшов я з материнської утроби, нагим і повернусь туди. Господь дав, Господь і взяв» (Іов 1,21). Його дружина, натомість, переживала свою скорботу набагато тяжче. Може, й вона не впадала в істерику і не сповнювала околицю своїм голосінням — скоріше за все, що так,— але коли тіла сина і доньки були поховані поблизу храму св. Юліана, вона нізащо не хотіла відійти від їхніх могил. І коли настала північ, а Атаназія все сиділа біля могил, не бажаючи повертатися додому, їй в образі монаха явися святий мученик Юліан і сказав: «Не плач над своїми дітьми. Запевняю тебе, що як тіло потребує їжі і не заспокоїться, поки йому не дати їсти, так і твої малі діти, що померли, просять у Бога Небесних благ замість земних, які в них забрала смерть. І неможливо, щоб Бог не дав того, про що вони просять».
Повернувшись до дому, Атаназія розповіла про все чоловікови. А потім сказала, що прагне стати черницею, і просила Андроніка відпустити її. У житті людей Бог нерідко робить дивовижні речі. Просячи чоловіка відпустити її в монастир, Атаназія не знала, що прагнення чернечого життя зродилось також і в його душі. Тому слова дружини він сприйняв із радістю. Самі того не знаючи, вони прийняли обопільне рішення відректися від світу й віддати себе виключно справам спасіння.
Як перший крок на цьому шляху, Андронік і Атаназія вирішили відвідати Єрусалим і вклонитися святим місцям. Перш ніж вирушити у подорож, Андронік роздав убогим більшу частину майна, відпустив на волю рабів. Нагляд за будинком на час їх з Атаназією відсутності доручив тестеві, а в разі їх неповернення заповідав зробити в ньому лікарню для бідних і притулок для подорожніх. Після того, як усі ці розпорядження було зроблено, подружжя вночі залишило рідне місто. Подивившись здалеку на їхній дім — вона розуміла, що бачить його востаннє,— Атаназія промовила: «Господи Боже мій, Ти, який сказав Аврамові й Сарі: “Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його Я тобі покажу” (Бут 12, 1), веди і нас у страху Твоєму, бо ж і ми залишили свій дім ради імені Твого. Молімо Тебе, не зачиняй перед нами двері Твого Царства». Місто, в якому вони зазнали стількох Божих благодатей, Андронік і Атаназія залишали зі сльозами. Діставшись Єрусалима, вони молились у святих місцях, зустрічались зі святими отцями і подовгу з ними розмовляли. Отримавши від них благословення, Андронік і Атаназія попрямували до Александрії.
Це були їхні перші кроки до чернечого життя. Початком же його можна вважати зустріч зі старцем Даниїлом, яка для них, без перебільшення, була доленосною. Деякі джерела (зокрема —Українська Католицька енциклопедія) вказують, що «Андронік вступив до монастиря в Табенні», а Атаназія стала провадити пустельницьке життя в чоловічому одязі. Більшість же джерел говорять, що Табеннський монастир був жіночим і туди авва Даниїл відправив Атаназію, Андроніка ж залишив біля себе. Він же звершив чернечий постриг Андроніка, і той дванадцять років перебував біля нього у повному послуху. Деякі джерела вказують, що авва Даниїл виділив Андронікові келію, щоб той перебував у ній у мовчазному спілкуванні з Богом.
Але те, що відрізняє цю святу пару від безлічі інших святих, сталося через дванадцять років їхнього чернецтва. Тоді Андронік попросив у свого наставника дозволу відвідати святі місця в Єрусалимі. Отримавши благословення, Андронік вирушив. По дорозі він присів перепочити під деревом — була полуденна спека,— і поруч із ним присів чоловік у чернечому вбранні. Привітавшись, вони вирішили йти у Святу Землю разом, тільки Андронік бажав іти без розмов по дорозі. Так, у мовчанні, вони дійшли до Єрусалима. У мовчанні ж повернулися до Александрії. Там супутник, що назвав себе братом Атаназієм, запитав Андроніка, чи не могли б вони жити разом в одній келії, так само не розмовляючи між собою. Той не був проти, але спершу мав спитати на це дозвіл авви Даниїла. Старець такий дозвіл дав: «Іди, полюби мовчання і перебувай із тим братом, тому що він справжній монах». Ні Андронік, ні його духовний наставник не знали, ким насправді був брат Атаназій. А це була … переодягнена в чоловічий одяг його дружина (в цьому випадку доречніше сказати — колишня дружина) Атаназія. Вона відразу впізнала його, коли вони зустрілися по дорозі до Єрусалима. Він же її не впізнав: суворі пости, інші аскетичні самообмеження, які вона практикувала, не додали краси її колись вродливому обличчю. Не впізнав він її тоді, не впізнав і коли отримав благословення авви Даниїла на спільне проживання, не впізнав і впродовж дванадцяти років, коли вони жили разом. Небесний Отець це допустив — інакше б цей чернечий подвиг, у якому вірність обітам поєдналась із подружньою вірністю, став би неможливим.
Протягом дванадцяти років їхнє мовчання порушували тільки відвідини авви Даниїла, який розмовляв із ними про спасіння душі. Коли одного разу після таких відвідин старець повертався до себе, його наздогнав Андронік і повідомив, що братові Атаназію стало зле. Старець повернувся й побачив, що у нього страшний напад. Побачивши сльози на очах ченця, він промовив: «Замість щоб радіти, що йдеш до Бога, ти плачеш?»
«Я плачу тому, що брат Андронік залишається сам», — така була відповідь вмираючого. Далі Атаназій попросив старця прочитати, коли він відійде до Господа, написану ним записку і віддати її Андронікові. Й тільки коли душа Атаназії, розлучившись із тілом, пішла в обійми Небесного Отця, Даниїл і Андронік, а за ними уся братія їхнього монастиря пізнали правду. Правду, про яку ніхто не тільки не здогадувався, але й навряд чи міг припустити, що таке можливе.
На урочисті похорони Атаназії зібралося усе чернецтво з Александрії та навколишніх скитів. Ченці, згідно зі звичаєм, вдягли білі шати. Цей звичай, вдягатися на похорон у біле, символізував перемогу померлого над потрійним ворогом: тілом, світом і володарем світу — дияволом.
Андронік не надовго пережив свою дружину і сподвижницю, яка змогла залишитись вірною своїй любові до нього, ні в чому не порушивши чернечих обітів. На зустріч із нею в Царстві вічної радості він вирушив через тиждень.
Православна Церква згадує святе подружжя кілька разів на рік: 2 березня, 6 або 12 травня, а також 9 жовтня (за юліанським календарем); Католицька — тільки в останню дату.
фінансово.
Щиро дякуємо!
