Представниці об’єднання родин зниклих безвісти та полонених “Жінки ТРО” та об’єднання родин 210-го окремого штурмового полку, які нещодавно взяли участь в загальній аудієнції з Папою Франциском, розповіли про свою діяльність, про те, що допомагає їм не впадати у відчай. «Ми досі шукаємо. Ми не покладаємо рук, допомагаємо всім, об’єднуємося і чекаємо», – зазначила одна з них.
Два крила – синє і жовте. Вони зображені на логотипі ініціативної групи родин безвісти зниклих, полонених та загиблих військовослужбовців ТРО міст України «Жінки ТРО». «Ці крила – символ нашої віри. Віра спонукає нас діяти», – пояснює голова цього об’єднання Марина Богуш. У середу, 15 січня 2025 р., представниці цього об’єднання, а також об’єднання родин 210-го окремого штурмового полку, взяли участь у загальній аудієнції з Папою Франциском в залі Павла VI у Ватикані. Наприкінці аудієнції, під час традиційного вітання з деякими групами паломників, Святіший Отець наблизився також до українських жінок, поспілкувавшись з ними коротко. В інтерв’ю Vatican News вони розповіди про діяльність об’єднання«Жінки ТРО», про важливість взаємної підтримки та поділилися враженнями від зустрічі з Папою.
545 родин об’єднані потребою взаємної підтримки
«Ми є об’єднанням родин захисників територіальної оборони міст та селищ України, – розповідає пані Марина. – Наразі до складу об’єднання входить п’ятсот сорок п’ять родин. Поділяється це об’єднання на дев’ятнадцять бригад територіальної оборони. Вони зі всіх куточків України: в нас є і Закарпаття, і Одеса, центр України, Вінниця, Харків. Тому що не всі рідні мають змогу десь їздити і говорити про себе. Об’єднання створене для того, щоби бути голосом військових територіальної оборони міст і селищ України».
Об’єднання почало своє існування у травні 2022 року. Його заснування пов’язане з історією родини Марини Богуш: брат її чоловіка, Віталій, на початку війни служив у теробороні міста Києва, а згодом бригада була переведена на передову. 25 травня 2022 року восьмеро осіб з територіальної оборони зникли безвісти, серед них – також і Віталій. «Це було важким тягарем для нас, тому що Віталій є для мене уособленням дуже доброї людини, – ділиться пані Марина. – Сюди я приїхала разом зі свою дочкою, його племінницею. Він є її хрещеним батьком. Тому це мій обов’язок знайти його й повернути. Зрозуміло, що родинам, які починають шукати зниклих безвісті, завжди дуже важко зорієнтуватися. Мені, напевно, було найлегше зорієнтуватися, тому цю місію я взяла на себе. Ми створили групу у Viber, почали спілкування».
Голова об’єднання зазначає, що в Україні є досить добра підтримка з боку влади, структур, створений Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, також працює Уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти при Міністерстві внутрішніх справ, є підтримка від Офісу Омбудсмена, і об’єднання полегшує їм роботу, допомагаючи, одночасно родинам. «Ми шукаємо будь-які способи, які могли б вплинути на повернення наших героїв, – підкреслює вона. – Ми є голосом наших чоловіків».
Від збору інформації до підтримки ветеранів
Розповідаючи про напрямки діяльності об’єднання “Жінки ТРО”, Марина зазначає, що окрім погодження різних списків, вони збирають інформацію, яку подають до державних структур. «Це велика робота, – каже вона, – тому що після кожного обміну і після кожного повернення тіл, ми також забираємо зі списків ці імена. Але крім того, ми допомагаємо родинам загиблих героїв. Якщо родина потребує допомоги, наприклад, в тому, щоб гідно похоронити героя, ми допомагаємо. Ми навіть приходимо на поховання, тому що знаємо, що це єдине, що ми можемо зробити для героїв і для родин. Ми також плануємо відкриття системи пам’яток задля того, щоб не дати забути про цих героїв. Звісно ж, найголовніша місія об’єднання – це пошук безвісти зниклих і полонених. Проблема, з якою ми стикаємося, полягає в тому, що немає підтвердження полону. Тому ми прокидаємося з думкою, щоби їх знайти. Кожного дня кожна жінка відкриває телеграм канали з фотографіями військових, які виставляє інша сторона з різними підписами. Ми їх роздивлялися з надією упізнати військових. Коли ми знаходимо їх в полоні, то дуже важко офіційно заявити про це, тому що для Червоного Хреста недостатньо мати фото чи відео-інформацію. Тому це теж колосальна робота, щоб знайти дані, які б підтверджували, що це саме та людина».
Серед напрямків діяльності “Жінок ТРО” – підтримка військових, які досі служать на фронті, і тих, що повернулися з фронту і потребують реабілітації. Ще одна важлива сфера їхньої праці – підтримка родин військових. «Тому що кожна мама мусить дочекатись, – наголошує Марина Богуш. – В нашому об’єднанні був випадок, коли одна з матерів загинула, не дочекавшись свого сина через той стрес і все те, що пережила. Дуже багато в нас в об’єднанні онкохворих жінок, чоловіків, батьків. Нещодавно ми організували ярмарку, і зібрані кошти спрямували на реабілітацію родин військових. Це теж важливе завдання – допомогти їм дочекатися їхніх синів».
Пані Марина наголошує, що важливими є також мирні акції, «де люди просто тримають плакати з написом “Поверніть полонених” чи прапор своєї бригади». «Можливо комусь незрозуміла доцільність таких акцій, але для них – це єдиний спосіб стати голосом полонених, – пояснює вона, – бо ми насправді є голосом об’єднання, голосом тих добровольців, які наразі потребують допомоги».
Не кожна може впоратися самостійно
Про те, наскільки важливими є такі обʼєднання, як “Жінки ТРО”, розповідає Олена Скитюк. Її син зник безвісті у вересні 2023 року, і майже відразу після того вона доєдналася до об’єднання. Спочатку вона не знала майже нікого з родичів побратимів її сина, які також зникли, а потім почала вже їх знаходити. Олена зрозуміла, що «тихенько сидіти – це не варіант». «Нема чого чекати, потрібно діяти, щось робити, – підкреслює вона. – І, звісно, ми, не покладаючи рук, робимо все для того, щоб знайти хоча б якусь ниточку, хоча б щось, що може нам дати якусь звістку, якусь інформацію про наших рідних. Ми стукаємо у всі двері, ми допомагаємо моральною підтримкою, бо не кожна мати чи жінка, яка розшукує, може впоратися з горем самостійно. Їй потрібна підтримка. Це надзвичайно важливо. Хтось сильніший і може тримати і себе, і об’єднання. Хочу сказати, що наше об’єднання існує, насамперед, завдяки Марині, голові об’єднання, саме завдяки їй вдається знаходити хлопців з родин нашого об’єднання, повертаються хлопці. Так, небагато – по одному, по два, по п’ять – але вони повертаються. І ми надалі будемо робити все для того, щоб їх знайти. Ми будемо стукати в будь-які двері, будемо робити все можливе й неможливе. Ми – їхній голос, їхні руки, ми – їхні ноги. Тобто тут ми маємо за них боротися так, як вони боролися за нас там».
Ірина Маришкіна – дружина побратима сина Олени Скитюк. Він зник безвісти на початку жовтня 2023 року з різницею в тиждень з сином Олени. «Я сюди приїхала з двома своїми синами, – каже жінка. – Зник їхній тато. Це вони мене надихають і спонукають діяти, тому що я не знаю, я не впевнена, чи я зможу знайти свого чоловіка, але в кожному випадку, я зможу точно сказати своїм дітям, що я зробила все, що змогла».
«Щоби наші молитви були підсилені»
У середу, 15 січня, наші співрозмовниці сиділи в першому ряді під час загальної аудієнції з Папою Франциском в залі Павла VI у Ватикані. Наприкінці аудієнції вони мали коротку зустріч зі Святішим Отцем. Пояснюючи, що спонукало їх вирушити у непросту подорож до Риму, до Ватикану, Марина Богуш, вказує на логотип їхнього об’єднання, на якому зображені два крила – синє і жовте. «Ці крила – це символ нашої віри», – каже вона, додаючи, що віра спонукає діяти. «Тому було вирішено їхати саме до Ватикану, до священного місця, щоби наші молитви були підсилені. Вони дуже сильні, але коли до однієї молитви доєднуються молитви інших людей, то вона стає потужною, сильною, стає таким засобом, який дійсно працює» – підкреслює вона.
Голова об’єднання зауважує, що результат своєї роботи вони бачать вже тепер: це підтримка один одного. «Наприклад, коли є обмін полоненими, і там є хлопці, якими опікується якась із бригад, то це така радість, ніби повернувся той, кого ти дуже давно знала, – ділиться вона. – Ось ми робили альбом, який передали також Папі, там дуже багато фото. І коли ти на них дивишся, то відчуття, що ти з ними спілкуєшся. І ми жартома казали з дівчатами, що ми хлопців привезли сюди. Це насправді так, бо вони точно відчувають цю боротьбу».
Долати розпач
«Ви знаєте, після того, як я отримала сповіщення, що зник мій син, я відчувала себе розбитою, самотньою, не знала абсолютно, що робити, – розповідає Олена Прокопенко. – Йому виповнилося двадцять років на початку лютого 2022 року, а вже двадцять четвертого почалась війна. Майже рік він воював, був на різних напрямках. Але саме напередодні його двадцять першого дня народження він зник безвісти. Був надзвичайний розпач, і цей розпач мене просто вибив з колії. Я закрилась в собі, тому що мені здалося, що мене ніхто не зрозуміє. Тому що на початку повномасштабного вторгнення моєму синові було двадцять років, і він пішов добровольцем захищати нашу країну. Мабуть, є такі люди, які можуть засудити і сказати: “Що ти за мати? Чому ти так відпустила свого сина?”. Тому я намагалась взагалі мовчати про ситуацію, а в середині просто переповнювали емоції. Десь півроку я просто намагалась щось робити, чимось займатись, відволікатись від ситуації. Але кожен вечір і кожен ранок починався з молитви за мого зниклого сина. І коли я відчула, що все ж таки, можливо, я не одна, тому що ситуація в країні така, що, на жаль, багато родин перебувають в такому стані, як і я, то вирішила пошукати якесь об’єднання жінок, де б я могла з ними поговорити, як сама із собою, тобто абсолютно нічого не приховуючи – свої емоції, сльози. І це відбулося. Це об’єднання – як друга сім’я, тому що завжди можна сказати, якщо щось не подобається, можна поплакати, можна вилити душу, можна просто мовчати, і тебе зрозуміють. Тобто ми абсолютно посестри. Насправді, наші хлопці один одному як побратими, а ми посестри». Пройшло майже два роки, але, на жаль, пані Олена досі не має ніякої інформації про сина. Лише статус безвісти зниклого. «Але я маю надію, і саме з цією надією я намагаюсь стукати в будь-які двері, – підкреслює вона, – бо, як кажуть, “стукай і тобі відчинять”. І сподіваюся, що все ж таки він повернеться».
Він сказав: “Хто, як не я?”
Також і син Ірини Таранової пішов на фронт у перші дні війни, «незважаючи на те, що в нього була і гарна робота, і можливості». «Він сказав: “Хто, як не я?” – пригадує Ірина. – Власне кажучи, кожен із наших військових, які в перші дні пішли воювати, сказали: “Хто, як не я?”». Мама пам’ятає годину і хвилину, коли зник зв’язок з позиції, де воював її син: 7 грудня 2022 року 6:10. «П’ятнадцять хлопців того дня зникли безвісти. І вже пройшло два роки і один місяць, і про жодного з них немає ніякої точної інформації, – каже вона. – Були моменти, коли повідомляли, що вони потрапили в полон, але потім це спростували. Ми досі шукаємо. Ми не покладаємо рук, допомагаємо всім, об’єднуємося і чекаємо».
Попри те, що пані Ірина належить до об’єднання родин 210-го окремого штурмового полк, вона співпрацює також з об’єднанням “Жінки ТРО”, з представницями якого вона прибула до Риму. Відповідаючи на запитання про те, що допомагає їй не опускати руки, мати військового каже: «Колись моя бабуся в дитинстві казала: “Ірцю, щоб не боліла голова і не було дурниць, бери і щось роби”. Тому я пишу, пишу грантові проекти для об’єднання. Дякую всім дівчатам – вони мають величезні таланти. Ми робимо творчі заходи для того, щоби людина могла чимось себе зайняти. І це дуже потужна сила, яка підтримує і дає натхнення йти дальше, чекати, боротися, шукати і вірити».
Перебувати в постійному очікуванні і невідомості про те, що з твоєю рідною людиною – це пекучий біль. Що робити з цим болем? «Ми ніколи не знаємо, для чого ці випробування даються, – каже пані Ірина. – Я не знаю, чи це випробування для мене, чи це випробування для мого сина. Але найстрашніші випробування стають також простором для можливостей, для розвитку людини, тому що тоді для людини вже нічого страшнішого нема. Коли ти втрачаєш свою рідну людину і не знаєш, де вона, ти потім нічого вже не боїшся: ти йдеш і робиш. І це спонукає розвиватися. А коли ми перебуваємо в стабільному стані спокою, ми навіть не звертаємо уваги на ті таланти, які маємо всередині. Якби люди дивилися, що мають всередині, то, може би і війни не було. Тому що в кожній людині стільки здібностей, стільки можливостей, стільки талантів – роби і розвивайся, радій від життя. Для чого комусь заздрити, брати зброю і йти воювати? Я бажаю кожній людині на планеті, насамперед, миру в душі, миру зі своїми близькими. Якщо буде спокій і мир в собі і з близькими, то буде мир на всій планеті».
Не стояти осторонь і не байдужіти
Зустріч з Папою Франциском стала для Ірини Таранової моментом, який її ще більше «надихнув не втрачати віру». «Це були хвилини тепла, хвилини віри. Тепліших рук в своєму житті я ще не торкалася. Це не можна пояснити словами», – ділиться вона своїми враженнями, висловлюючи вдячність Посольству України при Святому Престолі та Послу Андрію Юрашу за те, що він допоміг організувати цю зустріч. «Все склалося в найкращий спосіб. По крапельці ми зробимо добру підтримку іншим людям, і ми разом дійдемо до перемоги. Ми самі робимо ту перемогу», – додає вона
На завершення Олена Прокопенко звернулася до українців з проханням «не стояти осторонь цієї війни». «Щоб не байдужіли, щоб підтримували військових, підтримували жінок, які зараз залишились без своїх чоловіків, батьків, синів, тобто щоби пам’ятали і теж залучались до якихось мирних акцій, залучались до творчих вечорів, щоб ми були суцільною, однією цілою силою, яка чекає і може саме зрушити це питання обмінів наших хлопців», – закликала вона.
фінансово.
Щиро дякуємо!
