Генеральний настоятель Згромадження Місії і Згромадження сестер милосердя св.Вікентія де Поля о.Томаж Мавріч CM поділився враженнями від візиту в Україну.
Отець Томаж, який був першим настоятелем віце-провінції вікентійців в Україні, відвідав спільноти отців-місіонерів у різних містах нашої держави. Про це пише Vatican News.
«Навіть після трьох років війни, нестерпного болю і страждань, вони продовжують залишатися на своїх місцях, де в будь-який момент може прилетіти безпілотник, або якийсь інший боєприпас може влучити в їхній будинок, в їхню квартиру або в храм, де вони збираються. Але вони продовжують збиратися, продовжують молитися і вони відкриті на допомогу всім, хто цього потребує», — зазначає в інтерв’ю для ватиканських медіа о.Томаж Мавріч. Від 10 по 22 березня 2025 р. він перебував в Україні, відвідуючи співбратів та інші спільноти Вікентійської Родини.
Бути з людьми і нагадувати їм, що вони не самотні
«Метою мого візиту було просто бути з ними, — сказав о.Томаж. — Бути там, щоб показати, що ми, як згромадження, близькі до них і що вони не повинні почуватися забутими чи залишеними, а навпаки: ми постійно молимося за Україну — як і весь світ, — і намагаємося бути на зв’язку, хоч би по телефону, за допомогою електронної пошти. Але я подумав, що, звісно, краще би поїхати й відвідати не одне-два місця, а всі, незалежно від того, наскільки там складно чи небезпечно. Наші співбрати там, і я теж повинен там бути».
Отець Томаж встиг відвідати всі шість спільнот отців-місіонерів: у Києві, Одесі, Харкові, Перечині (Закарпатська область), Сторожинці (Чернівецька область) і Снятині (Івано-Франківська область). Відповідаючи на запитання, чи не було йому страшно, Генеральний настоятель каже: «Ні, зовсім ні. Я був повністю спокійний. Навіть чуючи тут у Києві, в Одесі, в Харкові безпілотники чи звуки тривоги, я був спокійний. І це благодать. Жодного страху. Все так само, як я відвідував наші місії до війни».
Віра і щедрість
Отець Томаж підкреслив, що поїхав в Україну «не для того, щоб виступати з промовами, лекціями чи давати поради», а радше «щоби вчитися, слухати, бачити, зустрічатися з людьми». Те, що він побачив під час численних зустрічей не лише зі своїми співбратами, але й з усіма спільнотами Вікентійської Родини, яка має десять осередків в Україні, — це насамперед їхнє свідчення віри.
«Я казав їм: “Ви продовжуєте молитися, брати участь у Євхаристії, і навіть у цих страшних ситуаціях, які ви пережили і переживаєте, продовжуєте вірити, що останнє слово буде за Ісусом, що останнє слово буде за правдою, і за це я вам дуже дякую”», — каже священник.
Ще одне, що його вразило, — це великодушність багатьох священників, черниць, а також мирян, які допомагають нужденним. У дуже критичній ситуації вони думають не тільки про себе і свої сім’ї, але відкриті для допомоги всім, розвозять гуманітарну допомогу по селах, містечках, і якщо можуть — то навіть солдатам на фронті.
Для них важливо відчувати підтримку
«Які головні виклики стоять зараз перед священниками, сестрами і мирянами Вікентійської Родини в Україні?» — запитуємо отця Мавріча. «Для них дуже важливо, щоб вони відчували підтримку, — відповідає він, — духовну підтримку від світу, від Вікентійської Родини в усьому світі; а також, щоб вони отримували, наскільки це можливо, гуманітарну допомогу. Вони завжди її потребують, бо особливо наші співбрати організовані так, що привозять допомогу в різні точки України, коли отримують прохання. А їх багато: головно йдеться про ліки, їжу, підгузки, одяг, простирадла, ковдри. Але загалом, варто сказати, що вони герої, бо вони залишаються там, не виїжджають. І люди часто їм кажуть: “Якщо ви — священники, брати, сестри — поїдете, то ми, миряни, теж поїдемо. Якщо ви не виїжджаєте, то ми теж залишаємося”. Навіть деякі з тих, хто виїхав на самому початку війни, коли ситуація була дуже невизначеною і складною, зараз повернулися. Більшість із них повернулися на свої місця служіння».
Слухати історії людей
Протягом одинадцяти днів свого візиту настоятель вікентійців зустрівся з багатьма людьми, почув їхні історії — те, чого зазвичай не побачиш у засобах масової інформації поза межами України.
«У новинах, — коментує він, — говорять про бойові дії; ви чуєте цифри, бачите різні міжнародні та європейські зустрічі, бачите деякі зруйновані будівлі — але у вас немає можливості послухати людей, які розповідають свої історії, страждання, втрати багатьох синів і дочок, а передусім чоловіків, які воюють. Але також і про сім’ї, чиї будинки були уражені безпілотником або іншим видом зброї. Біль, психологічні наслідки, з якими живуть люди… це те, що я почув від них».
Сенс страждання
Отець Томаж також зрозумів, якого сенсу надають українці своєму болючому досвідові. «Їхньою мотивацією, — пояснює він, — є переконання: “Це наша земля, і якщо ми її втратимо, то втратимо себе. Ким ми тоді будемо чи станемо?” Коли почалося вторгнення, те, як це відбувалося, тисячі смертей, мільйони людей, які покинули країну, — все це змушує їх замислюватися: “А що, якщо після стількох втрат, людських втрат, ми як нація будемо втрачені, ми втратимо нашу ідентичність, а також наші сім’ї і наступні покоління…” Тому вони воюють, хоча це зовсім нелегко — йти на передову. Але вони вірять, що за Ісусом останнє слово, що правда настане, що справедливість настане — звісно, великою ціною».
«Вікентійська Родина стала набагато більшою»
Повертаючись з України, Генеральний настоятель вікентійців забрав із собою в серці три речі, які підсумовують все сказане. Перша — це непохитна віра місцевих послідовників св.Вікентія, «бо навіть по трьох роках війни, нестерпного болю і страждань, вони продовжують залишатися на своїх місцях, продовжують молитися».
Друга річ — їхня щедрість. «Вікентійська Родина стала набагато більшою, ніж раніше. Наприклад, візьмімо парафію в Харкові: хтось міг би подумати, що вона порожня, — але я бачив, що це зовсім не так. На початку війни вона була порожня, бо всі виїхали; але за кілька тижнів повернувся настоятель, і люди почали повертатися. Туди приходять не тільки католики, є також багато православних або людей, які не сповідують жодної віри. Через готовність допомогти кожному в будь-якій потребі, люди продовжують приходити і молитися.
Третє, що я хочу додати, — це те, що часто повторює Папа Франциск: війна не є розв’язанням жодної проблеми, вона ніколи не є шляхом до миру, тому що шлях до миру зовсім інший».
фінансово.
Щиро дякуємо!
