Світло в кінці тунелю – цей, здавалось би, банальний вислів має життєво важливе значення для тих, хто вже довго страждає і не має навіть сили думати про те, коли це закінчиться. Для декого цим світлом стали люди з організації «Дерево мого життя», а також паломництво до Ватикану й зустріч із Папою Левом.
Розповіді учасниць зустрічі почергово публікує Vatican News.
«Спочатку ми очікували скорого повернення додому. Щодня протягом року ми очікували новин, які скажуть: “Можете повертатися додому”. І, мабуть, уявляєте наше розчарування, коли ми бачили, що це так швидко не закінчиться. Потім, через рік такого депресивного стану, я почула про “Дерево мого життя”». Це слова пані Наталії з Донеччини, чоловік якої служить на фронті з 2014 року. Для неї, як і для багатьох інших родичів українських військових, благодійна організація “Дерево мого життя”, заснована на Закарпатті, стала місцем, де вони можуть знайти підтримку, щоб мати силу дбати про себе, дітей і тих, хто захищає рідну країну.
«Ми переможемо цю війну!»
На початку жовтня цього року маленька група представниць цієї організації, на чолі з директоркою Любов’ю Михайлюк, прибула в паломництві до Ватикану. Жінки взяли участь у ювілейній загальній аудієнції з Папою Левом XIV і мали змогу особисто привітатися з ним. Вони поділилися враженнями від аудієнції, розповіли свої історії та про підтримку, яку отримують і яку також пропонують одні одним в організації «Дерево мого життя».
«Я дякую Богові за те, що це відбулося, — каже пані Любов, розповідаючи про паломництво й зустріч зі Святішим Отцем. — Кожна благословенна справа йде доброю дорогою, яка приносить свої добрі плоди. Ми мали гарну зустріч із Папою, можливість із ним сфотографуватися. Насправді ми нічого не очікували; але всі очікування були перевершені. І ця зустріч була наповнена ніжністю, трепетом і любов’ю — як з нашого боку до Папи, так і з боку Папи до нас: він був відкритий, щирий і дуже вдячний. Це підтримало на дусі кожну з дружин військових. Кожна з нас поділиться своєю історією. На превеликий жаль — болючими історіями. Але про це мають знати всі на цілій планеті. Бо цей біль — це не тільки біль України, але біль багатьох християн; це біль багатьох людей, бо не може панувати зло на добром. І я вірю, що з Божою допомогою, з Божою любов’ю та опікою ми переможемо цю війну, і переможемо війну не тільки для себе, але для цілого світу».
У Посольстві України при Святому Престолі. Фото з ФБ Andrii Yurash
«Здавалося: зараз усі прокинуться і все буде добре…»
Першою свою історію розповіла пані Наталя.
— Я дружина військового, який на фронті ще з 2014 року. Тому війна в мою сім’ю увійшла дуже рано, вже майже 11 років тому. І за цей період було багато тяжких моментів, але найтяжче почалися з 2022 року, коли нас уже навіть вигнали з рідного дому, з нашої малої батьківщини, яка знаходиться на Донбасі. І вже четвертий рік ми — вимушені переселенці (ВПО).
Я з двома дітьми проживаю на Закарпатті в Мукачевому, а чоловік служить на фронті на Запорізькому напрямку. Але я хочу сказати, що вже майже 11 років я дружина військового, тому можу підтримати тих жінок, які недавно стали дружинами військових, і можу навіть їм дещо порадити.
2022 рік для мене був найстрашніший, навіть страшніший від 2014 року. Хоча теж ми тоді були в окупації, але недовго: лише два-три місяці; потім, на щастя, нас звільнили. Ми в 2014 році ще не дуже зрозуміли, що це таке трапилося. І, можливо, дехто несерйозно сприймав, дехто навіть виправдовував цю агресію, не хотів її бачити, не хотів визнати. Це здавалося страшним сном: зараз усі прокинуться, і знову все буде добре. Потім настала стадія війни, яка була не гостра. Відчували її тільки родини військових, ті, що були на фронті; інші люди жили своїм життям звичним. А у 2022 році вже вся Україна відчула на собі, що таке війна — повномасштабна, страшна, яка руйнує все навкруги.
«Ми стоїмо єдиним фронтом: він на фронті і я в тилу»
— Ця війна накрила всіх, і багато хто не знав, як з цим справитися в повсякденному житті. Опускалися руки. Ми покинули домівки, приїхали на Закарпаття. Нам було страшно з дітьми. Чоловік на фронті. У нас троє дітей: старший вже повнолітній, йому 19 років, середньому 17, а меншому 14. А коли чоловік пішов на фронт, то старший навчався в університеті, середній пішов у перший клас, а найменший — тільки в садочок. І за ці 11 років хлопці повиростали. А тато? Він присутній.
Так, він присутній по телефону, все знає, все запитує про уроки. Намагаємося, щоб він не забував, що таке цивільне життя, що таке бути татом. І я говорила іншим дружинам, що відколи почалася повномасштабна ця війна — дехто не витримує, сім’ї розпадаються, а наша, навпаки, стала міцнішою, тому що ми зрозуміли, що ми можемо спертися тільки одне на одного; і ми стоїмо, наче єдиним фронтом: тато там тримає фронт, а я тримаю те, що в тилу, для нього, щоб наша родина вся була ціла, здорова, з Божою допомогою, і щоб це тата нашого надихало і щоби з ним усе було гаразд. І він говорить: “Якщо з вами все гаразд, то й мені добре”. І я така вдячна, що я змогла вчасно виїхати з дітьми, а не залишитися в окупації. Тому що на Донбасі, на окупованому, до сімей військових було негативне ставлення, могли фізично знищити. Було безліч різних злочинів, які будуть зафіксовані, і кожен почує про них.
Читацький клуб «Дерево мого життя». Фото з ФБ Дерево Мого Життя
«Комусь не байдуже, що в мене на душі»
— Коли я потрапила до Мукачевого, то приблизно рік дуже тяжко було влаштуватися. Спочатку ми очікували скорого повернення додому. Щодня очікували новин, які скажуть: “Можете повертатися ”. Уявляєте наше розчарування, коли ми бачимо, що це так швидко не закінчиться? І потім, через рік такого депресивного стану, я почула про “Дерево мого життя”. Це спочатку були заняття з танців. Тепер у нас багато різних активностей, і додаються нові — що кому цікаво. А я, власне, познайомилася з цією організацією через танці.
Коли я туди прийшла — познайомилася з такими чудовими людьми, що знову захотілося жити. Бо в мене вже не було ресурсу, хоч я мала бути сильною для своїх дітей, для свого чоловіка, надихати їх, підтримувати, — але я вже не була в ресурсі. І тут з’явилися танці. Слава Богу, слава Всевишньому, що в моєму житті це почалося! А потім уже пішли інші заняття.
Я познайомилася з багатьма членами організації. Було таке відчуття, що я потрапила в родину: це не просто люди, з якими приємно поспілкуватися й піти далі своїми справами займатися. Я відчула: комусь не байдуже, що у мене на душі, що на серці; вони вислухають, допоможуть. А іноді просте слово допомагає більше, ніж матеріальна підтримка.
Можливо, у матеріальному сенсі ми всі за цей період звикли якось справлятися, а підтримати на дусі — це дуже цінно. І я навіть не уявляю, що було би, якби на моєму шляху не трапився осередок “Дерево мого життя”! Я вже майже три роки належу до цієї організації, і з кожним днем мені дедалі цікавіше туди приходити. Якщо ми зараз у від’їзді, то на нас уже чекають, щоб ми поділилися враженнями від цієї поїздки. Відчуваю, що я в ресурсі й можу допомогти не тільки собі, своїм у сім’ї, а навіть іншим людям, які зараз у тяжкому душевному стані. Я можу знайти потрібні слова і донести.
Танець як турбота про себе — «танцювальне ПА 50+». Фото з сайту «Дерево мого життя»
Ми маємо бути опорою
— Зустріч із Папою мене глибоко надихнула, вселила надію, що ось це «світло в кінці тунелю» обов’язково буде і ми доживемо до світлих часів, дочекаємося нашої перемоги, обов’язково — перемоги. Так, війна — це страшно. Дуже страшно, коли гинуть діти, кожного дня. Дуже страшно, коли гинуть цивільні, і військові теж. Але Бог нас підтримує, не залишає в ці моменти. І ось я це відчула, що хочу це розповісти своїм тим жінкам, які прийдуть, із якими ми будемо сидіти за чашкою чаю, як ми це робимо, і вести неспішні розмови; я їм скажу, що ми тримаємося. І я вірю, що це буде скоро. Що це буде не так довго, що нам не треба буде чекати ще роки. І ми повинні дочекатися.
Ми повинні бути в ресурсі, тому що повернуться наші чоловіки, і вони будуть на нас спиратися. Зараз ми на них спираємося, бо вони тримають фронт; а потім вони будуть на нас спиратися в цьому житті, від якого вони вже відзвичаїлися. Але тепер треба повертатися… І ми про це багато спілкуємося, а наші фахівці пояснюють, як це треба робити.
Так що я дуже вдячна “Дереву мого життя”: це для мене світло, підтримка, неоціненний дар, що я їх зустріла, що вони є. Дуже їм дякую.
Титульне фото: 4 жовтня 2025 року, учасниці делегації «Дерева мого життя» на зустрічі з Папою Левом XIV. Джерело: Vatican Media
фінансово.
Щиро дякуємо!
