День святий: субота чи неділя?

Святкувати суботу чи неділю — досі залишається до певної міри дискусійним питанням.

Використані аргументи, який день є святим, скорше свідчать, що ми досі залишаємося під впливом ментальності закону, натомість сенс цієї заповіді як дару благодаті забувається. Значення святкового дня — як і все у Церкві — можна зрозуміти лише крізь призму та у вимірі Христа.

Чому субота така важлива для юдеїв?

Субота у юдеїв є найважливішим щотижневим святом і днем відпочинку, що символізує завершення створення світу Богом. «Бог закінчив сьомого дня своє діло, що його творив був, і спочив сьомого дня від усього свого діла, що творив був. І благословив Бог сьомий день і освятив його; того, бо дня спочив Бог від усього свого діла, що творячи зробив був» (Бут 2, 2‑3). Рабини навіть стверджують, що «порушення шабату прирівнюється до порушення всіх заповідей, разом узятих».

У книзі Вихід написано, що субота буде «знак поміж Мною і синами Ізраїля навіки, бо шість днів творив Господь небо та землю, а дня сьомого перервав працю та спочив» (31,17). Але чому це так важливо?

За кожною заповіддю криється глибокий сенс, якого за поверховим дотриманням дуже часто не розуміли фарисеї — і за що їх картав Христос. «Не чини перелюбу» — це більше, аніж сексуальний акт зради (Мт 5,27), а «не вбий» значно ширше за фізичну розправу (Мт 5,21). Суть усіх заповідей — у любові до Бога та ближнього: «любов — виконання Закону» (Рим 13,10). Заповідь же Дня Господнього вказує, що творцем усього живого і неживого, видимого і невидимого є Бог, від чиєї волі все залежить, і крім Нього немає іншого бога. Тому заперечення суботи прирівнювалося до ідолопоклонства й порушення самого Союзу. Євреї протягом століть терпіли гоніння й навіть були готові померти за дотримання суботи — адже за цим стояло питання їхньої віри в Єдиного Бога.

В одній притчі з книги «Сидур шель Шабат» розповідалося про царя, який жадав бачити всіх своїх дітей, зібраних разом. Для цього він заздалегідь просить звільнити певний день та у святковому вбранні зійтися у його палаці для сімейного застілля. Прибули всі діти, крім одного сина. І попри те, що вся сім’я, крім нього одного, зібралася, — зрозуміло, що втрачено щось важливе, дороге. Коли за деякий час цар поцікавився у сина про причини його відсутності, той відповів: «Батьку! Ти ж хотів доставити кожному радість. Для мене великою радістю було провести час із друзями».

Час із друзями — це може бути і сигарети, і комп’ютер, телефон… Шабат — це ім’я Творця; це день, проведений із Ним, на бенкеті у Царя. Шабат — це день, коли Господь запрошує нас до себе на гостину. Хто ж може знехтувати щастям єднатися з Царем усіх царів, Всемогутнім і Милосердним?! Замінити це чудо матеріальними прагненнями буднів?! Це — одна з причин, чому порушення шабату розцінюється як відмова від близькості до Творця; як порушення «всіх заборон Тори, разом узятих».

Шабат — це образ майбутнього, смак відпочинку в Обраній землі, «наречена ізраїльського народу» («Я складу з тобою заповіт того дня з польовими звірами, і з птахами небесними, і з плазунами земними; і лук, і меч, і війну знищу з землі; і дам тобі спокій. І заручу тебе з собою навіки; заручу тебе з собою в праведності та в правді, у вірності та в милосерді. Заручу тебе з собою в вірності; і ти пізнаєш Господа» — Ос 2, 18‑20), день, присвячений Єдиному:

«Якщо ради суботи ти стримаєш ногу свою, щоб не чинити своїх забаганок у день Мій святий, і будеш звати суботу приємністю, днем Господнім святим та шанованим, і її пошануєш, не підеш своїми дорогами, діла свого не шукатимеш та не будеш казати даремні слова, — тоді в Господі розкошувати будеш, і Він посадовить тебе на висотах землі, та зробить, що будеш ти споживати спадщину Якова, батька твого, бо уста Господні сказали оце!» (Іс 58, 13‑14).

Тому для Вибраного народу відзначення суботи було символом їхньої вибраності в Бога та дотриманням цієї вірності. Але це мало бути у справжньому дусі поклоніння та істини. Якщо виконання цієї заповіді ставало суто ритуальним, поверховим, без духовної близькості, то Господь суворо це засуджував:

«О люду ти грішний, народе тяжкої провини, лиходійське насіння, сини-шкідники, ви покинули Господа, ви Святого Ізраїлевого понехтували, обернулись назад! … Не приносьте більше пустих дарів! Кадило стало осоружним для мене. Нових місяців, субот і скликання сходин я не можу стерпіти: беззаконня разом з урочистим зібранням. Від новомісяччі ваших та святкувань ваших відвертається душа моя. Вони для мене стали тягарем, вони мені незносні (Іс 4,13).

Брак усвідомлення суботи як заклику до більшої  любові до Бога і до ближнього була однією з причин, чому Ісус картав фарисеїв, які критикували Його за зцілення у шабат: «Ви, лицеміри, чи є серед вас такий, хто б не відв’язав свого вола чи віслюка від ясел у суботу й не повів напувати? А тут же перед нами дочка Авраамова, яку сатана тримав зв’язаною протягом вісімнадцяти років. То як же не звільнити її від цих пут у суботу?» (Лк 13, 15‑16).

Відокремлення суботи від Бога робило її саму об’єктом поклоніння, і забувалося, що вона була встановлена, щоб людина могла присвячувати час Творцеві та відпочивати від своїх трудів. Адже раби в Єгипті не мали відпочинку — тому шабат часто згадується в контексті звільнення з полону, як фізичного, так і духовного. Тож на закиди фарисеїв, що треба шість днів працювати, а сьомого утримуватися від праці (правило 39 заборон — «мелахот») Ісус нагадує їм істинне значення відпочинку: «Хіба ви не читали, що зробив Давид, коли він і його супутники зголодніли? В той час, коли первосвященником був Авіатар, Давид зайшов до Божого дому, та з’їв священні хліби, що були наготовані Богові, ще й дав тим, хто був з ним, хоч ті підношення, за Законом Мойсея, ніхто не міг їсти, крім священників». Та Ісус додав: «Субота створена для людини, а не людина для суботи. Тож Син Людський — Господь і над суботою» (Мк 2, 25‑28).

Чи Ісус скасував суботу?

Відповідь однозначна: ні. «Не думайте, що Я прийшов, щоб порушити Закон або Пророків: Я прийшов не порушити, а виконати» (Мт 5,17). В Ісусі виконуються всі заповіді і Він є повнотою реалізації Писання. Христос сам став відпочинком для своїх вірних: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм» (Мт 11, 28‑29).Тому автор Послання до євреїв пише про значення суботи:

«Отже, біймося, коли зостається обітниця входу до Його відпочинку, щоб не виявилось, що хтось із вас спізнився. Бо Євангелія була звіщена нам, як і тим. Але не принесло пожитку їм слово почуте, бо воно не злучилося з вірою слухачів. Бо до Його відпочинку входимо ми, що ввірували, як Він провістив: Я присяг був у гніві своїм, що до місця Мого відпочинку не ввійдуть вони, хоч діла Його були вчинені від закладин світу. Бо колись про день сьомий сказав Він отак: І Бог відпочив сьомого дня від усієї праці своєї. А ще тут: До Мого відпочинку не ввійдуть вони! Коли ж залишається ото, що деякі ввійдуть до нього, а ті, кому Євангелія була перше провіщена, не ввійшли за непослух, то ще призначає Він деякий день, СЬОГОДНІ, бо через Давида говорить по такім довгім часі, як вище вже сказано: Сьогодні, як голос Його ви почуєте, не робіть затверділими ваших сердець! Бо коли б Ісус Навин дав їм відпочинок, то про інший день не казав би по цьому. Отож, людові Божому залишається відпочинок. Хто, бо ввійшов був у Його відпочинок, то й той відпочив від учинків своїх, як і Бог від своїх. Отож, попильнуймо ввійти до того відпочинку, щоб ніхто не потрапив у непослух за прикладом тим (Євр 4, 1‑11).

Цим шабатом, іменем Бога, Новим Днем, вічним відпочинком є сам Христос, який освятив усе наше життя, зробивши весь наш час відкупленим. Святий Григорій Великий каже: «Для нас справжня субота — це особа нашого Відкупителя, Господа нашого Ісуса Христа». Син Божий став Первосвященником, Храмом, Жертвою, Вівтарем і Шабатом нового добра (Євр 9,11). Тому від охрещених неєвреїв вже не вимагалося святкувати суботи: «бо сподобалося Духові Святому і нам, тягаря вже ніякого не накладати на вас, окрім цього необхідного:  стримуватися від ідольських жертв та крови, і задушеного, та від блуду» (Діян 15,28). Бачимо, що «Церква — стовп і утвердження істини» (1Тм 3,15), заснована на фундаменті Апостолів (Еф 2,19) має владу ключів (Мт 16,19) розв’язувати те, що було знаком (обрізання) вічного завіту між Богом та Авраамом і його потомством (Бут 17,19). Хоч і Христос теж був обрізуваний — як і суботу святкував, — це не було перешкодою для переосмислення елементу Закону. Скасовуючи зовнішнє обрізання тіла, зберігають його внутрішній духовний сенс; «але той є юдей потаємно, духовно, і обрізання серця духом, а не за буквою; і йому похвала не від людей, а від Бога» (Рим 2,29). Так само за заповіддю дотримання суботи приховано глибоке духовне значення — поклоніння Богові Творцю та відпочинку в Його Синові, — яке зберігається сьогодні у щотижневому святкуванні Дня Господнього.

Тому для християнина немає святого дня в язичницькому сенсі цього слова, який би раз на тиждень був присвячений Богові, але кожний день є святий, якщо прожитий у Христі. На підтвердження цього Апостол Павло говорить до розділених через юдейський свята та звичаї християн: «Один вірить, що можна все їсти, а слабкий (у вірі) їсть городину.  Хто їсть, хай тим, що не їсть, не гордує; а хто не їсть, хай того, що їсть, не судить, бо Бог його прийняв. Ти хто такий, що чужого слугу судиш? Своєму господареві стоїть він або падає; а стоятиме, бо Господь має силу втримати його. Один вирізняє день від дня, для іншого ж кожний день однаковий. кожний нехай виробить собі певність думки. хто вважає на дні, ради господа на них вважає; і хто їсть, ради Господа їсть, бо ж дякує Богові; і хто не їсть, ради Господа не їсть і дякує Богові. Ніхто, бо з нас не живе для себе самого і ніхто не вмирає для самого себе, бо коли ми живемо, для господа живемо; і коли ми вмираємо, для Господа вмираємо. Отож, чи ми живемо, чи вмираємо, ми Господні» (Рим 14, 2‑8). А в іншому місці написано: «Нехай же нас ніхто не судить із-за їжі чи пиття, чи у справі свят, чи щодо нового місяця, чи суботи; це — тінь наступних речей, а тіло — Христове» (Кол 2, 14‑15). Захоплює, з якою свободою Апостол зараховує до відмінностей між євреями та неєвреями святкування днів з огляду на їхнє сумління. Бачимо, що це не дотримання суботи, як дехто вважає, а віра та життя у Христі є ознакою вибраності. У Ньому бо «нічого не значить ні обрізання, ні необрізання, а нове творіння» (Гал 6,15).

Цим пояснюється, що деякі християни святкували тільки неділю, а інші — як суботу, так і неділю (як досі це робить Ефіопська Церква, виділяючи при цьому неділю). Але все робилося не з огляду на самий день, а з огляду на Христа, який є тим самим Богом: Нового і Старого Завіту.

Навіщо ж тоді ходимо у неділю до храму?

Якщо ж всі дні святі, то чому вибираємо неділю і ходимо до храму? Передусім тому, що Христос не хоче спасти нас поодинці, а всі ми через хрещення входимо до Його Тіла, Церкви (див. Еф 1,23), яка покликана святкувати Пасхальні Таємниці на спомин Його смерті й Воскресіння (див. 1Кор. 11,24). А як це краще робити, ніж у день, коли Господь перейшов зі смерті до життя (1Кор 15,20), тобто в неділю?

Християни ще з апостольських часів (див. Діян 20,7; 1Кор 16,2) збиралися цього дня, щоби святувати Перемогу Христа над пеклом та гріхом. Святий Йоан Павло ІІ у листі «Dies Domini» влучно вказує:

«Фактично, у тижневому літочисленні неділя нагадує день Христового Воскресіння. Саме Великдень повертається тиждень за тижнем, святкуючи перемогу Христа над гріхом і смертю, здійснення в Ньому першого творіння та початок «нового творіння» (пор. 2Кор 5,17). Це день, який зі вдячним поклонінням згадує перший день світу та з діяльною надією очікує ‘останнього дня’, коли Христос прийде у славі (пор. Діян 1,11; 1Сол 4, 13‑17) і все оновиться (пор. Одкр 21,5)».

Це щотижневе відновлення Нового Завіту між Богом і людьми, запрошення до Відпочинку у Святому Духові, сповнення Шлюбного Союзу між Христом та Його Нареченою на Трапезі Агнця (див. Одкр 19, 16‑18). Живучи в есхатологічному новому дні (Рим 13,12), осяяному світлом Воскресіння, ми можемо святкувати Євхаристію кожного дня.

Святий Юстин Мученик (†165) пише: «Але язичники, що повірили у Нього й покаялись у вчинених ними гріхах, отримають спадщину разом із патріархами та пророками і праведними людьми, що походять від Якова, навіть якщо вони не зберігають суботу, ні обрізуються, або не дотримують свят». В іншому творі вказує: «Геділя — це день, коли ми всі проводимо наші спільні збори, бо це перший день, коли Бог, здійснивши зміну в темряві та матерії, створив світ; і Ісус Христос, наш Спаситель, того ж дня воскрес із мертвих. Бо Його розіп’яли напередодні дня Сатурна (суботи), а на наступний день після дня Сатурна, тобто в день Сонця, з’явившись своїм апостолам та учням, Він навчив їх у цьому, що ми також подали вам для розгляду».

Оскільки адресатом листа був язичник, св.Юстин використовує римські, а не єврейські позначення днів тижня (день Сатурна і день Сонця). Християни, для яких час був повністю присвячений Господу, збиралися в особливий День Господній — щоби святкувати не самий день, а Новий Завіт у Крові Спасителя (Лк 22,20).

У листі до магнезійців св.Ігнатій Антіохійський (ІІ ст.), учень св.Апостола Йоана, згадує: «Отже, якщо ті, хто був вихований у стародавньому порядку речей, отримали нову надію, більше не дотримуючись суботи, але дотримуючись дня Господнього, в який також наше життя знову відродилося Ним і Його смертю, якого деякі заперечують, — через цю таємницю ми отримали віру і тому терпимо, щоби стати учнями Ісуса Христа, нашого єдиного Вчителя,  — то як ми зможемо жити без Нього, чиї учні, самі пророки, у Дусі чекали на Нього як на свого Вчителя? І Той, Кого вони справедливо чекали, прийшовши, воскресив їх із мертвих».

Тертулліан (ІІІ ст.) на закиди у схожості до римських вірувань відповідає: «Ми ж, яким тим більш чужі улюблені колись Богом суботи, новомісяччя і свята, справляємо Сатурналії, Януарії, Бруми і Матроналії! Ми, як й усі інші, робимо один одному подарунки до свята, беремо участь у загальних веселощах, ходимо на бенкети. Наскільки ж більше вірними своїй вірі язичники, адже вони не засвоїли ніяких християнських свят! Ні Господнього дня, ні П’ятдесятниці вони у нас не перейняли, хоч і знають їх, — тому що бояться, як би їх не прийняли за християн. Ми ж не боїмося, як би нас не оголосили язичниками. Якщо ж ти вважаєш, що плоті слід дати послаблення, то в тебе для цього не те що рівні, але значно більші можливості. Адже у язичників всяке свято буває лише один раз на рік, а у тебе свято кожного восьмого дня. Перерахуй язичницькі свята: їх не вистачить на те, щоб заповнити час Пасхи!»

Існує ще чимало згадок, які однозначно підтверджують центральне значення події Воскресіння для життя Церкви та святкування Євхаристії у перший (або восьмий) день тижня, який був прообразом майбутнього Царства — вічного відпочинку в Небесному Єрусалимі. Тому неділю на Сході досі називають «малою Пасхою». Дослідник Баукхем стверджує, що не існує жодної ранньохристиянської групи, яка би не дотримувалася неділі, за винятком єдиної крайньої секти ебіонітів, що згадані Євсевієм Кесарійським. Справді, інколи було поширено святкування суботи поруч із неділею (двох братніх днів) або євхаристійні зібрання у вечір суботи, як перехід від Старого Завіту до Нового, від смерті до життя. Тому ІІ Ватиканський Собор підтвердив: «Кожні сім днів Церква святкує пасхальне таїнство. Це традиція, що сягає апостолів, і бере свій початок від самого дня Воскресіння Христового — дня, який тому доречно названо «Днем Господнім» (Sacrosanctum Concilium, 106).

Сократ Схоластик (IV ст.) зазначає «Зібрання не проводяться в усіх церквах в один і той же час або спосіб. Люди Константинополя й майже скрізь збираються разом у суботу, а також у перший день тижня — звичаєм, який ніколи не дотримується в Римі або в Александрії. Є кілька міст і сіл у Єгипті, де, всупереч звичаю, встановленому в інших місцевостях, люди збираються разом у суботні вечори і, хоча вони вечеряли раніше, причащаються Таїнствами». Тобто навіть тоді було різноманіття літургійних традицій у помісних християнських Церквах.

Питання суботи було другорядною справою порівняно зі святкування Пасхального Таїнства Смерті й Воскресіння Христа, а не основою віри. Якби воно було таким важливим для Люду Нового Ізраїля, то це б обов’язково знайшло відображення на сторінках Нового Завіту.

Імператор Константин, коли 321 року проголосив день Сонця вихідним для римлян, зробив це не щоб нав’язати язичницьку практику учням Ісуса, які вже три століття збиралися по неділях. Можливо, серед його мотивів було примирити релігійно розділену імперію. Тим більше що вже з 313 року діяв Міланський едикт, що дозволяв свободу віросповідання для християн, які на той час уже становили значну частину його підданих.

Свята теж важливі

Оскільки процес навернення — це постійний шлях від Закону до благодаті Христа, Церква дає нам чимало літургійних свят, які допомагають відкритися на спасительку любов Бога. Щоби від «треба йти до храму в неділю» ми перейшли до я «прагну йти, щоб зустріти сьогодні Христа у Євхаристії». Ми, як і ізраїльський народ (Песах, Суккот, Ханука), згадуємо спасенні події минулого (Різдво, Хрещення Господнє, П’ятдесятниця), щоби зміцнити нашу віру у всемогутню дію Бога та Його милість. Ми проживаємо кожний рік із Христом-головою як Його Тіло — Церква. Папа Бенедикт XVI про значення літургійного року зазначає: «Божий народ прагне жити таємницею Христа в історії. Христос є той самий вчора, сьогодні і навіки (пор. Євр 13,8); історія ж змінюється і потребує постійної євангелізації; є потреба її оновлювати зсередини, а єдиною справжньою новизною є Христос». Він є тим виноградником, без сопричастя з яким у Його Тілі (Євхаристії та Церкві) ми загинемо і будемо викинуті геть у вічний вогонь (Йн 15,1). Ми не є недільними християнами; ми люди вічної Пасхи, бо якби «Христос не воскрес — віра та проповідь  наша була би марна» (1Кор 15,14)

Неділя є святим днем не сама по собі, але з огляду на Месію, який освятив її своїм воскресінням. І тому значення цього дня для духовного життя взаємопов’язане з тим, як ми поклоняємося Богові у «Духові та істині» (Йн 4,24) у спільноті Церкви. Якщо неділя просто день, вільний від роботи, то вона — як і дотримання самої лише суботи — нічого не додає, бо ми «спасенні благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився. Бо ми Його твориво, створені в Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми в них перебували» (Еф 2, 8‑11). Я певен, що як у День Воскресіння не йдеш до храму, щоби святкувати Пасхальну Тайну Христового Життя, то насправді не переживаєш цього належно і втрачаєш саму серцевину християнської віри. Участь у Євхаристійному богослужінні — це питання вічного життя чи смерті.

Христос не скасував суботу, Він її повністю виконав Восьмого Дня, «творячи все нове» (Одкр 21,5), і до цього відпочинку У ВІЧНОМУ СЬОГОДНІ (див. Євр 4,7) також нас запрошує. Вірні «увійшли у ‘Восьмий день’, єдиний день, який настане після теперішнього часу, день без кінця, який не знатиме ні вечора, ні ранку, нетлінний вік, який ніколи не постаріє; Неділя — це невпинне провіщення життя без кінця, яке оновлює надію християн і підбадьорює їх на їхньому шляху» (св.Василій Великий).

Ті, хто наполягає на святкуванні суботи як неодмінної умови спасіння чи обраності, досі живуть у тіні закону. Тому молімося, щоб вони відкрилися на благодать цілющих променів Сонця Правди (див. Мал 4,2), яким є Воскреслий Христос.