На Конгресі сімей у молитві Коронкою до Божого Милосердя взяли участь діти учасників. Тому що Конгрес це «зібрання дорослих», але молитва — це спільна справа. У життя вірою дітей потрібно вводити змалку, щоб їхня молитва зростала разом із ними.
Після Коронки настав час для розгляду теми «Як творити середовище, яке вводить дітей у життя вірою у час війни». Цю конференцію виголосив о.Михайло Романів ОР, директор Центру св.Мартіна у м.Фастові. Як зазначив ведучий Конгресу, «отець Михайло та його команда мають досвід створення саме такого середовища, де діти, навіть у найважчі часи, можуть відчувати Божу присутність через турботу і любов».
«Не забороняйте дітям приходити до Мене, бо таких є царство небесне»
— Теми війни, дітей і середовища виглядають непоєднуваними, — зазначив на початку о.Михайло. — Два тижні тому ми розмовляли з пані Аніцою, Послом Хорватії, яка теж пройшла досвід війни. Що можна виробити для нас із того досвіду? Реакції травмованих війною дітей залежать насамперед від їхнього віку, схильності до захворювань, сімейної ситуації, підтримки та ставлення оточення. Можна стверджувати, що переживання дітьми наслідків війни залежить від їхнього попереднього психоемоційного стану, а також здатності оточення — насамперед сім’ї — допомогти їм упоратися з тяжкими переживаннями.
У Фастові від 2016 до 2022 року приймали дітей Донбасу на реабілітацію, яка тривала в середньому 10 днів. Таких груп було 42 — понад 650 дітей, найчастіше діти, які потребували особливої опіки. Реальності, які стикалися при цих зустрічах — їхня реальність і наша реальність, — були різними. Їхня ворожість, недовіра, страх, брак близькості у спілкуванні. Це було щоразу. Натомість одна закономірність була спільна: коли минав певний час — днів п’ять, — починала зростати надія.
Я ніколи не забуду тих випадків (які стали поширеними в усій країні) святкового часу, Різдвяного, коли діти гуляли містом, близько 20 чоловік; десь поруч вибухнула петарда — і вся група лягла на асфальт. То був дуже непростий момент для нашого досвіду.
Чого ми можемо навчитись і чим поділитися? Насамперед — усвідомлювати рівень травмованості, а потім — уміти заспокоювати базові потреби життя і безпеки. Бо якщо не задовольнити ці базові потреби, то потім неможливо перейти до віри. Або дуже тяжко.
Багато дітей зараз носять у собі тягар самотності. Саме тому психіка дитини інтенсивно залучає різні захисні механізми. Одним із них є «механізм всемогутності».
Зараз у фастівському прихистку живе понад 20 людей з різних регіонів України. Один хлопчик, 13 років, жив зі своєю мамою і мусив бути «всемогутнім», бо коли вони втікали від війни, мама ніяк не поклопоталася про їхнє майбутнє. Багато дітей зараз беруть на себе тягар відповідальності, якої вони взагалі не повинні нести. Діти переживають відчуження. Переживають витіснення реальності, того, що відбувається навколо, щоб замістити це іншою реальністю, простішою для них. Часто буває, що батьки їм усього не пояснюють.
Також самотність пов’язана з тим, що діти зараз мало ходять до школи. Діти фастівської школи св.Мартіна під час ковіду не були змушені під час тривалих локдаунів сидіти вдома, бо наша школа невелика, вона відповідала всім нормам (до 50 дітей) і діти могли ходити до школи. Так само коли почалася війна — нам знову пощастило. Найстрашніше було, коли російські війська стояли за 12 км від нашого міста; але ті танки розбили. Через Фастів також пролягала «дорога життя», коли була розбита Житомирська траса. Тому в нас щодня ночували сотні людей. Сотні і сотні. Ми дуже старались повернутися до нормального ритму, і вже в травні школа знову працювала, щоб діти якомога менше були в ізоляції.
Невизначеність, невпевненість у завтрашньому дні дуже часто призводять до психічного регресу. Виникає відчуття «провалу», брак життєвої енергії. Погана пам’ять, безсоння — спільні симптоми постраждалих. Тому важливо вислуховувати дітей і чути їх.
Якщо спробувати зробити висновок — то ми покликані якнайбільше «склеювати середовище».
Прикладом великої педагогічної відваги є Януш Корчак. Як казали свідки, по дорозі до Треблінки і навіть коли вони вже йшли до газової камери, він розповідав дітям казки. Не тому, що фальшував реальність: він казав, що вливає в їхні серця надію. Можна би підсумувати коротко. Корчак казав, що людина не може те, що властиве Богу: віру, любов, добро — потрібно допомогти дитині відкрити в собі.
І це наше з вами головне завдання.
фінансово.
Щиро дякуємо!
