Щоразу, коли я чую, що в Україні з’явилося щось «найкраще у Європі чи світі», мене огортає скепсис і думка, що ми знову намагаємося стрибнути вище своєї меншовартості. У нас уже було немало письменників, які нібито мали б отримати Нобеля, якби Україна існувала як окрема держава в час, коли вони писали, й науковців, які не встигли запатентувати свої винаходи, а тому світ не знає їхніх імен. Я вже не кажу про чорнозем, трипільську культуру та дивовижну природу, яку, чомусь, сприймаємо як належне. А тому, коли я вперше почула, що в Україні з’явився якийсь суперфонтан, мені знов видалося, що всі балачки про нього – це чергова спроба українців не почувати себе гіршими. Аж поки…я сама його не побачила.
Найперше, що мене вразило, це кількість людей, яка прийшла на нього подивитися: діти з повітряними кульками, дорослі з фото та відеокамерами, вже за годину до самого шоу не було де й яблуку впасти. Невже з води мають виходити русалки, що люди так завзято заповнюють набережну?
І ніби нічого такого: вода, світло, музика, але під час пісні Ніни Матвієнко «Квітка – душа» я сама від себе не сподівалася, як розплакалася…Звісно, як людина освічена, я можу собі пояснити, що етнічні архетипи впливають на мою (під)свідомість і тому я відчуваю себе невіддільною частиною своєї нації і країни, але, коли йдеться про почуття, все складніше. Можливо, нам не варто увесь час собі казати, що ми «кращі»-«гірші» від Європи чи світу? Можливо, варто бути просто собою, не озираючись, чи, бува, хтось не дивиться?
Фонтан таки дійсно прекрасний, він перевершив усі мої сподівання, але ж зачіпає за живе не унікальна конструкція, а той факт, що моя країна прекрасна, і я є її часткою. І як співала вже згадувана Ніна Матвієнко: «Віри й сил, дай Бог», думаю, це зараз нам потрібніше, ніж намагання бути «першими».
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
