«Іст–Вест» по–нашому

Висновки до Дня Соборності: західних та східних українців об’єднають мистецтво, спільна освіта та боротьба з бюрократичною машиною

Сьогодні, в День Соборності України, політики скажуть багато гарних слів про єдність Сходу та Заходу, про вічні цінності. І про те, що всі ми — українці. 22 січня 1919 року було проголошено Акт Злуки, яким Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка проголосили державну єдність. Наскільки тепер єдині «східняки» й «західняки», наскільки відмінні та що потрібно, аби «Схід та Захід були разом», з’ясовувала «Україна молода».

На Сході більше криміналу й… освічених людей

Ніна Килимник народилася на Закарпатті, виросла на Житомирщині, а виходити заміж поїхала на Донеччину, до Краматорська. «Перше, що мені тут впадало у вічі, — значно більше сміття на вулицях, ніж у нас. І здалося одразу, що люди менш виховані, духовно бідніші, — нарікає дівчина. — Мені дивно було, що для «східняків» не існує релігійних свят — вони повально у неділю всі на городах (у нас таке рідко буває!), у церкві людей дуже мало. Якщо в магазині заговориш українською, дивуються, як інопланетянину: хто не з Донбасу, то всі з «Західної». А улюблена «пісня» місцевих — про те, як вони годують усю Україну. Вести дискусії про те, що це міф, сенсу немає…»

«Та це галичани вперті до біса! — запевняє луганчанин Петро Крамар. Він два роки працював у Львові й певен: більш задавакуватих українців, як «західняки», годі шукати. — Львів’яни — це «пуп» України: вони — найрозумніші, найкультурніші та найосвіченіші. А якщо ти зі Східної — це вже «діагноз»: вони — європейці, а ти — «совок». І спробуй доведи, що ти не верблюд».

Соціологи визнають: українці по обидва боки Дніпра — таки різні. «Східняки» та «західняки» мають власні уявлення про ідеальну державу та її «друзів», політичний курс та державну мову, різні погляди на історію та вступ до НАТО. Вони голосують на виборах за протилежних кандидатів, вшановують різних героїв. Найбільш болюча тема, переконані соціологи, — це діаметрально протилежна інтерпретація радянського минулого, зокрема, участі українців у Другій світовій війні. Окрема розмова — про місце України у світі: одні позирають на Росію, інші марять Європою.

«Західна Україна — це регіон із більш традиційною, релігійною культурою та укоріненістю, — зауважує заступник директора Інституту соціології НАН України Євген Головаха. — Тому там значно менше — і це всі дослідження доводять — проблем із девіантною поведінкою, менше соціальних «хвороб» і маргінальності, ніж на Сході».

Статистика й справді не на користь «східняків»: у рейтингу найбільш кримінальних міст та областей України 2009 року, складеному журналом «Фокус», лідирують східні регіони. Кримінальною столицею країни минулого року визнано місто Луганськ. Чим далі на схід, тим вищий рівень злочинності: ця особливість незмінна для України. Фахівці пояснюють таке явище більшою щільністю заселення Східного регіону і нерелігійністю місцевого населення.

При цьому на Сході, на переконання Євгена Головахи, рівень освіченості (принаймні з технічного профілю) значно вищий, ніж на Заході. «На Сході більше професій, які потребують належної освіти, — усе ж–таки промисловий регіон. Там завжди була більш розвинена наука. А Харків, наприклад, я вважаю, — навіть більш потужний інтелектуальний центр, ніж Київ. Бо там завжди діяли сотні серйозних науково–дослідних і проектних інститутів. Щоправда, в мене аспіранти завжди найкращі — у Львові».

«Західняки» — важкі люди»

На «людському» рівні «західняки» зі «східняками» теж відрізняються. Навіть на еміграції мешканці різних регіонів поводяться по–різному: «західняки», кажуть соціологи, намагаються не втрачати ідентичності — говорять українською мовою між собою, гуртуються. Вихідці ж зі Східної України прагнуть якнайшвидше асимілюватися і стерти будь–яку ознаку своєї причетності до України.

Щоправда, Дмитро Стус, син видатного поета Василя Стуса, вважає, що мешканці Східної України — більш відкриті (хоч і різкуваті), ніж «західняки», з ними легше. «Східняки» говорять і роблять те, що думають, не прикриваючись лицемірством, чемністю, — каже Стус. — Це має, безумовно, плюси й мінуси. Мені, наприклад, простіше, коли все говорять в очі. А ще на Сході існує переконання, що справедливість більш важлива за закон. У сприйнятті людей із Західної України, мені здається, все навпаки».

«Західняки» — тяжкі люди, — визнає львів’янин, публіцист Володимир Павлів, — і менш приємні до спілкування, ніж мешканці Сходу. Але, як на мене, жителі Західної України — більш принципові, запеклі. У них вищий рівень власної гідності, ніж у «східняків». А ще мешканці Заходу — страшні індивідуалісти: свою територію охороняють завзято. «На Західній Україні люди живуть більш заможно, ніж на Сході, — переконаний Павлів, — але йдеться не про заможність європейця, а про кращу здатність виживати у складних умовах. Тому що Західна Україна — це переважно сільськогосподарський регіон, де люди звикли розраховувати на себе». Чого не скажеш про мешканців Східної України: вони — більш радянські люди, привчені до державних дотацій та думок про матеріально–соціальне благополуччя. Звідси, до речі, й теза: мовляв, донецькому шахтареві однаково, якою мовою називати ковбасу, — головне, щоб вона була. Галичанину ж важливіше, щоб мову не чіпали, а без ковбаси він проживе.

У Донецьку бути україномовним важко

До слова, про мову та українську самоідентифікацію. На думку Євгена Головахи, над цим на Сході насправді замислюється не так багато мешканців — є важливіші проблеми. «Упродовж останніх 15 років усе більше людей ідентифікують себе як українців, хоча раніше в них була російська самоідентифікація, — стверджує Головаха. — Ці люди вважають, що українська ідентифікація є домінантною, більш прийнятною для них особисто. По–друге, рідна мова. Багато українців говорять російською, а рідною мовою при цьому називають українську — і таких стає більше».

Але водночас і в мовному питанні є проблеми. «На Заході спокійніше реагують на російськомовних, ніж на Сході — на україномовних», — певен соціолог Головаха.

Не ґвалтуйте донецького шахтаря!

Толерантне мовне середовище саме не з’явиться — над цим потрібно працювати, переконаний відомий журналіст Вахтанг Кіпіані. «Входження умовного «донецького шахтаря» в український простір є важким, — каже він. — Тому львівський інтелігент має бути терпимішим і розуміти: ймовірно, цей шахтар ніколи вже не заговорить українською, але потрібно створити умови, щоб він відправив своїх дітей до української школи. І так відбувається у багатьох випадках. Наприклад, ми з дружиною — російськомовні «в миру», але наші діти вчаться в українській школі — ми свідомо їх туди віддали. І чим більше наших дітей говоритиме українською, тим менше ми матимемо у майбутньому проблем».

Тим більше що «охолодження» патріотизму вже не буде, прогнозують соціологи. «Це спостерігалося у 90–ті роки, — каже Євген Головаха. — Тоді стан економіки і стан патріотизму були дуже пов’язані. Бо для більшості Україна ще не стала своєю. Тепер же люди прийняли її як свою державу — це дуже важливо. До того ж сформувалася цементуюча основа нової України — покоління, яке іншої держави не знає».

Із часом конфронтація нівелюватиметься, певен Вахтанг Кіпіані: «Якщо говорити про конкретних людей, то вже давно все перемішалося — у культурному, мистецькому і сімейному середовищі. У гуртку українських націоналістів цілком може бути хлопець із Донецька чи Сімферополя, в україномовному колі (і в мене є такі знайомі) — одночасно кримські татари, євреї, грузини — і всі говорять українською, об’єднані спільними цінностями. І навпаки, в гуртку марксистів можуть бути люди з Франківська. Єдине, що це ще не стало загальнокультурним, загальноцивілізаційним явищем».

В усьому винні політики, переконаний Степан Бандера, онук провідника ОУН: саме політики роздмухують сепаратистські настрої, загострюють протиріччя і поширюють дурниці про «бандерівців–людожерів». «Я приїхав уперше до Східної України в 1997 році, і люди там — ті ж самі, що й на Західній. Тільки живуть у тотальному інформаційному полоні російських ЗМІ, стереотипів, насаджених політиками, — стверджує Степан, — і через брак інформації люди в усю цю маячню вірять».

Водночас, за словами Степана Бандери, він ніколи не мав проблеми у Донецьку через свою українську: «Навпаки. Коли я починав говорити російською, це так смішно виходило, що люди просили, аби я говорив українською», — усміхається онук провідника ОУН. Навіть на прізвище «Бандера» пересічні донеччани реагували спокійно. Щоправда, виникали іноді курйози: люди не вірили й сприймали це як жарт: «Ага, Степан Бандера. А я — Симон Петлюра».

Оцінки

Головний ворог — державна машина

На переконання більшості експертів, шлях до справжньої, а не декларативної соборності, — тернистий і нелегкий. Але його можна пройти.

Степан Бандера–онук вважає, що українці для початку повинні більше їздити своєю батьківщиною і дізнаватися правду про земляків.

Вахтанг Кіпіані переконаний, що кордони ліквідують спільні мистецькі акції, обмін студентами й науковцями між українськими ВНЗ із різних регіонів.

Володимир Павлів резюмує: якби Україна була успішною державою, то на відмінності між регіонами ніхто не зважав би. Тим більше що антагонізм між регіонами — норма для європейської держави (он в Італії чи Бельгії пристрасті киплять не менші).

«За великим рахунком, люди на Заході та Сході нічим не відрізняються, — каже політолог Кость Бондаренко, — і там, і там люди працюють, їдять борщ, сало, відзначають свята. Розкол між ними — надумана політиками проблема. А головне, що наших людей об’єднує, — спільний ворог, проти якого вони дружно борються щодня, — це наша державна бюрократична система».