Богобатьківство — одна з головних тем Святого Письма. Навіть більше: головна звістка Євангелія в тому, що відтепер усі, хто вірить у Христа, незалежно від національності, раси, культури чи мови, стають членами єдиної родини Божої, рівноправними дітьми Небесного Отця. Ми вже звикли вважати себе дітьми Божими, починаємо молитву, звертаючись до Бога «Отче наш», — і забуваємо, що в Бога-Отця, у строгому сенсі слова, є лише один Син, Ісус Христос. А всі ми — тільки всиновлені діти.
Бог у своїй безмежній любові всиновив нас, наділивши високим правом називатися дітьми Божими, незважаючи на нашу людську слабкість, недосконалість і гріх. Ми вже не раби земного матеріального світу, а діти і спадкоємці Божі через Ісуса Христа. Бог дарує нам достойне майбутнє, попри наше далеко не досконале минуле, незважаючи на наше відступництво. Він так оточує нас любов’ю і щоденною турботою, що ми навіть не замислюємося про свою всиновленість. Він не залишає нас сиротами під владою зла, страху та смерті, не покидає нас на самоті, а дає нам сім’ю, братів і сестер, стає для нас люблячим, турботливим Батьком. І ми, що отримали цей дар небесного всиновлення, чи не маємо обов’язку чинити так само й відповідати на поклик до земного всиновлення сиріт?
Ця проста логіка лежить на поверхні Святого Письма, але наша культура, навіть називаючись християнською, схильна цього не помічати. Хто в нашому суспільстві займається сьогодні сиротами? Протестанти, яких ми вважаємо трохи дивними, та бездітні сім’ї, які викликають у нас жаль своїм безпліддям. У решті випадків про сиріт згадують на великі свята чи за потреби піару. Натомість апостол Яків, згадуючи у своєму Посланні питання благочестя, тобто нашої релігійності, дає дуже виразну відповідь: «Чиста побожність і безплямна перед Богом і Отцем ось у чому полягає: відвідувати сиріт та вдовиць у їхнім горі і чистим берегти себе від світу» (1, 27). Турбуватися про сиріт і вдів у їхніх бідах – це вияв дієвої віри. Але скільки сиріт сьогодні залишені в біді! Це цілий народ покинутих дітей в усьому світі, – дітей, що стали жертвами байдужості чи жорстокості дорослих. В Україні говорять про 20 тисяч, і за кожною дитиною — окрема історія болю і страждання, самотності, беззахисності, приниження… Хто стикався з тим, у яких трагічних і страшних умовах іноді живуть діти, жертвами якого насильства вони інколи стають у власних сім’ях, той знає, яка це жорстока правда.
У протестантських спільнотах існує ціла культура всиновлення. Усиновлення розглядають не як акт благочестя чи праведності, не як бажання заслужити якусь нагороду на небесах. Ні, християни покликані турбуватися про сиріт із тієї простої причини, що це віддзеркалює дії самого Бога-Отця. Християни, оскільки самі всиновлені, покликані всиновлювати. Ми нічим не кращі за сиріт, бо, по суті, ми самі сироти. Усиновивши нас, Бог дарував нам велетенський кредит довіри, і так ми маємо ставитися до тих, кого Він посилає на нашому шляху, доручаючи нашій турботі й любові. Усиновлення, таким чином, — це не лише добра звістка для нас самих, а й місія, це аспект великого доручення кожному з нас по змозі: допомагати фінансово, чи справами доброї волі, чи молитовно.
На жаль, ми живемо в культурі, яка передає нам у спадок безліч стереотипів і страхів щодо дітей-сиріт. Більшість вважає, що в них погані гени, які неодмінно дадуть про себе знати; хоч як старайся, усиновлена дитина тягтиметься до біологічних батьків; неможливо відчувати до всиновленої дитини те саме, що до кровної; значно краще народити свою власну, хай невідомо від кого, але вона точно буде твоя. По суті, за всіма цими страхами приховане глибоке переконання, що всиновлені діти — начебто несправжні. Ми, хто визнаємо верховенство духу над плоттю, у випадку дітей вважаємо, що біологічний, генетичний матеріал визначає всю їхню подальшу долю. Хоча як тоді пояснити ті сім’ї, де в одних і тих самих батьків виростають несхожі, прямо протилежні діти, за нібито однакового генофонду?
Один протестантський пастор, який усиновив двох хлопчиків із Росії, з жалем писав, що найпоширенішим запитанням, коли він повернувся зі своїми синами до Америки, було: «А ці діти справді брати? Ну, а свої діти у вас є?» Більшості з нас насправді здається, що генетичний матеріал тяжіє над усім. Усиновлена дитина не може бути рівноправним спадкоємцем, сином чи дочкою. Тому до цих запитань додається ще кілька: «А це ім’я справжнє? А дата народження? А де зараз справжня мати?» І коли цей пастор, відповідаючи на останнє запитання, казав: «Та ви ж добре знаєте їхню справжню матір, це моя дружина», – йому казали: «Так, звісно, але ви розумієте, що я маю на увазі…» Певної миті цей служитель вловив одну цікаву паралель: саме з такою недовірою за часів апостолів дивилися юдейські християни на тих, хто прийшов у християнство з середовища язичників. Ті юдеї вимагали відповіді: чи обрізані вони? Природно, їм хотілося знати, чи можуть ці інші вважатися такими самими, як ми. Чи брати вони нам? Християни з язичників відповідали: «Так, обрізані — не обрізанням, зробленим руками, а обрізанням серця у Христі». І, вочевидь, вони так само чули у відповідь: «Так, звісно, але чи обрізані ви насправді… ну, ви розумієте, що ми маємо на увазі.»
Пішовши за Христом, ми перестали бути сиротами, ми справжні сини й дочки Бога-Отця, брати у Христі. Ісус, передбачаючи свою скору смерть на землі й розлуку з учнями, дав їм слово: «Не полишу вас сиротами; Я прийду до вас. Ще трохи, і світ Мене вже не побачить. Ви ж Мене побачите, бо Я живу, і ви будете жити» (Йн 14, 18‑19). Так і ми, як наш Учитель, згадуючи про всіх українських сиріт, маємо сказати: «Не полишимо вас сиротами». Помолімося про долю кожної дитини; помолімося про сім’ї, спроможні подарувати дітям щасливе дитинство та достойне майбутнє; помолімося про щастя й добробут для сімей, що вже всиновили дітей, щоби вони були достойним прикладом для інших у нашому часто байдужому й егоїстичному світі.
Ірина Дробот
«Католицький Вісник», № 24/ 2014
Фото: Weird Asia
фінансово.
Щиро дякуємо!
