Грубість, яка спасає

Роздуми над Словом Божим на понеділок ІІІ звичайного тижня, рік І

У той час призначив Господь інших сімдесят двох і послав їх по два попереду себе до кожного міста й місцевості, куди сам мав іти. І Він промовив до них: «Жниво велике, а женців мало; тож благайте Господаря жнив, щоби послав робітників на свої жнива.

Все погано в країні, депресія-хандра-апатія заїдають, та ще й погода така, що не хочеться вилазити з ліжка. І так нам себе стає шкода, і так хочеться себе жаліти. Можливо, в таких ситуаціях нас спасе дрібка Божої грубості?

Любимо ми малювати у своїй уяві дуже м’якого Бога, такого делікатного і тактовного. І в Ньому й справді є ця лагідність; проте, чи аж такою мірою, як ми собі вигадали?

 щоби послав робітників на свої жнива

У деяких текстах теж можна зустріти фразу «вивів робітників на жнива». Картинка в нашій голові: Господь бере за руку і веде нас. Просто ідилія! Можливо, нам підсвідомо ще хочеться, аби Він усе зробив за нас. Проте оригінал тексту відкриває для нас зовсім іншу перспективу: слово «послав», окрім того варіанту, що застосовується в нашому перекладі, зазвичай має значення «викидати, виганяти». Часто ми чекаємо на певне запрошення до змін-дій-прийняття рішень тощо. Можливо, нам потрібен добрий стусан від Господа, аби почати діяти, а не чекати, поки хтось візьме мене за руку й заведе до належного клаптика жнив? Боїмося змін, утікаємо від наших внутрішніх «землетрусів». А може, треба в цей момент як ніколи дякувати Богу, бо нарешті Він відриває мене від мого «ліжка апатії», виганяє від моєї зони комфорту в поле, де маю працювати, викидає до тих людей, яких маю любити.

Ідіть!

Одне слово, на яке можна окремо робити медитацію. Насамперед, варто зауважити, що це заклик до руху, до того, аби не застигати в нерухомості. Смерть настає тоді, коли ми приймаємо горизонтальне положення назавжди. Духовна смерть настає тоді, коли ми «духовно зупиняємось». Ідіть! Це слово може мати ще й такі значення перекладу, як «відходити, віддалятися, відпливати, відступати». Аби почалося щось нове, треба відірватися від старого.  Ніхто не пришиває латки з невибіленого полотна до старого одягу, інакше нове відірветься від старого, і діра стане ще гірша. А ми хочемо все й відразу — і старе втримати, і нове здобути. «Компромісимо» із собою і намагаємося бавитися у компроміси з Богом. Проте наша «діра» стане ще гіршою, чим тоді її закривати?

Відійти важко, але зупинитися — руйнівне для нас. Що обираємо?

Наш Бог — Бог дієслів, дій. Він піднімає, посилає, відкриває, наказує іти. Наш Бог — Бог, який нами струшує, аби дати нам нове дихання.

Заговорив мій любий і сказав до мене: «Устань, моя люба! Ходи, моя прекрасна!…  пора пісень настала»

То що, встаємо?!