Земний порох святині

Роздуми до Слова Божого на понеділок V тижня Великого Посту

Щойно первосвященики та книжники розійшлися кожен до свого дому (Йн 7, 53), як уже на ранок їх знову громадить спільне прагнення впіймати Ісуса на слові: Це вони говорили, випробовуючи Його, щоб мати підставу звинуватити Його. Якби Ісус, відповідно до свого милосердя, дозволив відпустити жінку-перелюбницю, Він перекреслив би закон Мойсея, що передбачав покарання смертю для перелюбників: Коли спіймають чоловіка, що сходиться з заміжньою, ― обидвом смерть: чоловікові, що сходиться з жінкою, а й жінці. Отак викорінюватимеш зло з Ізраїлю (Втор 22, 22). З іншого боку, якби Ісус наказав її каменувати, Він переступив би римський закон, адже покарання смертю від шостого року н. е. було застережене в Палестині для римської влади.

Юдеї застосовують слово Боже (Втор 22, 22‑24) проти Ісуса, але й самі порушують закон, бо привели одну тільки жінку, а судити треба було обох: і перелюбника, і перелюбницю (пор. Лев 20, 10). Однак Ісус не дає себе втягнути в дискусію на тему конкретного застосування Закону. Ісус поводиться вільно, невимушено, незалежно. Господь пише…

Ісус постає перед нами, як автор Писання. Що саме він пише? Невідомо. Можливо це були слова з Єр 17, 13-14:

«Надіє Ізраїлю, о Господи!
Всі, що Тебе покинули, осоромляться.
Всі, що від Тебе відступають, будуть викорінені з цього краю,

(Септуагінта, грецький переклад Старого Завіту, подає дослівно: на землі будуть списані),

бо вони покинули ДЖЕРЕЛО ВОДИ ЖИВОЇ ― Господа».

Жива вода ― це мотив з попереднього сьомого розділу в. 38: Хто вірує в Мене, як Писання каже, то ріки води живої з нутра його потечуть! Без Господа, без того, що каже Писання, ми, справді, наче мертва суха земля. А далі слідує прохання, яке має стати особистим проханням кожного:

«Вилікуй мене, о Господи, щоб я одужав,
спаси мене, щоб я врятувався,
бо ТИ ― моя надія!»

Писання, або креслення по землі пальцем, алегорично означає ходіння по пустелі. Це особливе місце й час в історії ізраїльського народу, коли всі ті, що вийшли з Єгипту, согрішили і не могли ввійти в Обіцяну землю. Той бунт ледь не закінчився каменуванням Ісуса Навина, Калева та, можливо, навіть самого Мойсея з Аароном, аби настановити нового вождя для повернення у Єгипет (пор. Чис 14, 1‑10). Лише молитва Мойсея рятує весь народ перед справедливим Божим гнівом, коли він почав закликати до Божого милосердя: Господь повільний до гніву й багатий милосердям, прощає гріх і переступ, хоч і не залишає нічого безкарно, а карає гріх батьків на дітях до третього й четвертого покоління. Прости ж гріх люду цього з великого милосердя твого, так, як зносив єси люд цей від Єгипту аж досі! (Чис 14, 18‑19).

Ось чому Ісус запитує: Хто з вас без гріха? Нехай перший кине в неї камінь! Сам Ісус, єдиний безгрішний, не кинув каменя, подібно як Мойсей, що не прагнув знищення збунтованих проти Господа.

Коли всі розійшлися, залишилася лише жінка і написи Ісуса на піску, на земному порохові святині. Всі відійшли, а залишилася людська злиденність і Боже милосердя: Іди й відтепер більше не гріши. Заклик «іди» — це заклик до віри; «не гріши» — це надання сили. Ісус не вимагає нічого, не давши спочатку до того сили. Милосердя й прощення Ісуса зовсім не применшують важкості гріха. Тут Він себе являє як агнець, що бере гріх світу, гріх перелюбства, і нікого не судить: Вилікуй мене, о Господи, щоб я одужав, спаси мене, щоб я врятувався, бо ТИ ― моя надія!