Cooperatores veritatis

Далекого 1987 р. київський священик Ян Крапан подарував мені брюссельське видання книжки «Вступ до християнства». Пам’ятаю, як о.Ян з великою повагою вимовляв ім’я автора: «Це – кардинал Йозеф Рацінгер». Пригадав я цю історію, коли п’ять років тому, у квітні 2005 р., над димарем Сікстинської капели у Ватикані з’явився білий дим і пролунали слова: «Habemus Papam – Маємо Папу, Високопреосвященного і Високоповажного пана Йозефа Святої Римської Церкви кардинала Рацінгера…»

Коли 19 квітня 2005 р. конклав назвав ім’я Йозефа Рацінгера як наступника престолу святого Петра, яких тільки версій не висували мас-медіа! Натомість протягом п’яти років, що минають з часу обрання Бенедикта XVI, з’ясувалося: Папу Рацінгера найменше цікавить галас на шпальтах газет чи в ефірах радіо- та телекомпаній. Геральдичним девізом єпископа Йозефа Рацінгера стали слова «Cooperatores Veritatis – Співробітник Істини». Правда, правда і ще раз правда – навіть якщо вона незручна, жорстка, ба навіть жорстока.

Наразі спостерігаємо й парадоксальність понтифікату Бенедикта XVI: цей Понтифік, попри свого роду камерність і, як твердять журналісти, «немедійність», привертає увагу цілого світу. І досягає він цього єдиним – каже правду. «За Бенедикта XVI Ватикан поступово перетворюється на машину з виробництва «чесних заяв», а дипломатії стає дедалі менше. Папа Рацінгер уже не раз і не два давав зрозуміти, що в управлінні Церквою нагальна кон’юнктура і реалії для нього означають куди менше, ніж “камінь віри”, – зауважує Станіслав Мінін, оглядач московської газети «НГ-религии» (19.07.2007) у статті з промовисто-одіозним заголовком «Літо Середньовіччя».

Чи виправданий такий підхід? – таке питання доволі часто лунає з вуст ліберально налаштованих католиків. Чи, може, варто «поступитися принципами» у чомусь, аби догодити сучасному світові? Але, виявляється, навіть оцей сучасний світ уже втомився від ліберальної «політкоректності», від сусальної гламурності телебачення й глянцевої преси, від безсенсовних і лицемірних реверансів сучасної дипломатії – світ потребує правди. Приклади? Та будь ласка. Знаменита «Регенсбурзька лекція» Папи Бенедикта XVI, за яку понтифікові не дорікав хіба що ледачий світський журналіст, призвела до початку міжрелігійного діалогу мусульман та католиків. Конституція Anglicanorum coetibus, про яку преса писала – мовляв, «це кінець екуменічного діалогу з англіканцями», от-от матиме наслідки: про намір повернутися до лона Католицької Церкви заявили вже кілька англіканських спільнот Британії, Австралії та США. Документ Summorum Pontificum, який називали мало не «зреченням літургійних реформ Другого Ватиканського Собору», спонукав до роздумів над літургійною дисципліною. Преса торочить про «зашкарублість Бенедикта XVI у питаннях про християнські корені Європи» – а самі європейці протестують проти заборони розміщувати Розп’яття у шкільних приміщеннях. Ліберали здіймають галас щодо католицького консерватизму у питаннях сім’ї й шлюбу – а кількість католиків у світі зростає. Кажуть про занадто глибокі й інтелектуально важкі тексти проповідей Папи Бенедикта – а паломників, які бажають почути Папу на площі святого Петра під час генеральних аудієнцій, дедалі більше й більше.
2005 року, по смерті Йоана Павла ІІ, преса запровадила образ generazione Giovanni Paolo II – мовляв, у Церкві з’явилося «покоління Йоана Павла ІІ». Але, здається, вже час поставити питання про generazione Benedetto XVI. Скидається на те, що в питаннях сприйняття своєї віри на зміну юнацькому запалу, завзяттю й ентузіазму «генерації GP-II» мають прийти зваженість, дозрілість та відповідальність «генерації B-XVI». Модератор одного з найкращих католицьких блогів Італії впевнено заявляє: «Особисто у мене є велика довіра й повага до «покоління B-XVI». Та й сам Бенедикт XVI під час однієї з останніх генеральних аудієнцій закликав прочан стати дорослішими у вірі.

Надзвичайно добре про парадоксальність понтифікату Бенедикта XVI пише Пауль Бадде, оглядач німецького видання Die Welt (1 лютого 2010 р.). «Дуже смішно читати, що Папа Бенедикт – людина «з позавчорашнього дня». Ви, далебі, мов діти! Він не людина «з позавчора» – він людина «з поза-поза-поза-позавчора». Йому 2000 років. Він – Петро. Він родом з Галілеї, з приморського міста Витсаїди. Саме тому він так радикально береже Католицьку Церкву та її апостольський спадок і, врешті-решт, цілу її традицію. Той, хто не розуміє цього, той нічого не розуміє в Католицькій Церкві. Бенедикт XVI присвятив все своє життя – аж до нутра кісток – вічній Правді милосердного Бога, заради Якого він помре так само, як і всі його попередники. Скільки імперій зникло протягом останніх двох тисяч років? А Папа залишається. Петро – це скеля цього світу».