Роздуми над Словом Божим на п’ятницю V Великоднього тижня
Ісус дає своїм учням заповідь любові. Якщо ми виконуємо цю Його заповідь, ми вже стаємо Його друзями.
Хтось сказав, що закохані дивляться одне на одного, а друзі дивляться на одну і ту саму мету, до якої йдуть разом. Метою Ісуса було привести кожну людину до єдності з Богом і заради цього Він віддав своє життя (душу) на хресті. Якщо ми знаходимо у своєму серці прагнення, щоб людина — навіть найбільший грішник — не загинула, але навернулася й мала вічне життя, — знаймо, що це прагнення дане нам Духом Святим, який чинить нас із невільників закону друзями Ісуса Христа.
Невільник виконує своє завдання зі страху, він не має від цього радості. Коли ми відчуваємо у своєму серці близькість Ісуса, то виконання цього покликання — вести своїм життям інших до спасіння — наповнює нас радістю. Ця радість не має нічого спільного з прагненням марної слави. Любов тішиться коли отримує те, чого сподівалась. Вона живе надією отримати предмет свого прагнення і коли отримує його, тішиться ним і не шукає іншої втіхи.
Тому треба поставити собі питання, що насправді нас тішить у нашому духовному житті: чи те, що мої добрі вчинки й апостольські зусилля були помічені іншими та належно винагороджені похвалою, чи я радію вже з того, що хтось віднайшов радість віри та повноту життя? У першому випадку предметом нашої любові є власна слава, наш егоїзм, гординя, завуальовані добрими намірами й навіть набожними вчинками…
Позбутися прагнення марної слави для нас часто означає те саме, що віддати свою душу, забути про себе, жити радістю іншої людини. Але коли ми відмовляємося від своєї слави, знаходимо радість дружби з Ісусом Христом, а це радість вільних у Духові Святому. Це радість усиновлених дітей Божих.
фінансово.
Щиро дякуємо!
