У зв’язку з виходом нової автобіографії «We Did OK, Kid» («Ми впоралися, хлопче»), яка очікується в листопаді, Ентоні Гопкінс дав розгорнуте інтерв’ю газеті The New York Times.
У розмові висвітлюється його боротьба з алкогольною залежністю та описано «момент благодаті», який надихнув його покинути пити й відкрити «повноту життя» в Бозі.
Момент благодаті
Для Гопкінса «момент благодаті» настав 29 грудня 1975 року об 11:00 ранку, як описує 87‑річний нині актор. «Я завжди трохи неохоче говорю про це, бо не хочу, щоб це прозвучало як проповідь. Але я був п’яний і кермував автомобілем тут, у Каліфорнії (актор живе в Малібу), у стані повної непритомності — гадки не мав, куди мене несе, — коли зрозумів, що міг когось убити. Або себе, що мені тоді було байдуже. І я зрозумів, що я алкоголік. Я протверезів і сказав колишньому агенту, з яким познайомився на вечірці в Беверлі-Гіллз: ‘Мені потрібна допомога’. Була рівно 11:00 — я глянув на годинник; і ось що було дивно: якийсь глибокий, потужний голос промовив до мене зсередини: ‘Ось і все, кінець. Тепер ти можеш почати жити. І все це мало свою мету; тож не забувай жодної миті з цього’».
На запитання про походження цього голосу актор відповів: «Це був голос із глибини моєї душі». Але він був чутний, чоловічий, розсудливий — як голос по радіо. Бажання пити просто в мене забрано, воно зникло. У мене немає теорій, окрім тієї, що це була божественність або якась сила, яка є всередині нас усіх, та, що створює нас від народження, — сила життя, як би це назвати».
Прокинься і живи
Ентоні Гопкінс розповів про ще одну «чудесну» подію з дитинства:
«1955 рік, Великдень. Прибув мій шкільний табель — той жахливий документ. Мені було 17 років і я боявся того дня, бо батьки збиралися прочитати ці жахливі оцінки, а я був дурнем. Мене знали як ‘Денніса-дурника’ — я нічого не розумів, що відбувалося. Ревнивий, самотній, все одразу. Я пам’ятаю, як батько розгорнув табель близько п’ятої години дня. Ми мали піти потім у кіно. Гарний весняний день. Він відкрив табель успішності, а там написано: ‘Ентоні значно нижчий за рівень нашої школи’. Що було фактично смертним вироком. Мій тато сказав: ‘Я не знаю, що з тобою буде’. Він хвилювався, і мав рацію — він витратив багато грошей на мою освіту, а я був не на висоті. Але я пам’ятаю, як трохи відсунувся і сказав: ‘Я тобі ще покажу’. Батько поглянув на мене і сказав: ‘Сподіваюся!’ Тоді я вирішив перестати грати в гру ‘будь дурнем’.
Іноді ми потрапляємо в пастку негативної енергії та граємо свою роль, бо легше сказати: ‘Це не для мене’. У цьому є певна правда; але водночас потрібно сказати собі: ‘Прокинься й живи! Поводься так, ніби поразка неможлива’. Саме це я і зробив».
Чудова гра під назвою «життя»
Він також пояснює свій злет до вершин акторської майстерності грою випадку, з яких складається життя. «Сімнадцятирічним хлопцем, який нічого не знав, я раптом відчув приплив нової енергії. Я отримав стипендію до театральної школи в Південному Уельсі. Я ніколи раніше не грав — але пройшов прослуховування і отримав її. Пам’ятаю, як бачив виставу з великим Пітером О’Тулом у театрі «Bristol Old Vic». Він грав Джиммі Портера у виставі ‘Озирнися у гніві’. Й на сцені, наче блискавка, з’явився Пітер О’Тул. Дуже небезпечний актор. Я подумав: ‘Боже, якби він зійшов зі сцени — повбивав би нас всіх’. Десять років по тому я був у Національному театрі, граючи Андрія у виставі ‘Три сестри’ в постановці Лоуренса Олів’є. Після вистави у двері гримерки постукали — хто це був? Пітер О’Тул! Він сказав: ‘Я хочу, щоб ти пройшов для мене кінопроби’. То був фільм із Кетрін Хепберн під назвою ‘Лев узимку’. Я пішов — і пройшов кінопроби. Він сказав: ‘Роль твоя’. Коли я дивлюся цей фільм сьогодні — а я іноді дивлюся, — то думаю: ‘Як це сталося? Чому я?’ Донині цього не знаю. Це все частина гри, чудової гри, що зветься життям», — сказав Гопкінс.
Благослови їх Бог
Повертаючись до теми залежності, актор зазначив, що алкоголь був якимсь замінником відповіді на його духовні питання й потреби. «Я хотів утекти від тієї самотньої дитини. Я пережив свою самотність. Пережив своїх мучителів. Я не звинувачую їх, благослови їх Бог — навіть учителів, які мене били. Я не жертва. Якщо хтось обирає життя в оплакуванні себе — його вибір; але так і помреш у цьому. Тому я пив: щоб заглушити той дискомфорт, хай би чим він був, — бо алкоголь змушував мене почуватися чудово. Знаєте, алкоголь чудовий, бо ти одразу почуваєшся в іншому вимірі. Актори того часу — Пітер О’Тул, Річард Бертон, усі — я пам’ятаю ті п’яні посиденьки і думки: ‘Ось воно — життя!’ Ми бунтівники, аутсайдери, ми можемо святкувати. Але десь у глибині свідомості сиділа думка: ‘Тебе це теж уб’є». Ті хлопці, з якими я пив тоді, — вони всі зараз мертві», — сказав актор.
Гопкінс розповів про свій алкоголізм. «Я пив, бо боявся. Я боявся людей, світу, себе. Алкоголь давав мені відчуття мужності; але це була ілюзія. Я був деструктивним».
Вдячність і смирення
Одного дня 1975 року він прокинувся в готелі в Аризоні, не знаючи, як туди потрапив. «Це був поворотний момент. Я зателефонував до Анонімних алкоголіків. Відтоді я навіть не торкнувся алкоголю. Це було як чудо. Повернулася чіткість мислення. Я більше не боявся».
Відтоді Гопкінс часто каже, що вдячність і смирення — це єдине, що тримає людину в правді. «Я не релігійний в інституційному сенсі; але я вірю в щось більше. Для мене це Бог, дух життя. Коли перестаєш боротися і починаєш слухати — діються чуда».
«Це те, що я хочу робити»
Гопкінс народився в Порт-Толботі, Уельс, 1937 року. Його батько був пекарем, мати — домогосподаркою. «У мене не було амбіцій», — каже лауреат численних нагород. «Я був поганим учнем. Не міг зосередитися. Усі казали, що я буду невдахою. Зрештою, я сам почав у це вірити».
Але все змінилося, коли одного разу школу відвідав відомий театральний актор Дональд Сінден. Він був таким чарівним, таким сповненим життя, що я подумав: ‘Ось те, чим я хочу займатися’. Не тому, що я хотів прославитись, — я просто хотів жити, як він».
У 17 років Гопкінс вступив до Кардіффського коледжу музики і драми (нині Королівський валлійський коледж). 1965 року він потрапив до Королівського національного театру в Лондоні, де його помітив Лоуренс Олів’є.
«Олів’є був жорстким, але чудовим. Одного разу, коли я запізнився на репетицію, він різко сказав: ‘Ти талановитий, але лінивий’. Мені стало боляче. Але він мав рацію. Саме тоді я зрозумів, що якщо хочу чогось досягти — мені потрібно перестати виправдовуватися».
Як зазначив журналіст NYT: «Гопкінсу зараз 87 років, але він рухається з надзвичайною енергією. З моменту ролі, яка здобула ‘Оскар’ у фільмі ‘Мовчання ягнят’ (1991), він не перестає трудитися. Його кар’єра охоплює понад шість десятиліть — від театральних початків у Королівському національному театрі, через історичні фільми, драми й трилери, до ролей у фільмах ‘Батько’ (2020) та «Два Папи» (2019). Коли я запитую, що його надалі наповнює силою, він без вагань відповідає: ‘Цікавість. Це єдине, що мене підтримує’».
Мистецтво може врятувати душу
Останніми роками Гопкінс присвячує дедалі більше часу живопису та музиці. Він сказав: «Це моя медитація. Коли я малюю — я не думаю. Кольори течуть. У мене немає жодних конкретних концепцій. Я просто дозволяю цьому відбуватися». Він показав фотографії своїх картин: барвисті, абстрактні та сповнені енергії. «Люди запитують: ‘Що це означає?’ А я кажу: ‘Нічого. Це просто колір і рух. Як музика’».
Він давно пише фортепіанну музику. «Я граю щодня. Замолоду хотів стати піаністом. Іноді я шкодую, що не обрав цей шлях; але потім думаю: можливо, саме тому, що не став музикантом, я можу робити і те, й інше сьогодні».
«Мистецтво не має мети. Воно не змінює світу, не виправляє його. Але воно може врятувати душу. Коли дивишся на картину, слухаєш музику чи переглядаєш фільм — щось у тобі відкривається. І цього досить».
У його студії в Малібу на стіні висить цитата, яку він повторює щодня: «Не сприймай життя занадто серйозно — все одно з нього не вийдеш живим». Він сміється, а його очі відображають щось середнє між ніжністю й меланхолією. «Це правда. Треба танцювати, поки грає музика».
У новій книжці Гопкінс говорить про старіння з гумором, але без прикрас. «Я не почуваюся старим, але знаю, що я старий. Моє тіло робить те, що хоче. Але в мені надалі є дитяча цікавість. Це чудове відчуття».
Йому не подобається, коли люди кажуть, що «актори дозрівають, як вино». «Ні, ми просто старіємо. Різниця в тому, що ми перестаємо цим перейматися. Мені вже байдуже, що люди думають про мою гру. Я просто роблю своє. Граю, малюю, пишу. Це — свобода».
Актор часто повторює, що його життя змінилося після того, як він перестав його контролювати. «Коли я був молодшим — хотів контролювати все: людей, ситуації, емоції. Це було виснажливо. Сьогодні я знаю, що життя саме знає, що воно робить. І я просто не повинен йому заважати». Щоранку, перш ніж розпочати свій день, він на хвилину сідає в тиші: «Я не медитую якимось особливим чином. Я просто сиджу і дякую. Дякую, що живий. Дякую, що можу дихати. Цього достатньо».
У його новій автобіографії є ще одне «одкровення», яке стосується Католицької Церкви. Наприкінці 1970‑х він проїжджав через Лос-Анджелес і відчув бажання піти до католицького храму й помолитися. Гопкінс зайшов усередину і сказав до молодого священника, що знайшов Бога. Пролунало запитання: «А що таке для вас Бог?» Відповідь була пов’язана з тим доленосним ранком, коли голос сказав: «Усе, кінець. Тепер можеш почати жити».
«Я знав, що це сила, яка далеко перевершує моє розуміння. Не там, у хмарах, а тут. Я вирішив назвати це Богом. Я не знав, як іще це назвати. Коротке слово — ‘Бог’. Легко пишеться».
Гопкінс додав: «Нещодавно я написав музичний твір «Прощавай, моя любове», для фортепіано з оркестром, — який виконали в Ер-Ріяді. І поки я писав музику, на думку спало, що в житті ми робимо повне коло і занурюємося в цю Любов».
фінансово.
Щиро дякуємо!
