Хресна Дорога мучеників за віру

Всеукраїнський день молитовної пам’яті постраждалих за віру відбувся у Тиврові.

Під час урочистості присутні молилися Хресну Дорогу у Меморіалі мучеників за віру. В кожному залі-стоянні вірні у спільній молитві дякували Богу за служіння священників, що були розстріляні, замордовані по радянських концтаборах або зникли безвісти, називаючи їх поіменно. 

Публікуємо текст Хресної Дороги:

Вступ

Наскільки священник відіграє важливу роль в житті людини, нехай послужить прикладом лист червоноармійця шостого стрілецького полка Бакинської губернії, Качковського Миколая до о. Фелікса Любчинського:

«Дорогий Духовний Отець! Хоча я і здоровий з Божої допомоги, та настрій в мене дуже поганий. В цьому чужому місці, де народ переслідуваний, і незважаючи на це все ж таки люди молилися в храмі, тепер перетворили на військову в’язницю. Спочатку я думав, що це церква, але коли мені довелось супроводжувати в’язнів, ввійшовши на територію, промайнула думка: – в’язниця за Церквою! Але мене здивувало, що в порозі стоїть охоронець. Я думав, що її хочуть переробити під в’язницю, але коли зайшов в середину то побачив, що ікони побиті і навіть не зняті зі стін. В кутках солома, що слугувала арештованим як постіль. За неділю перебування в полку я тільки і чую антирелігійну пропаганду. Впевнився, що єретиків тяжко зломити. «З Божою допомогою вернемося до дому». Ці слова примушують політичних витирати піт з чола, і відкладати на наступний день. А завтра маючи надію, і хоча силу вони мають велику, але таких зубів якими би могли вони перегризати сталь, не мають. Знаю, що Матір Божа розкриває свій покров наді мною і охороняє на далі. Прошу Вас щоб ви молили Богородицю за тих, хто тиняється по таких структурах, щоби Її могутній вплив перемінив їхні душі. Прошу Вас, не відмовте мені прислати ваше фото, на пам’ять про дорогого мені пастиря. Ваш вірний на завжди, Миколай».

Стояння 1. Щоденне життя у суспільстві без Бога

«Зневажений, останній між людьми, чоловік болів, що зазнав недуги; немов людина. що перед нею обличчя закривають, зневажений, і ми його нізащо мали. Усі, як вівці, ми блукали; кожен ходив своєю дорогою; провини нас усіх Господь поклав на нього» (Іс 53, 3.6).

Саме такою є дорога кожної людини, яка щиро прагне йти за Ісусом, наслідувати Його, бути вірною Йому в усьому. Багато наших католиків опинилися в ситуації цілковитої боротьби з ними, з їхньою вірою в Бога. А священники, що залишились служити в Радянському Союзі, знали добре, що в нагороду за їхню ревну працю, вони отримають осудження, поневіряння і смерть. Проте вони не боялися, а вірно йшли дорогою спасіння. Витримали всі знущання до кінця.

Дорога священства є прекрасною! Не зможе у повні зрозуміти її той, хто нею не йде. Містить вона у собі наслідування Ісуса Христа в усьому. Проте це не означає це, що людина буде мати лиш радісні дні. Вона матиме і смуток, і печалі, і турботи, і несправедливі осудження. Видно це із Першого стояння, де Ісуса – Найвищого Священника засуджено несправедливо. Як же багато священників на нашій землі прийняло стільки несправедливих засуджень! Від кого? Від людей, що повірили в будову щасливого суспільства на землі, але без Бога.

Роздумуючи над життям священників, в цьому першому стоянні молимось за:

О. Йосифа Березовського (1887-1933?). Він був ув’язнений у 1922 р. та мучений ГПУ. На початку 30-х років служив у парафії Пиків Вінницької області.

О. Яна Борисюка (1888-1953). Служив у Кам’янці-Подільському. Був арештований у 1948 році у м. Барановичі (Білорусь) та вивезений для слідчих дій до Кам’янця-Подільського. Був засуджений до 10 років концтаборів. У 1953 році помер у концтаборі у Сибірі.

О. Яна Бридицького (1872-1937?). У 1920 працював в Кам’янці-Подільському та околицях. У 1936 р. був засуджений на 5 років концтаборів. Існує розповідь, що був схоплений комсомольцями, побитий та за ноги повішаний на дереві, яке облили нафтою та підпалили. Врятований, переховувався у родичів Воронецьких, хутір П’ята Гора, біля Кам’янця-Подільського.

О. Станіслава Бурися (1889 – ?). В роках 1920-1922 – настоятель в Тарноруді Хмельницької області. Арештований ЧЕКА, був звільнений парафіянами. Далі виїхав до Польщі.

О. Антонія Вегедіса (1867-1937). Був арештований у 1936 р. та засуджений до депортації. Завдяки тому, що колись допоміг євреям та комуністам, міг залишитись у м. Рибниця. Там і помер.

Вічний спочинок даруй їм, Господи, а світло віковічне, нехай їм світить на віки вічні. Амінь.

Стояння 2. Голод

«Голод Бога в минулому породив страшенну голоднечу справедливості і любові. Голод Бога у 30-х роках, перетворився у голодомор. Людей поставили на коліна, змішали з чорною українською землею.» Це слова святої пам’яті, о. єпископа Яна Ольшанського.

Його попередник, О. Антоній Куровський (1886-1938). Служив у Михалківцях, Михалполі та Шарівці де й був арештований у 1930. Розстріляний 15. Лютого 1938 р. В Архангельській в’язниці. Він засновував гуртки «Живого Розарію» та говорив вірним: «Мене невдовзі арештують. Будьте вірні Христові, багато моліться, зберігайте віру, не бійтесь тортур та поневірянь».

Цього священника цілий місяць липень 1930-го року морили голодом, щоби він зрікся віри і священства. Сам про себе о. Антоній говорив, що є слабкого здоров’я. Звідки мав силу знести всі тортури? Хто його підтримував, давав силу? Взяття на плечі саме такого хреста є одночасно болісне, і відважне. Сам Господь Ісус Христос дає приклад, як його необхідно собі покласти на плечі. Від хреста на втікати. Слухатись Його святого голосу – «Йди за Мною».

Отця Антонія спіймали під час сповіді хворих, взимку 1930-го року у с. Яськівці біля Маниковець, на Хмельниччині. Побили, прив’язали до воза і босоніж потягли до Проскурова. Був катований та залишився вірний Господу до кінця.

У цьому стоянні теж молимось і дякуємо за вірність у священницькому служінні для:

О. Олександра Вежбіцького (1883-1934?) Арештований у 1931 р. та висланий в околиці Мурманська. Помер у 1934 р. у Норильську. Служив вікарієм у Летичеві та був настоятелем у Підлісному Мукарові Хмельницької області.

О. Броніслава Вигановського (1879-1933). Настоятель у Тинній та Гнівані Вінницької області. У Гнівані був пограбований та мучений більшовиками. Виїхав до Польщі. Помер у 1933 році.

О. Станіслава Ганського (1880-1937), арештований у 1930 році в Деражні; розстріляний 8 грудня 1937 року.

О. Станіслава Двожецького (1874-1947). Після концтаборів, повністю паралізований повернувся до Кам’янця-Подільського там помер у 1947 році.

О. Мар’ян Єндрушака (1891-1938), був розстріляний в Житомирі у 1938 році. Служив у Збрижі, Кутківцях та Кам’янці-Подільському.

Стояння 3. Сім’я

Радянська ідеологія особливо ненавиділа інститут сім’ї. Ціла сітка інструкцій і таємних документів були спрямовані проти авторитету батька й матері. Партія, комсомол, школа, голова сільської ради, голова колгоспу мали замінити авторитет батька й матері. Мовляв, сім’я – це пережиток минулого.

У Шаргороді, о. Максиміліан Туровський був звинувачений та арештований саме за те, що одного комсомольця, Григорія Гергуша, повінчав з католичкою. 25 січня 1930-го року його арештували саме за цей злочин. Іншим звинуваченням було саме те, що говорив проповіді та провадив катехизи у с. Шостаківка. Саме в цій місцевості мав великий авторитет серед молоді, яка відмовлялась ходити до хат-читалень на лекції атеїзму та вступати до комсомолу.

Помолімося, отже, за наступних священників, які страждаючи, залишались вірними Христові до кінця:

 О. Якова Зданевича (1870-1937).  На початку 30-х років служив у м. Бар Вінницької області. Був арештований у 1935 р, осуджений та етапований до концтабору Піндуша, Кіровська Залізна Дорога. В листі до Польського Червоного Хреста писав: «Вже два роки пройшло від мого арешту. Ні від кого не маю жодного рятунку. Я вже старий і ледве тримаюсь на ногах. Якби мене хтось врятував, то я би постійно молився за моїх рятівників». (Квітень 1937 року) Його доля залишилась невідома.

О. Емануїла Каплоновського (1872-1937?). у 20-хроках ХХ ст. служив у Старій Ушиці, Сокільцеві та Замехові. На початку 30-х років був у концтаборі біля Ухти. Помер на висилці у Котласі.

О. Станіслава Каспшиковського (1883-1937?). Служив у Малих Чернівцях Вінницької області. В’язень сибірських концтаборів. Повторно був арештований у концтаборі та розстріляний 8 грудня 1937 року.

Стояння 4. Школа

Як же ненависними були для радянських чиновників священники та їхній авторитет серед людей. Одне їхнє слово важило набагато більше, ніж найрізноманітніші і добре підготовані комуністичні заходи. На Поділлі у 1924 році було засновано понад 400 польських шкіл, де діти мали чути найголовніший вислів – «Бога немає!. Римо-Католицька Церква – це ж жахіття. Католицька Церква – це Інквізиція, хрестові походи, погані папи римські, і присутні між вами – священники негідники». Однак такий задум комуністам не вдався. Більшість вчителів в польських школах вчили не тільки мови, однак і любові до Бога й Церкви. У 1934 році цей задум і план перестав діяти. Вчителів арештували, а їхня доля стала подібною до долі священників – ув’язнення і смерть.

А радянське виховання у школі дедалі більше ставало ненависним до Бога, Церкви і священника.

А кола «Живого Розарію» чи Третій Орден св. Франциска були останньою дошкою порятунку у тому, як же важкому, часі, цілковитого одурманення людей.

О. Войцех Кобець та його рідний брат, Антоній Кобець (обоє родом із Проскурова) засновували кола «Живого Розарію», по селах: о. Войцєх в Олешківцях, Жучківцях і Варівцях, а о. Антоній в Купелі і Писарівці, навчали дітей і молодь катехизму. Вчили також читати і писати. Боролись з комуністичним безбожним шкільництвом.

Під час суду над о. Войцєхом Кобецом у Проскурові (тепер це місто Хмельницький), суддя його запитав: «Радянська влада є від Бога?» О. Кобець відповів: «Від Бога, але як кара для людей». Саме за ці слова й отримав 10 років концтаборів.

Молимось і дякуємо Богові за дар вірного священницького служіння:

О. Зигмунда Квасьнєвського (1877-1937). Служив у Брацлаві, Самчинцях та Проскурові. Увесь жах тортур відчув на собі у Проскурові. В 1931 році йому дозволено було останній раз у житті відслужити Пасхальну Вігілію. Парафіяни бачили його дуже втомленим та побитим. Коли відправив Євхаристію, енкаведисти йому наклали на руки кайданки та повели до слідчого ізолятора. Більше отця Зигмунда ніхто ніколи не бачив. Відомо лише, що після останнього ув’язнення був сильно битий у київській лук’янівській в’язниці. Правдоподібно загинув на електричному кріслі у 1937 році.

О. Антонія Кобеця (1881-1937), настоятель у Купелі (цієї місцевості вже немає на мапі). Так само, як і його рідний брат Войцех, у 1929 році був арештований та засуджений на 10 років концтаборів. Розстріляний 8 грудня 1937 року.

О. Войцеха Кобеця (1873-1937?). Арештований у Фельштині та засуджений у Плоскирові у 1929 році за тещо засновував у с. Олешківці кола Живого Розарію. За слова про те, що радянська влада походить від Бога, але як кара за людські гріхи – отримав вирок – 10 років концтаборів. Розстріляний 8 грудня 1937 року.

Стояння 5. Священники

Священник – найбільш небезпечна особа для радянського суспільства. Адже він навчає, що віра в Бога має бути розумною й інтелігентною. Цей дар людина приймає свідомо й добровільно. А як виконувати це служіння, якщо тебе – священника, принижено до статусу психічно хворої людини? Відповіддю на це питання може бути багаторічне служіння в Мурафі о. Віктора Стрончинського.

Найрізноманітніші та дуже ретельні комуністичні звіти з 20-х років минулого століття розповідають про о. Віктора Стрончинського вороже, з диявольською ненавистю. Документи свідчать про різні форми тортур і глузування. З нього насміхалися, обзиваючи «святим священником». До прикладу, о. Віктора змушували ставати навколішки. На нього зверху сідали більшовики та їздили на ньому. Однак, принижений та обпльований священник залишався вірний Ісусові. Саме тому був для мешканців Мурафи справжнім добрим Симоном Кириниянином. О. Віктор є для нас прикладом доброго пастиря. Позаяк задля Ісуса Христа не побоявся людського приниження і висміювання. Він просто любив Ісуса Христа і людей, яких знав більше ніж 29 років за час свого священницького служіння в парафії.

Молимось і дякуємо Богові за дар його священницького служіння і його співбратів, що усім серцем служили Ісусові Христу та несли Його святий Хрест:

О. Аполінарія Ковальського (1885 – ?). настоятеля парафії Зіньків, де був арештований у 1922 р. та ув’язнений в Кам’янці-Подільському Хмельницької області. Після звільнення, виїхав до Польщі.

О. Йосифа Ковальського (1898-1937), родом з хутора Єленін, Новоселицька волость Шепетівського повіту. Був розстріляний на Соловках 3 грудня 1937 року.

О. Казиміра Крживицького (1885-1937), який у 1927 році був арештований в Копіївці біля Тульчина. Помер у концтаборі 7 квітня 1937 р.

Стояння 6. Ув’язнення і допит

О. Фелікс Любчинський, якого жорстоко катували у московській бутирській в’язниці, оголосив голодування, щоб своїм катам показати справжню гідність людини, християнина та Христового свідка. Не боявся тортур, тому сміливо говорив своїм катам: «Людина, що зреклася віри в Бога, є подібною до дикого розлюченого звіра, що втік з лісу». Від 1924 до 1926 року о. Фелікс Любчинський був арештований 12 разів. Арештовували, а потім відпускали. Бавились з ним, як з малим песиком. Хотіли знищити його фізично й психічно. Не вдалось. Він все витримав.

Найжорстокішим допитом було тримання священника у в’язниці без їжі й сну. Саме так знущалися над о. Яном Люкачом у Проскурівському слідчому ізоляторі від липня місяця до кінця серпня. Зрештою, схоже було в більшості випадків зі всіма священниками-в’язнями, зокрема з о. Феліксом Любчинським, о. Яном Люкачем та о. Антонієм Куровським. Вони були принижені й виснажені, але попри це залишалися вірними Богу і Католицькій Церкві.

Дякуємо Богові за наших священників-мучеників за віру, що залишились вірні Господу Богу до кінця:

О. Антонія Ліневича (1875-?). Був арештований у парафії Куманівці у 1929 році за те, що навчав дітей катехизму та осуджений умовно на один рік в’язниці. Врятував своє життя виїздом до Польщі.

О. Ігнатія Любінського (1878-1938?). Адміністратора парафії Самчинці біля Брацлава. Служив також у Немирові і Брацлаві Вінницької обл. Арештований у 1929 р. та осуджений на 5 років. Після відбуття покарання, ще два рази був арештований – у 1933 та у 1937 рр.. Його доля до сьогодні невідома.

Стояння 7. Депортація до Сибіру і Казахстану

«Ну що ж діти бігали довкола костела з закритими дверима. Куди мама водила за ручку, де красиво грав орган, співали гарні голоси, вихваляючи Бога. Як можна передати на папері цей сум! Мені пригадується, наче з тих мурів котились гіркі сльози. Але ж ми малі діти! Тепер я собі не можу навіть уявити, якими були ті люди, які тоді жили, які вінчались в тому храми чи хрестили дітей. Перша сповідь, Святе Причастя, Служба Божа. А тепер все нищать. А ви всі мовчали. Бо тільки ті півслова скажеш і завтра в Сибір поїдеш. До Сибіру чи Казахстану депортовували не лише тих, хто костел будував, але навіть їхніх дітей та онуків.

Мій батько походив з великої сім’ї: мав чотирьох брати і чотири сестри. Вислали їх до Казахстану на голий степ. Однак батько мій залишився живим, бо про нього піклувався наш Господь Бог. Жили ми бідно. Приходили до хати комсомольці й говорили: «Скидайте ікони!». Проте ані тато, ані мама не відзивалися жодним словом і просто стояли, зігнувши голови. А ми, малі діти, виглядали з-за печі з цікавістю, що буде далі. Ввечері ми щільно зачиняли двері, щоб ніхто не увійшов в хату. В неділю ж вранці тато починав співати Годинки до Пресвятої Діви Марії, а вдень йшов на роботу». (Спогади пані Франциски Старої).

Молимось і дякуємо Богові за священників:

О. Яна Кухарського (1867 – ?). Був арештований у Летичеві 24 травня 1933 р. У 1937 р. пребував у концтаборі Медвежа Гора біля Беломор-Балтійського каналу. Після звільнення виїхав до Польщі.

О. Яна Ладиго (1869-1953). Проскурівський декан. Був арештований у Сатанові, Хмельницької області у 1930 р. У 1933 – за обміном в’язнів виїхав у Литву. Там і помер у 1953 р.

О. Яна Левінського (1871-1952). Останній раз був арештований у Вінниці в 1930 р. та засуджений до 10 років концтаборів. Після звільнення виїхав до Польщі, де й помер у 1952 році.

Стояння 8. Соловки

Після встановлення та укріплення влади більшовиків, першим рішенням Леніна було утворення концтаборів для католицького і православного духовенства. Для більшовицької ідеології, священник був найнебезпечнішою особою на світі. Соловецький монастир був перетворений на концтабір для духовенства ще у 1919 році. Від того часу, він став не тільки символом страждання багатьох священнослужителів, а й місцем їхнього мучеництва. На Соловках є один острів, що монахами-пустельниками в минулому був названий «Голгофою». Саме там були розстріляні репресовані священники. Саме там, вони віддали своє життя за вірність Ісусові Христові, за те, що любили людей і Церкву. Соловки стали символом мучеництва.

Як правило духовенство після несправедливого присуду суду, висилали до концтабору на Соловки. Цей острів мав свою особливу специфіку: знаходився на Білому Морі, та формував всі наступні острови як – «Табір особливого призначення». Через цей острів пройшли більше ніж 10000 в’язнів, серед яких було 360 священників, католицьких і православних – тих найбільш небезпечних для радянського суспільства.

Тож віддаймо честь і шану всім священникам, що зазнали гонінь за віру, зокрема:

О. Феліксу Любчинському (1886-1931). Останній раз був арештований у Кам’янець-Подільському у 1926 році та засуджений до 10 років. Помер на Соловках у віці 45-ти років, 17 листопада 1931 року.

О. Антонію Матушевичу (1886-1936). Після 1929 року служив у парафіях – Стара Ушиця, Жванець, Залісці, Дунаївці Хмельницька обл. Арештований в Дунаївцях у 1930 р. Помер у концтаборі в Соловках 10 травня 1936 року.

О. Казимиру Нановському (1872-1936). Народжений в Дунаївцях. Служив у парафіях – Чорний Острів, Миколаїв, Завалійки і Тарноруда. Декілька разів був у в’язниці. Востаннє був арештований в Тарноруді, а звільнений у 1928 році. Потім таємно виїхав до Польщі. Помер у Почаєві, 6 лютого 1936 року.

О. Антонію Недзельському (1895-1937). Служив вікарієм у Проскурові та Кам’янець-Подільському. У 1922 році був арештований та засуджений на смерть. Але у 1923 році вирок замінено на 5 років концтаборів. Його доля – це постійні арешти й допити. У 1934 році, після свого звільнення, повністю паралізований після інсульту, повернувся до Кам’янець-Подільського. Там і помер у 1937 році.

Стояння 9. Євхаристія

«Може ти хочеш, щоб ми тобі підшукали якусь більш легку роботу? Може я попрошу за тебе в коменданта цього табору?» «В жодному разі не проси» – відповів о. Ян Люкач – «Тому що я не зможу більше потайки звершувати Святу Месу. Тут, в кар’єрі, мені легше сховатись, щоби її служити. В бібліотеці не зможу цього ніколи зробити.» (зі слів і спогадів п. Марії Залуської, племінниці о. Яна Люкача).

8 жовтня 1937 року його схопили й вдруге засудили до розстрілу саме за те, що спіймали на гарячому – під час звершення Святої Меси. Отця Яна розстріляли 8 грудня 1937 року за Євхаристію.

Молимось і дякуємо Господу Богу за служіння священників:

О. Казимира Носалевського (1872-1936), родом зі Смотрича. Від 1919 року – генеральний вікарій Кам’янецької дієцезії. Декілька разів був арештований більшовиками у Кам’янці-Подільському. Від смерті його врятували парафіяни. Потім був змушений виїхати до Польщі.

О. Ігнатія Опольського (1885-1937). Родом зі Сніткова. Останній раз був арештований у 1930 р. у парафії Романів (Житомирська дієцезія). Отримав 8 років концтаборів. Розстріляний на Соловках  8 грудня 1937 р.

О. Антонія Павлічуса, з Томашполя. Народився 1870 року. Отримав свячення в 1893 р. Арештований у Томашполі 31 січня 1935 року. Загинув мученицькою смертю 7 травня 1938 р. в одному з сибірських концтаборів.

О. Франциска Пясецького (1874-1931). Від 1920 року служив в Уланові та Янові біля Вінниці. Помер 27 березня 1931 р. у бердичівській в’язниці.

О. Станіслава Райка (1873-1937). Від 1922 – адміністратор парафії Дзигівка біля Ямполя на Вінниччині. Від 1935 року служив у Білорусі. Там його арештували 13 лютого 1937 р. і 25 серпня того ж року розстріляли у Мінську з іншими місцевими священниками.

Стояння 10. Ченці і черниці

Отця-Єзуїта Вітаутаса Меркіса, багаторічного священника в Гречанах, всі запроданці КДБ обзивали «Рудим». А він, приїхавши у цілковито радянську Україну, почав вірно служити Ісусові Христові.

Розповідь однієї анонімної особи:

«Одного разу його просили поїхати посповідати хворого чоловіка. Він погодився. Поїхав. Очевидно таксі застрягло на дорозі, бо була заметіль і ожеледиця О. Меркіс сказав водієві, що піде пішки посповідати хворого. Сам був легко одягнутий, адже, як його застали, так і вийшов з дому. Взяв лише Ісуса з дарохранительниці й поїхав рятувати душу. Таксист бачив, що відстань була десь біля 2-х кілометрів дороги… Після повернення отця до машини, абсолютно невіруючий водій таксі впав перед Отцем на коліна та поцілував його ноги зі словами: ”Бог мусить існувати”».

Віддаймо честь всім прихованим від людського ока «щоденним переможцям віри» в їхньому непомітному, відданому Богові служінні –  священникам, ченцям та сестрам-черницям.

Дякуємо Богові за дар служіння:

О. Болеслава Рошкевича (1884-1937). В середині 20-х років служив у парафіях Стара Синява і Новоконстантинів. Потім служив у Чечельнику. Восени 1935 року був арештований і 4 грудня засуджений до 5 років концтаборів. Помер у травні місяці 1937 року у Білобалтійському концтаборі.

О. Себастьяна Сабудзінського (1876-1937). Служив у парафії м. Бар. Засуджений та у 1935 році висланий до концтабору Стара Тайга у Сибірі. Далі перебував у висилці в Ставрополі. Там його знову арештували у 1937 році. Після арешту був страчений у Ставрополі. Був бірітуалістом.

О. Йосифа Савінського (1881-1940?). Був арештований у с. Кунів біля Шепетівки, 29 травня 1927 року. Потім його депортували на Соловки, а від 1931 року був висланий на острів Анзер. Там, 5 липня 1932 року, його знову засудили. 22 липня 1932 року із Соловків був вивезений до Ленінграду та звільнений. Відтак працював вже у Ленінграді. Знову арештований у 1933 році і 25 листопада 1934 року висланий у Ташкент. Там і служив вірним аж до смерті у 1940 році.

Стояння 11. Несправедливо засуджені

Дякуємо Богові за приклад віри та відваги о. Мар’яна Токажевського.

 О. Мар’ян Токажевський (1873-1941). Народився 2. лютого 1873 р. в Шипинках біля Бару. Середню школу закінчив у Кам’янці-Подільському, а духовну семінарію – у Житомирі. Там у 1896 р. отримав священницькі свячення. Багато разів був покараний царською владою. У перші 20 років священницького служіння працював у 27 парафіях. Двічі був кандидатом на єпископа і двічі відмовився від цієї посади. Під час І Світової війни розвинув широку благодійну працю, зокрема для порятунку дітей. У 1917 році став настоятелем барської парафії. У 1920 р. разом з мамою виїхав до Варшави. Повернутись до рідних сторін вже не зміг. У Бучачі допомагав єпископу П. Маньковському організувати малу духовну семінарію. Від 1931 р – настоятель у Ковелі. У 1940 р. був ув’язнений НКДБ в Луцьку. Його утримували 42 дні у підвалі наповненому по кісточки водою. Під час процесу, в днях 1-2 листопада 1940 р. був засуджений на смерть. Потім вирок замінено на 10 років концтаборів (мав тоді 67 років). Під час судового засідання судді, адвокату та усім присутнім сказав такі слова: «Ви мене засудили за те, що я є священником і поляком. Дякую прокурору, що висунув мені звинувачення, а адвокату –  що мене захищала. Дякую Високому Судді що мене засудив на смерть».

А під час 5-ти хвилинної зустрічі зі знайомими і друзями, сказав: «Я вас усіх споглядав у Серці Ісуса Христа» (Спогади с. Клари Сташак OSB, присутньої на процесі о. Мар’яна). Після винесеного вироку, відмовився від помилування. Правдоподібно був вивезений з Луцька до Києва (1 квітня1941 р.) Існує непідтверджена інформація, що охоронець під час етапування зіштохнув його до ями з вапном.

Стояння 12. Мученики за віру

Священники-мученики для нас залишаються свідками віри. Радянська система намагалась їх знеславити. Увесь репресивний апарат намагався стерти про них кожен слід. Доказом цього є слідча справа о. Вацлава Шиманського (1879-1937 рр.), родом із Томашполя. На допиті він не промовив жодного слова. Всі так звані протоколи, ніби ним підписані, він не бачив у вічі. Усі зізнання писалися замість нього. Замість нього і підписувалися протоколи. Важливим є сам факт цієї справи, тому що вона нараховує рівно 33 аркуші, а днем його страти є 8 грудня 1937 року. Востаннє він був арештований у парафії Красне та засуджений до 8 років концтаборів. Розстріляний на Соловках 8 грудня. 1937 р. Він є для нас прикладом стійкості й мужності у сповідуванні віри.

Коли ще служив у Солобківцях, а це були часи існування Російської імперії, допомагав народитись у Білій Церкві новій монашій родині – Сестрам Бенедиктинкам Місіонеркам. Першими сестрами цього ордену були саме його вірянки із Солобковець.

Молимось і пам’ятаємо про наших пастирів-мучеників за віру:

О. Яна Свідерського (1888-1959). Народжений у Балті. Від 1926 року – апостольський адміністратор нашої дієцезії. Останній раз був арештований у 1930 р. і 27 червня того ж року був засуджений до страти. Пізніше вирок замінено на 10 років в’язниці та на 5 років позбавлення громадянських прав. 15 вересня 1937 року шляхом обміну в’язнів, виїхав до Польщі.

О. Мар’яна Соколовського (1897-1988). Був рукоположений єпископом Петром Маньковським. Служив в парафіях Куманівці, Хмельник, Стара Синява, а потім –  у Сніткові та Копайгороді. З 1921 року по 1927 багато разів потрапляв під арешт. Останній раз потрапив до в’язниці у Сніткові. Був мучений у Могилів-Подільській катівні. 10 січня 1932 року вирок смерті замінено на помилування. Був у московській в’язниці. 15 вересня 1932 року , завдяки обміну, виїхав до Польщі. Помер у Вроцлаві 15 травня 1981 році

О. Віктора Стрончинського (1868-1938). Служив в с. Мурафа Вінницької обл.. Там його й арештували і 10 травня 1930 року засудили до 5 років концтаборів. У Ярославлі в політ-ізоляторі відмовився за обміном виїжджати до Польщі. Потрапив, отже, на Соловки. 16 квітня 1934 року – його звільнено. 10 січня 1938 року знову арештований та 18 січня того ж року розстріляний в Сиктивкарській тюрмі.

Стояння 13. Відбудова Тиврівського монастиря і костелу

Розповідь про Франциску Бебех хіба найкраще висловлює прагнення Бога й поглиблення віри не лише у відбудові цього Санктуарія, а й цілої Римо-Католицької Церкви в Україні:

«Виховувалась Франциска Бебех в Казахстанських степах. Після війни, в 1959 році Франциска разом з чоловіком і дітьми залишили все, що мали у Казахстані і вирушили на Батьківщину. Приїхавши в рідне село Райківці, знайшли маленьку хатину, купили її, розселились і почали в ній жити. Пані Франциска знайшла костел, вступила до Третього ордену св. Франциска, а згодом привела за собою багато інших людей.

Наш Фельтниський костел вже був закритий 10 років. Люди втратили надію, що можна ще добитись його відкриття, тому й перестали вимагати його повернення. Пані Франциска всіх підняла на ноги, докоряючи, що так легко віддали храм. Відтак почалась боротьба за його повернення. А тут паралельно влада почала натискати на Гречанський костел: пересварила парафіяльну двадцятку між собою та з  головою храму, мовляв: а то не так ремонтують, а то вже священник недобрий або ще щось. Це якраз був той період, що й цвяха неможна було без дозволу влади забити. А наша Гвардійська парафія належала до Гречан. Як там атеїсти збурили народ, важко описати. І не було кому рятувати священника і костела.» (Спогади п. Франциски Старої).

Вдячні Богові за священницьку вірність, молимось за:

О. Франциска Троцького (1889- ?). У 20-х роках служив у парафіях Сказинці, Городок і Купин. Був арештований у 1927 р., засуджений до 10 років концтаборів та висланий на Соловки. Там повторно був засуджений на смерть. 9 вересня 1932 був звільнений та виїхав до Польщі.

О. Максиміліана Туровського (1886-1937). В першій половині 20-х років – настоятель в Шаргороді. Був арештований у 1930 р. та засуджений до 10 років виправних робіт. Перебував на Соловках де і був розстріляний 8 грудня 1937.

Стояння 14. Статуї в пресвітерії та кістки в підвалі

«Ми Отче духовний роками ходили молитись до нашого костела. Коли приходила неділя, наші мами вели нас до дверей нашого любого храму. Коли настав час перебудови, о. Владислав Ванагс нас запитав: «Може краще я вам допоможу збудувати костел на верху, в центрі села?». Ми йому відповіли: «Ні Отче!» Тут є наше святе місце». (Спогади п. Марії Залуської, племінниці о. Яна Люкача).

«Нерозумні старі баби, до клубу зібрались на індійське кіно!» Так жартували у Малих Чернівцях з літніх жінок, що йшли до свого костела, з якого після Другої Світової війни комуністи зробили склад, а потім –  клуб. Після завершення сеансу фільму, бабусі дістали свою найефективнішу зброю – розарії. Почали молитись і відповідати: «Це наш костел. З нього ми вже більше не вийдемо, поки нам його не повернете у власність». Переможцями в цій добрій справі вийшли вони, а не вороги Церкви.

Віддаймо шану і подяку усім тим людям, які мали відвагу зберегти віру в Бога і ще й передати її наступним поколінням.

Молимось і пам’ятаємо за священників-мучеників за віру:

О. Чеслава Федоровича (1891-1940). Був заарештовуваний три рази. У 1928 році засуджений до 10-ти років концтаборів. У 1932 році після звільнення виїхав до Польщі. Загинув у Франції у 1940 році.

О. Франциска Чирського (1882-1937).Був заарештований в Ярмолинцях у 1930 р. та засуджений до 7-ми років концтаборів. Розстріляний 8 грудня 1937 року.

О. Валеріана Шиманського (1848-?). Служив у Кам’янці-Подільському, де у 1922 році був заарештований. Востаннє потрапив під арешт у 1927 році та був депортований з України.

Закінчення

У Кам’янці-Подільському 1925 року, о. Фелікс Любчинський  говорив:

«Тільки віра може вдержати в чеснотах. Без віри немає чеснот. Що таке мораль без віри? Це будинок без фундаменту. Хочете зруйнувати віру, і думаєте, що люди зостануться чесними? Нерозумні! Існують і ті легкодумні, які вірять цьому і відкидають – Хрест, ставлячи на його місце сто нових, які є заплямовані прокляттям. Для того ми повинні, раз і на завжди вияснити собі це питання: чи можливо тут на землі створити – Рай, чи це є правдою, що наша земля перетвориться в країну з молочними ріками і киселевими берегами? Це брехня і ілюзія комуністичної науки, яка під ширмою добробуту людини, веде нас у рабство та гріх»

«Без Бога не встоїться жодне суспільство, ні одна держава не встоїться без Бога. Читайте історію. Всі народи і держави були сильні і життєдайні до тієї пори, поки сильна була в них віра. З падінням же віри і вони впали. Так впала Греція, так впав Рим. Інакше і бути не може. Бо тільки одна віра, дає владі та закону – авторитет, освячує послух, втримує від хаосу та бунтів, стоїть на варті порядку та спокою. В цьому відношенню релігія не дасть себе нічим замінити. Поліція, може слідкувати за злочинними діями, суди можуть карати винних, але ж ні одна сила в світі не може проникнути в той храм, яким є – сумління. Одна тільки релігія туди входить і наказує.

Значить, якщо релігія буде усунена, то якими варварськими методами прийдеться втримувати народ в одежі послуху? Тоді місце храмів буде перетворено на тюрми, замість вівтарів будуть – ешафоти, а замість священників буде – міліція. А замість справедливості – терор. Але в кінці кінців і це не допоможе, адже розбурхані амбіції скинуть накладене на себе ярмо, і підуть в кривавий танець. Світ вже не раз дивився на такі речі. Теперішнє суспільство переживає тяжку кризу і кару за відступництво від принципів християнської релігії. Для того, якщо ми не хочемо, щоб прийшли ще гірші часи, ми повинні повернутися до Бога. Від всього серця ми повинні молитися і кричати – Ми хочемо Бога в своїй країні»

Для того давайте вернемося знов до Бога. І хоча вороги відібрали в нас залишки власності, хоча зірвали з нас останню сорочку, а на наші руки наділи ланцюги, а до вуст вклали кляп, наш дух буде сильним. В щасті чи в не щасті, будемо кричати – Ми хочемо Бога».