Україна

«Завдяки їхній жертовності Церква існує на нашій землі». Всеукраїнський день пам’яті постраждалих за віру

Czytać po polsku

06 Вересня 2020, 13:54 825 Ігор Богомолов
фото: Віктор Залевський

Всеукраїнський день молитовної пам’яті постраждалих за віру відбувся учора в Тиврові, на Вінниччині.

 

 

Два роки тому, 1 вересня  2018 року, в Тиврові на Вінничині  у римо-католицькому храмі св. Архангела Михаїла було урочисто освячено Меморіал на честь мучеників за віру ХХ століття в Україні. Наступного року, 7 вересня, там же, в Тиврові, відбулися головні заходи встановленого рішенням Конференції єпископів РКЦ України Всеукраїнського дня пам’яті мучеників за віру ХХ століття, що відтоді відзначається у першу суботу вересня.

 

 

А 5 вересня 2020 року тиврівський храм св. Архангела Михаїла проголошено санктуарієм Пресвятої Божої Матері Тиврівської та мучеників за віру.

 

 

Перед початком урочистої Меси, яку очолив ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії єпископ Леон Дубравський, канцлер дієцезіяльної курії о.Павло Басистий зачитав єпископський декрет про встановлення санктуарію. В документі зокрема підтверджено відзначення Всеукраїнського дня  постраждалих за віру у першу суботу вересня, а також встановлено день вшанування Матері Божої Тиврівської в останню суботу липня.

 

 

Звертаючись з вітаннями до всіх учасників урочистості, єпископ-ординарій зазначив, що нині наша країна, як і все людство, переживає важкі часи, тому «встановлення санктуарію є на часі, бо тільки Матір Божа може нам допомогти».

 

 

Його Преосвященство запросив вірних, згідно з закликом Божої Матері Фатімської, до молитви Розарію та участі у Святій Месі протягом п’яти перших субот місяця.  «Тільки так, — наголосив  він, — ми можемо допомогти Церкві, державі та світові». Це заохочення владика повторив після закінчення Божої Служби, нагадавши також про обов’язки батьків щодо виховання дітей і закликаючи всіх іти «до святості, бо тільки святі можуть змінити світ».

 

 

«Сьогодні, — сказав владика Леон для CREDO, —  ми відзначаємо день пам’яті тих, хто страждав за віру. Майже не залишилося тих, хто пережив ті страшні часи репресій і Голодомору. Тому ми, наше покоління, повинні передати пам’ять про ці страждання поколінням прийдешнім. Якщо не зможемо цього зробити — ті страшні часи можуть повернутися. Адже це наш обов’язок, як обов’язком батьків є передати віру дітям. Якщо його не виконувати — пожнемо те, що посіємо. А потім самі ж нарікаємо на Бога: і діти не так поводяться, і суспільство не таке. А хіба це провина Бога, що ми не виконуємо того, що повинні виконувати? Нинішній світ потребує свідків віри. І цими свідками повинні бути ми. Нехай же цей санктуарій допомагає нам вдивлятися в Небо і знайти ту дорогу до Неба, на яку Господь кличе кожного з нас. Якщо Бог не буде на першому місці в житті кожного з нас, то нічого не буде на своєму місці. Тому нехай кожний, перебуваючи в цьому санктуарії, запитає себе, для чого Бог дав йому життя, для чого він прийшов на цей світ, що Бог хоче, щоби він робив у житті. А молитва Розарію, заступництво Діви Марії нехай допоможе знайти відповідь».

 

 

Разом із Кам’янець-Подільським ординарієм Святу Месу співслужили ординарій Одесько-Сімферопольський єпископ Станіслав Широкорадюк, єпископ-емерит Броніслав Бернацький і єпископ-помічник Кам’янець-Подільської дієцезії Радослав Змітрович, а також численні священники, як із Кам’янець-Подільської дієцезії, так і з-поза її меж.

 

 

Говорячи про значення вшанування загиблих за віру, єпископ Станіслав Широкорадюк сказав для CREDO: «Є така наука — мартирологія. Її вивчають у семінаріях. Це наука про мучеників. Вона дуже важлива, тому що мученики — це урожай, зрощений кров’ю. Мученики — це ті, хто сіють християнство. Тут, у цьому санктуарії, ми вшановуємо наших мучеників. Це наша мартирологія. Це наші земляки, які віддали життя за віру, серед них — католики українського і польського походження. Завдяки їхній жертовності Церква нині існує і розквітає на нашій землі. Якщо ми цінуватимемо цей дар — наша Церква буде міцніти. Якщо ж, не дай Боже, забудемо, — втратимо все, що можна втратити».

 

 

Виголошуючи проповідь, владика Станіслав, спираючись на слова Господа Ісуса «Блаженні переслідувані», навів три приклади з реального життя, що показують, якими  саме блаженствами Господь обдаровує тих, хто страждає за віру. Перший приклад  пов’язаний з особою о.Андрія Гладисевича, який провів 12 років в ув’язненні в Норильську. Познайомившись із ним у молоді роки, майбутній єпископ почув від нього: «Ці 12 років ув’язнення я жертвую за нові покликання до священства. Якщо до кінця мого життя тут, у Полонному, хоч один хлопець розпізнає своє покликання, я знатиму, що прожив життя недаремно». Почуте, за словами Його Преосвященства, пробудило в ньому бажання йти слідом за о.Андрієм: «Звісно, я не хотів потрапити до Норильська чи в якусь іншу в’язницю. В мене народилось бажання стати священником».

 

 

Другий приклад  — це приклад о.Войцеха Дажицького, який провів сім років в ув’язненні  і казав, що того, хто без нарікань страждає за віру, «сам Бог носитиме на руках». Як же Бог носив його на руках, якщо  він сім років страждав у концтаборі? Отець Войцех розповів, що коли він уже був схожий на живий скелет, вдягнений у табірну робу, на запитання одного з начальників відповів, що не має ніяких прохань, претензій і побажань, а навпаки, усім задоволений, тому що «на все є Божа воля». Начальника вразив вираз його очей, і він наказав негайно відправити його в лазарет і надати необхідну медичну допомогу.

 

 

Третій приклад — це випадок, що стався з Станіславом Широкорадюком, тоді ще семінаристом, коли він їхав із Городка до Хмельницького з о.Владиславом Ванаґсом. Було 9 травня і дорогою вони підібрали ветерана, що, за словами владики, «зігнувся від тягаря своїх нагород». Весь час, поки їхали, вони з о.Владиславом молилися Розарій польською мовою. А коли дісталися Хмельницького, побачили на очах свого пасажира сльози.  «Коли я вивозив репресованих із Городка, — сказав він, — вони молились точно так само, як ви».

 

 

Підбиваючи підсумок, владика сказав: «Отже,  перший плід — покликання; другий — Божа опіка в нових переслідуваннях,  які можуть виникнути, коли гріх не можна буде називати гріхом; третій — розкаяння, адже сльози того “ветерана”, можливо, стали першим кроком до його навернення».

 

 

Як і єпископ Леон Дубравський, владика Станіслав Широкорадюк висловив щиру вдячність священникам-облатам і особисто Настоятелю Делегатури Згромадження Місіонерів Облатів в Україні та Росії о.Павлу Вишковському ОМІ за ініціативу створення в Тиврові меморіалу-музею мучеників за віру і за втілення цієї ініціативи в життя.

 

 

Серед тих, хто прибув на урочистість, були Посол Республіки Польща в Україні пан Бартош Ціхоцкі та Генеральний консул у Вінниці пан Дам’ян Цярціньскі.

 

 

«Для мене велика честь, — сказав пан Ціхоцкі, звертаючись до учасників урочистості, — бути тут, із цим героїчним поколінням, яке спромоглося зберегти свою віру. А оскільки серед мучеників, яких ми сьогодні вшановуємо, були люди, які віддавали життя як за свою віру, так і за свою мову, для мене бути тут щороку є обов’язком. Для Польщі важливо, щоб Україна була спільнотою, яка може забезпечити собі стабільність  розвитку і безпеку, а те, що ми бачимо в цьому тиврівському музеї, показує нам, що без віри це неможливо».

 

 

Другою частиною урочистості стала Хресна Дорога залами меморіалу. В кожному залі-стоянні вірні у спільній молитві дякували Богу за служіння священників, що були розстріляні, замордовані по радянських концтаборах або зникли безвісти, називаючи їх поіменно.  На початку богослужіння єпископ Леон Дубравський заохотив не тільки слухати роздуми, а й уважно подивитись на зображення та експонати, представлені на стендах у кожній залі.

 

 

«Голод Бога, — сказав, проголошуючи роздуми ІІ стояння, єпископ Броніслав Бернацький, — переріс у Голодомор, коли людей, за словами святої пам’яті єпископа Яна Ольшанського, змішали з чорною українською землею».

 

 

У роздумах ІV стояння йшлося про репресії проти вчителів. У 1920-ті роки на Поділлі було відкрито близько 400 польських шкіл, де учні повинні були чути, що Бога немає, що Католицька Церква — це щось жахливе, це інквізиція, хрестові походи, негідні папи і єпископи, негідники-священники. До початку 1930-х років ці школи були закриті, оскільки більшість учителів відмовлялись говорити це дітям, а навпаки, вчили їх вірити в Бога. На цьому ж стоянні учасники Хресної Дороги почули історію о.Войцеха Кобця, розстріляного за те, що на питання енкаведиста: «Чи радянська влада від Бога?» відповів: «Від Бога, але це кара людям за їхні гріхи».  

 

 

На VІІІ стоянні  учасники урочистості почули  історію мучеництва священників на Соловецьких островах, де знаменитий Соловецький монастир ще 1919 року був перетворений більшовиками на концентраційний табір. Один з островів Соловецького архіпелагу був названий «Голгофою»: з десяти з половиною тисяч в’язнів, які там загинули, 360 були священниками різних конфесій.

 

 

На ХІ стоянні — розповідь про історію життя і мучеництва  католицького священника о.Мар’яна Токажевського. Своє пастирське служіння він розпочав ще в Російській імперії і перших утисків зазнав ще від царської влади — переслідувати католицьке духовенство на наших землях розпочали не більшовики. А 1940 року, коли  о.Мар’яну радянський суд виніс смертний вирок, він у своєму останньому слові висловив… подяку тим, хто його судив. «Дякую прокуророві за те, що мене судив, дякую адвокатові, за те що мене захищав, дякую вам за те, що присудили мені смертну кару», — сказав він і відмовився подавати прохання про помилування.

 

 

На ХІІІ стоянні вірні подякували Богу за тих, хто, повернувшись із заслання з Сибіру й Казахстану, сприяв відродженню Церкви в Україні; на останньому, ХІV, — за тих, що зберегли віру й передали її наступним поколінням. І вже на самому кінці молебню Хресної  Дороги єпископ Леон Дубравський прочитав роздуми, написані ще 1925 року о.Феліксом Любчинським, про те, що мораль без віри — це брехня й ілюзія; що держава може бути сильною, поки в ній є віра, бо тільки віра дає владі силу і авторитет. Коли ж релігія видалена з громадського життя — влада змушена утримувати народ в послуху «варварськими методами», будуючи замість храмів в’язниці; але й це — тимчасово, тому що народ рано чи пізно скидає з себе ці кайдани і при цьому нерідко проливається багато крові. «Тому, — прочитав владика Леон,  — нам потрібно сказати: ми хочемо Бога в своїй країні».

 

 

Підбиваючи підсумок усьому, що було сказано, Його Преосвященство сказав: «Україна — християнська держава, і ми повинні боронити християнські закони. Не закони в угоду ЛГБТ, а християнські закони. Адже якщо ми на захистимо наших дітей — їх ніхто не захистить. А цей санктуарій нехай допомагає нам пізнавати правду».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

МІСЦЕ

Тиврів
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: