Як повідомляє Київсько-Житомирська Дієцезія РКЦ в Україні, сьогодні вночі, 1 серпня 2023 року, на 93‑му році життя відійшов до Господа по вічну нагороду о. Вікентій Вітко, багаторічний душпастир Житомирщини.
Про себе о. Вікентій розказав Анатолію Оліху, який зробив цю автобіографію окремим розділом у своїй книжці «Шаргород. Штрихи до історії міста і його жителів».
За попередньою інформацією, о. Вікентій буде похований у четвер, 3 серпня, об 11:00, у Звягелі — колишньому Новограді-Волинському, де він служив. Похоронна Меса у парафії Воздвиження Святого Хреста відбудеться в храмі, який він збудував.
Три ступені свячень — у три дні
Народився я 2 листопада 1930 р. у селі Мосар Віленського воєводства у міжвоєнній Польщі, зараз це Білорусь. Батьки — Ян Вітко (1898 р.н.) і Зофія Качан (1903 р.н.). Нас у сім’ї було п’ятеро дітей, із них я був третім.
У 1944 р., коли прийшли другі совєти, батька забрали в армію, у Військо Польське. Він воював, а після демобілізації залишився у Познані, тобто до сім’ї вже не повернувся. Після школи я пішов у армію, служив понад 3 роки, потім 4 роки навчався у Друї в будівельному технікумі. Після закінчення технікуму поїхав до Риги, вступати до духовної семінарії. Але в семінарії мені сказали, що для вступу потрібно щонайменше рік пропрацювати у Латвії. Тож я влаштувався на роботу і проробив рік у Даугавпілсі, на будівництві. Там споруджували новий цегельний завод. Як будівництво закінчилося, мені видали папери. Це був 1958 р.
Невдовзі після закінчення будівництва я отримав телеграму з Риги, що можна приїжджати на екзамени до семінарії. Я рік провчився у семінарії, але через рік за наказом влади 13 студентів, і мене серед них, скоротили. Тому я був змушений потім чотири роки працювати у Ризі в архітектурному бюро, креслив плани. Аж через чотири роки мене знову прийняли до семінарії.
Проте єпископ Юліан Вайводс мені повідомив, що, на жаль, влада дозволила мені лише навчатися, але заборонила уділяти свячення — не те що священицькі, а й дияконські. Але я все одно вирішив учитися, а як далі буде — то вже Господня воля.
Я пройшов чотирирічний курс навчання, закінчив семінарію. Мені уділили нижчі свячення. Потім влаштувався сакристіянином у костелі святого Франциска у Ризі. Там я пропрацював рік.
У 1968 р. надійшов до мене лист від Генека Сварцевича, мого земляка. Він тоді на запрошення ксьондза Хоміцького вже перебрався в Україну. Він писав: «Їдь в Україну, будемо щось пробувати, ксьондз Антоній має плани щодо тебе». Так я потрапив у Хмельницький, до Гречан.
Там працював ксьондз Юзеф Будревічюс. Він був дуже хворий, у нього було пів легені, він навіть проповідей не міг говорити, бо задихався. Не міг обслуговувати хворих і тому часто просив навколишніх священиків, аби приїхали йому на допомогу. А ті священики теж мали дуже багато праці.
Він дуже зрадів, коли я приїхав. Він запросив до себе уповноваженого, спорядив чудовий стіл. Хмельницький уповноважений був доброю людиною, частенько у Будревічюса бував. І от при столі ксьондз Юзеф розповів про мою ситуацію: мовляв, закінчив семінарію, готовий до священицького служіння, а от свячень не уділяють. І уповноважений прямо за столом написав папірця, що він не заперечує, аби ксьондза Будревічюса замінив молодший священик, тобто я.
І от з цим папірцем я поїхав до єпископа Юліана Вайводса. Він подивився і каже: «Це просто чудово! Даю тобі тиждень на реколекції для приготування». І в четвер уділив мені субдияконат, у п’ятницю — дияконат, у суботу — священство. 14 вересня 1968 р. єпископ Юліан Вайводс рукоположив мене у священицький сан.
Я повернувся у Гречани вже повноправним священиком. На жаль, за дуже короткий час там змінили уповноваженого. Цей новий дорікав старому, що, мовляв, не треба було погоджуватися на нового священика, і шукав приключки, як би мене позбутися. І от у Велику Суботу до мене підійшло двоє молодих чоловіків, одягнених по‑цивільному, і сказали, щоб я наказав вийти з костелу всім дітям. Я їм відповів, що не можу такого сказати, бо приїхав не виганяти з храму, а запрошувати до нього. Вони мені сказали: «Ви про це пожалкуєте!»
І в наступному році, коли знову розпочався Великий Піст, мене викликають в область. А я не міг їхати, бо якраз сильно захворів. Тож коли одужав, поїхав у Хмельницький, а мені говорять: «Віддавай довідку». Мусив віддати. Сказали їхати до Києва, може, там отримаю якесь призначення. В Києві ж мені сказали, що у Новограді-Волинському є старенький ксьондз Янковський, і направили йому на допомогу.
Там я працював понад рік. Щоправда, ми жили в Житомирі, а до Новограда-Волинського нам було дозволено приїжджати лише раз на місяць. Обслуговував ще одну поблизьку невелику парафію двічі на місяць, їздив допомагати іншим священикам, найчастіше сповідати: у Городок, Деражню, Китайгород, Маниківці, Полонне.
І тут у Шаргороді помер ксьондз Броніслав Джепецький. До мене приїхала делегація з Шаргорода, але я їм відмовив, бо у мене вже є парафія. А уповноважений каже: «Робіть, як хочете. Можете їхати туди, можете залишатися у Новограді-Волинському». Я обрав місце, де було більше праці. Спочатку поїхав до ксьондза Хоміцького, бо він вважався таким собі головним священиком, авторитетом, а потім прийняв шаргородську парафію.
Це було в 1973 р. Прийняв парафію і одразу тяжко захворів. Мене поклали до лікарні у Вінниці, зробили операцію. Дякувати Богові, все було добре.
Повернувся у парафію, взявся за працю. У Шаргороді я пропрацював майже 10 років. Обслуговував парафії Шаргород, Чернівці й Мовчани, а також навколишні села, населені католиками.
Роботи справді було багато. Жив я у невеликій кімнатці біля сакристії, біля неї була мініатюрна кухня. На горищі була ще одна кімната, теж невеликого розміру, яка використовувалась як спальня. Було досить тісно, і дуже важко було, коли хтось приїжджав. Тоді «двадцятка», щоб мені допомогти, вирішила збудувати більше приміщень; це була їхня ініціатива. Так над першим поверхом був збудований іще один, тож невдовзі я переселився на більш зручний другий поверх.
На органі в парафії грав пан Генек Сварцевич. Крім гри на органі та керування парафіяльним хором, він теж робив багато іншої роботи: забезпечував комунікантами і оплатками нашу парафію, допомагав у канцелярській роботі, вів хор ще і в Мурафі.
Звісно, священику в ті часи треба було бути завжди насторожі, але у Шаргороді влада не створювала якихось особливих проблем. Я теж старався без потреб владу не дражнити. Пригадується, щоправда, один випадок. Я свого батька, коли він був у літах, забрав до себе. Останні роки він доживав у Шаргороді, тут і помер. А влада забороняла використовувати у похоронній процесії хрест. Люди знайшли вихід: у голові процесії несли невеликий настільний хрест, захований у квіти. Букет робили настільки великим, що хреста не було видно. На похорон прибуло ще кілька священиків, було багато людей, і в процесії несли великий хрест у голові жалобної колони. За збігом, у райвиконкомі був якийсь районний з’їзд. Всі начальники висипали надвір і бачили цю процесію. На другий день мене викликали «на килимок», мусив сплатити штраф 50 рублів.
В 1983 р. єпископ Юліан Вайводс розпорядився, щоб я повернувся у Новоград-Волинський. Тут я служив у капличці, жив у однієї старої пані неподалік від храму. Обслуговував багато навколишніх парафій, в тому числі теперішній санктуарій Матері Божої Фатімської в Довбуші. Тепер здоров’я вже не те, і я вже на спочинку. Цього року (запис 2018 р.) матиму золотий ювілей священства.
фінансово.
Щиро дякуємо!
