Багато великих голлівудських класичних режисерів мали одну спільну рису: католицьку віру, яка сформувала їхню вірність Христу.
Такі режисери, як Альфред Гічкок, Френк Капра, Лео Маккері та Джон Форд із колиски були знайомі з ідеалом, якому навчав і яким жив Христос — жити заради чогось більшого, ніж ти сам: заради любові.
Джон Форд продемонстрував це у своїй режисерській кар’єрі, повній чудових фільмів, пронизаних католицьким чуттям. Вони показують життя «не як безглузде блукання, а як паломництво, що веде до певного роду прозріння, [у якому] герої знаходять спокуту», — зауважує кінознавець Тед Галлагер. З цієї точки зору фільмографія Джона Форда — це дзеркало потреби кожного з нас у відкупленні, яке Ісус здобув для нас на хресті.
До того ж, для фільмів Форда характерне виразне відчуття спільноти, починаючи з цеглинки суспільства: сім’ї.
Джон Форд з донькою Барбарою
Джон Форд був 10-м з 11-ти дітей у родині ірландських мігрантів-католиків. Після закінчення середньої школи він поїхав за своїм старшим братом у Голлівуд, нову столицю кіновиробництва, і почав вивчати мистецтво кіно. До 1917 року 23-річний Джон Форд опанував режисуру, знявши понад 130 фільмів, поки не сказав своє останнє «Знято!» у 1966 році. Він отримав рекордні чотири премії «Оскар» за найкращу режисуру: за фільми «Інформатор» (1935); «Грона гніву» (1940); «Якою зеленою була моя долина» (1941); і «Тиха людина» (1952).
Читайте також: Загадковий католицизм Альфреда Гічкока
Потім була така класика, як «Тренер» (1939), його перша спільна робота з довічним другом і товаришем по чарці, «інтелектуальним католиком», а згодом наверненим Джоном «Дюком» Вейном; «Моя люба Клементино» (1946); «Форт Апачі» (1948); «Шукачі» (1956); і «Людина, що вбила Ліберті Веланса» (1962). Навіть менш відомі фільми Форда, такі як «Три хрещені батьки» (1948), варті перегляду — у цій стрічці розповідається про трьох грабіжників банків, які стають люблячими хрещеними батьками.
Якось Форд сказав в інтерв’ю, що на практиці він «не дуже католик». Однак слід зазначити, що Форд любив прикидатися «брутальним хлопцем», применшуючи поетичні та глибоко сентиментальні аспекти своєї натури. Це видно і з його фільмів.
Показово, наприклад, що першим фільмом, який Джон Форд зняв як незалежний продюсер, був «Втікач» за мотивами «Влади і слави» Ґрема Ґріна. Цей роман розповідає про священника, на якого полюють антикатолицькі фанатики в Мексиці. Більшість критиків розкритикували фільм, який провалився в прокаті, але сам Форд ним пишався.
Звісно, одруження Форда з Мері Макбрайд Сміт Форд, розлученою некатоличкою, створило певні перешкоди для сповідування його віри. Проте його онук і біограф Ден Форд наполягає, що «проста віра в Ісуса Христа була для нього розрадою у його останні дні».
Католицизм Джона Форда втілювався у таких жестах, як дарування вервиці атеїсту-інтерв’юеру в 60-х роках і перетворення своєї каплиці з фермою на військовий меморіал для членів сімей його загиблих на війні товаришів. Згодом ферму продали, і Форд пожертвував виручені кошти на користь акторів-пенсіонерів, що перебувають у нужді. Пізніше туди перенесли «Каплицю Джона Форда».
31 березня 1973 року Форд був удостоєний нагороди Американського інституту кіномистецтва за свій внесок у кінематограф. Того ж вечора президент США Річард Ніксон вручив йому президентську премію — медаль Свободи.
Після виступу Ніксона Форд пригадав свою недавню телефонну розмову з президентом, який хотів знати його реакцію на повернення додому американських військовополонених. «Я сказав: “Правду кажучи, сер, я водночас засміявся і заплакав, як дитина”. Тоді я взяв вервицю і помолився кілька десятків Розарію…»
Джон Форд помер 31 серпня 1973 року. Він виконав свою мету, спокутував свої гріхи і, примирившись з Богом, спочив на цвинтарі Святого Хреста у Калвер-Сіті.
фінансово.
Щиро дякуємо!
