«Мене лякають мої власні фільми. Я ніколи не ходжу на їх перегляди. Я не знаю, як люди можуть витримувати перегляд моїх фільмів…»
Альфред Гічкок помер понад 40 років тому, 29 квітня 1980 року. Минуло понад 100 років із того часу, коли він почав працювати у кіноіндустрії. Життя Гічкока почалося за правління королеви Вікторії і завершилося за президентства Джиммі Картера; він переїхав із Лондона у Голлівуд; він починав як дизайнер німих фільмів і став одним із найвідоміших режисерів світу.
Портрет Гічкока, який він залишив по собі після смерті, був у темних тонах. Його сприймали як блискучого, але холоднокровного режисера; акторам, яким не пощастило йому не сподобатися, доводилося терпіти всякі приниження. Казали, що режисер тримався на відстані у стосунках із більшістю акторів, проте деяких навпаки — надмірно контролював. Незважаючи на те, що з ним тривалий час працювало кілька досвідчених художників і техніків, кажуть, що він не визнавав ні за ким належної участі у створенні «бренду» Гічкока. Багато хто — як колеги-кінематографісти, так і критики — захоплювався його роботою, але мало хто знав його по-справжньому, і ще менше було тих, хто його любив.
Останні зображення Гічкока у кіно лише підтвердили цей образ у масовій уяві. Вони припускають, що сам Гічкок був таким же зловісним, як і предмет його творчості; його фірмові маніпуляції глядачем через шок, приправлені гумором шибеника, тепер визнали черствими й огидними.
Зрештою, таємниця Гічкока-людини залишилася у безлічі ймовірних підказок, що містяться у його фільмах, і які можуть вивчати майбутні покоління. Найбільш інтригуюча з них — це загадка католицизму режисера.
Як відомо, Гічкок народився і виріс католиком. Його релігійність була під сильним впливом ірландських предків, а потім поглибилася завдяки лондонським єзуїтам, що його навчали. Його наречена Альма навернулася у католицьку віру перед їхнім весіллям у 1926 році; їхня єдина донька, Патриція, виховувалася католичкою. Сім’ю часто бачили на недільних Месах у парафії Доброго Пастиря в Беверлі-Гіллз. Та попри це, віра Гічкока значною мірою залишається загадкою.
Протягом багатьох років дехто намагався припустити, що католицизм Хічкока — це джерело викривлених тем, які він досліджував у своїй творчості. Кінокритики відшукують коріння його повторюваних кінематографічних мотивів провини та страху в його католицьких почуттях, навіть якщо для поінформованого глядача їхнє трактування здається більше янсеністським, ніж католицьким. Насправді у кінематографічному світі Гічкока не впізнається світ християнський. У цьому целулоїдному світі, де правлять два демони: страх і провина, мало місця для відкуплення. Його героїв часто помилково звинувачують, вони живуть у страху бути викритими або ж приховують якусь темну таємницю, що сковує кожен їхній крок; їхні долі контролюють видимі та невидимі сутності, яким бракує співчуття і чиї суди суворі. У найкращому випадку роботи Гічкока показують лише половину католицького бачення людства: його занепалу частину.
Інший аспект всесвіту фільмів Гічкока полягає у тому, що цей всесвіт сповнений хитрощів та обману: речі, люди, місця ніколи не бувають такими, якими вони здаються. Якщо це так у його фільмах, то ще більше це стосується його життя і його віри поза кадром.
Гічкок все життя був практикуючим католиком. Він ніколи нічого не говорив проти Церкви; одного разу він дозволив собі дивний жарт, але навряд чи це було предметом публічного скандалу. Він взяв шлюб у Лондонській ораторії Бромптон у 1926 році, але лише після того, як його наречена Альма пройшла повний курс навчання вірі. Його єдина дитина, Патриція, була вихована католичкою, і вона також вінчалася в церкві та виховувала у вірі своїх дітей. Є й менш відомі, хоча й промовисті факти: наприклад, на початку 1920-х років, під час своєї першої поїздки до Парижа, міста, яке тоді було синонімом занепаду, перше, що зробив молодий англієць, прибувши туди, — відвідав ранкову Месу.
Макґафін (запроваджений Гічкоком термін, що означає об’єкт, важливий для розвитку сюжету й для пояснення мотивації дій персонажів, сутність якого при цьому не розкривається) у його фільмах — це омана, міраж, фальшивий аромат, «дикий гусак», за яким повинні ганятися глядачі. Можливо, він не був автором цієї концепції, але справедливо буде сказати, що він її популяризував. Альфред Гічкок любив заводити людей у глухі кути, а потім залишати їх там — бажано, щоб вони верещали, дивлячись у один бік, поки щось насувається на них із іншого. Може саме в цьому практичному мистецтві ілюзії можна знайти ключ до розгадки головоломки віри Гічкока?
Гічкок був потайливою людиною і протягом усього свого життя він захищав свою віру від цікавих очей світу. Ба навіть більше, вона, як один із його геніальних «макґафінів», залишалася прихованою «за кадром». Але, як у найкращих фільмах, це тривало до останнього кадру.
У 2012 році єзуїт Марк Геннінґер, священник, який був знайомий із Гічкоком наприкінці його життя, написав статтю, у якій припустив, що режисер знайшов вічний спокій у своїй вірі. Він також розповів, що у пізні роки його життя удома у Гічкоків регулярно відправляли Месу. Що ще більш показово, одного разу священник помітив, як Альфред Гічкок, загальновизнаний публічний митець, рясно плакав потаємними сльозами, приймаючи Святе Причастя.
Переклад CREDO за: К. В. Тарлі, National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
