Якось я почула, як о. Вальдемар, вітаючись із літньою парафіянкою, промовив: «Бонжур, мадам» і перекинувся кількома словами французькою. Виявляється, Марія Луїс Кремінська народилась і виросла у Франції.
– Мій батько з Кам’янця-Подільського, а мати – зі Львова. Перед війною багато людей із Західної України поїхали шукати кращої долі за кордон. Мої батьки подались у Францію на заробітки. Там народилось п’ятеро дітей. Ми, діти, всі були охрещені в католицькій вірі (при пологовому будинку була невеличка капличка). У костелі ми пройшли катехези і прийняли Перше Причастя. Жилось добре, ходили до школи, знали французьку, а вдома батьки розмовляли українською.
Після війни з’явилась у нас сталінська агітація, щоб поверталися додому всі, хто проживає за кордоном. Обіцяли допомогу, розповідали про плани й перспективи економічного зростання, зверталися до патріотичних почуттів. Ми, діти, їхати зовсім не хотіли, але батьки дуже сумували за Україною. Як насправді тут жилося – ми не знали. І багато таких, як ми, покинувши свої домівки, налагоджений побут, узявши дітей і найнеобхідніше, повертались на Україну… А тут ми виявилися ворогами народу. Відтоді в нашій сім’ї поселилось горе. Та дороги назад уже не було.
Жили надголодь, їли макуху. Батьки працювали на шахті з ранку до ночі за шматок хліба. Я також пішла працювати на шахту. Дуже добре пам’ятаю, як у батька з голоду пухли ноги… До кінця життя не забуду сліз і того страшного відчаю батьків, коли на їхніх руках від голоду і важкої праці померли троє дітей: двоє моїх братів і сестра. До кінця свого життя страшно каялися мої тато і мама, що послухали ту сталінську пропаганду і привезли своїх дітей на голодну смерть….
Важко, дуже важко про це згадувати. Тому ніколи не святкувала я радянські свята – 1 травня і 7 листопада. Не було радості. Потім я вийшла заміж, народила двох діток. Тепер маю онуків.
– Чи хотіли б Ви побачити місто свого дитинства?
– Я добре розумію, що тепер це неможливо, але всіма думками я там, у моїй Франції. Там я була щаслива, а тут… Я постійно молюся, щоб не повторилося горе тих років. Усіх жалію. І вас, молоденьких, бо невідомо, що чекає; і своїх близьких померлих. Таке життя – треба молитися. Мій чоловік також людина віруюча: хоч би що було – а в нього вранці обов’язкова молитва і ввечері. Стоїть подовгу і молиться, молиться… А знаєте, я хоч і стара, та дуже цікавлюсь політикою. Нарешті, я думаю, щось зміниться, і молюсь, щоб усім стало добре…
…Вона тихо і спокійно розповідала мені про своє життя, але час від часу просила щось не записувати – бо хоч час і змінився, та «все може статися». Бояться люди. Який жах пережила ця маленька жінка, якщо через стільки років вона боїться відверто говорити! Важкий хрест? Але вона пронесла його все життя, залишившись доброю, співчутливою, і зуміла зберегти віру в Бога.