[img:4:8-1:alignleft]
Йому — 16, їй — 85. Сім років разом
— Приїдьте до нас у Колибаївку. Познайомитеся з пані Рафалею, — просив мене Сашко Бучковський. До цього хлопця я ставлюся з такою глибокою пошаною, начебто не я, а саме він — старший, до того ж — мудріший.
Коли ми цілою журналістською бригадою питали дорогу до нашої героїні, у Колибаївці аж переполох зчинився: «До Рафалі якісь з уряду поїхали», — пустили люди чутку. Навряд чи високі особи спустяться зі свого олімпу, щоб відвідувати вбогі хатини рідного народу. А то б вони побачили, яка прірва розділяє владу та тих, на чиїх плечах вона тримається.
Що ж до Сашка, то навчається він у 11 класі, пише чудові новели, а ще ходить до костелу, де допомагає самому єпископу. Ніде правди діти, не так багато у нас отакої молоді. Чому несхожий на більшість своїх ровесників? Пригадую, Сашко зголосився допомогти з організацією екскурсій для юних журналістів із Донецька, подбав про візити стажерів зі Сходу до поважних священнослужителів і навіть зумів забезпечити перекуски на базі монастиря домініканців. Я диву далася. Дорослі супроводжуючі за таку роботу отримують гроші, а цей школяр став добровольцем і спрацював, як професійний менеджер. Показав себе ще й господарем, гостинним та уважним. Звідки навики? Часто заслуховувалися ми, як хлопець говорить. Хто доклав сил до формування його мислення, світогляду, які вражають?!
Виявляється, ось уже сім років він кожен день проводить цілі години у бесідах з пані Рафалею. Познайомилися в костелі. «Мене з ровесників ніхто не розумів, я й навернувся до Бога», — каже Сашко. 85-річна жінка стала для хлопчика мірилом життєвих істин та гідної людини поведінки. Живуть по сусідству. Повернувшись зі школи, Сашко поспішає провідати її, за потреби допомогти чимось у господарстві, а, головне, поспілкуватися. Не кожен учитель може дати те, чим багата душа і розум простої селянки. «Я за те люблю пані Рафалю, що вона зуміла лишитися людиною високого духу тоді, коли за комуністичного режиму з усіх хотіли зробити однакових, роботів. Зберегла віру в Україну, в Бога, себе, свою людську суть, ні на крок не відступилася».
«Наших людей продали Москві…»
Що діялося у 36-му на селі! Плакали-голосили то з одного, то з другого подвір’я, заламували руки в горі та розпуці… Може, востаннє бачать колибаївчани тепер рідні хати, як дітей у біленьких сорочках. Де той Казахстан, чи ж повернуться коли додому? Не плакали тільки у Врублевських.
— Уже так набідувалися тут, думали: гірше й не буває. Як помер батько в 30-му, то наче закам’янів наш плач та стогін… До 32-го ледве дотягли: мама сама, мов билина, з сімома дітьми. А ті все приходили й відбирали, що траплялося на очі. Тоді, завважте, бандитів не було, грабіж чинили «добрі» люди. Гребли та й гребли руками, поки не лишилася порожня хата та садок. А тут — великий Голод! Двоє дітей померло. Тож ішли на той Казахстан і казали: добре, що висилають звідси…
85-річна Валентина Євгенівна — остання представниця свого роду, змеленого тими жахливими жорнами. «Там, на висланні, прожили на одному місці 12 років. Інші десь тікали, не витримували. А ми працювали. Мали й там пшеницю, як стіна, от тільки вода була дуже погана: ряба від комах. Казахи пили кумис, а наші не могли до цього звикнути. Як була війна, то ми фронт на собі тримали, — каже жінка. — Різали баранчиків, вовну — на кожушки, шапки, плели теплі шкарпетки, м’ясо теж для військових, яких стояла сила-силенна у нас, на фронтовій дорозі». У 15 років Валя вже працювала… на тракторі. У степу на морозі довелося його ремонтувати. Руки обморозила. Втратила обидві долоні. Чи можливо було врятувати дівчину від страшного каліцтва, як не було навіть марганцівки, культі змащували риб’ячим жиром… Та навіть безрукому влада поблажки не давала: працюй! «Оті всі люди, яких вислали, вони були продані, — підсумовує жінка. — Москва їх купила, щоб вони підняли і той Казахстан, і саму Москву. Всю Вкраїну продали Москві…» Тепер Валентина Врублевська живе на 560 гривень пенсії від держави України, а свою інвалідність дістала, працюючи, «щоб зажила Москва», та звідти ніхто ніколи не прислав їй жодної копійки
— У мене все є. Я щаслива. Маю ноги, можу ходити, куди хочу, між людей буваю щодня, бо люблю їх. Маю город, свої буряки, картоплю, квасольку та гарбузи. Сама собі й варю. Я все призвичаїлася робити. Ще й людям допомагаю, даю кому що треба. Беріть ось горішків з мого саду, пригощайтеся.
Восьмилітній похід
У червонозоряної «польський недобиток» (бо католичка) вирвала щось значно важливіше, ніж матеріальне відшкодування. Вона виїздила право мати свою віру.
— Беру квиток, із собою ще якусь жінку з села — як інвалід мала право на супровід, і їдемо. Отак вісім років. Усе за свої гроші, у людей нічого не збирала. Скільки я по тих кабінетах находилася! Я там нікого не боялася. А в Києві мене взагалі мали за «штатну». Ми домагалися костелу. І перший мій костел у Кам’янці-Подільському був на Нігинському шосе. Як католицька громада зміцніла — почали вимагати повернення кафедри (Кафедрального Петропавлівського костелу. Його, до слова, використовували під музей атеїзму). Нас ганяли, влада насилала міліцію на наші зібрання. Зберемося, людей і питають: «А є тут уже Рафаля?» Це мене так прозвали. Я не ображаюся — навіть архангел носив таке ім’я. Якось на Великдень заклала хлопцям у погонах такий стіл! Кажу людям: пригощайте їх, вони нас тут уночі охоронятимуть. І всі почали викладати з кошиків свячене…
Оті пікети віруючих, мітинги у 90-му перед розвалом Радянського Союзу і мені пам’ятні. Там були мої виборці. Не раз була сама серед пікетувальників, бо, на моє переконання, погана та влада, яка не з народом.
Пані костельна
Пані Рафаля замикає благенькі двері, на яких начертано крейдою «М+В+С 2009» (дім відвідали три легендарні царі та сповістили про народження Cпасителя). Руки впевнено повертають ключ, до якого прив’язано хустинку, щоб він не висковзнув із культь. Далі жінка підсуває до порога горіховий ковбок: «Мене вдома нема». І ми вирушаємо на її роботу. Пані Рафаля ще… працює: в рідній Колибаївці костельним завгоспом. Це її третій костел. На добровільних, звісно, засадах працює. Щодня відчиняє та зачиняє храм, пильнує, щоб усюди був порядок. Приходить завчасно: треба ввімкнути опалення та прогріти приміщення. Доводиться релігійній громаді платити за газ, як комерційній структурі, тож мусять економити. І все ж у костелі тепліше, ніж у пані Рафалі вдома, бо газу до своєї оселі вона не має за що провести…
У парафії служать щонеділі та на свята отці ордена паулінів з Кам’янця. А пані Рафаля тут щодня, тож вона і є — головна. Навіть узимку дворище вирізняється особливою доглянутістю. Кущі троянд старанно прикопані, вічнозеленими лапами стеляться з-під снігу кущики туї. Хтось має обходити всю ту красу. З нами ще Сашко та Цезарія Ратовська, яка має пані костельну за рідну матір. Дві старі жінки і юнак розуміють одне одного з півслова. Діляться спільним успіхом: удалося відкрити школу, тепер діти при костелі пізнають слово Боже, розучують пісні та сценки. За класною кімнатою є кухня, можна неквапом спілкуватися за чашкою чаю, в теплі, і це теж притягує молодь у костел, як додому. «Дякувати голові районної адміністрації Ростиславові Яремі, клас має новенькі стільці та столи, — кажуть колибаївчани. — Наші діти та внуки вже довіку не ростимуть безбожниками».
Ми збираємо цілі форуми, щоб знайти ключик до порозуміння й спадкоємності між поколіннями. Намагаємося впливати на молодь, застерігати її від легких спокус, що обертаються страшним суспільним злом. Але що сила-силенна слів проти малого, та доброго діла?! «От вам Лука: рукавиці за пазухою, а він їх шука!» — казали старі люди. Так і ми часом: поруч із собою маємо безцінний взірець гідного життя, людського подвигу, та все ж дошукуємося вищого смислу буття на землі по товстих фоліантах, у заморських філософів, заїжджих ясновидців… А все, виявляється, просто, як білий світ… Мудрість завше ходить поруч із нами. Роздивитися її можна не так очима, як серцем.
фінансово.
Щиро дякуємо!
