Святий Генріх

Римо-катол.: 13 липня (довільний спомин)

Якби не літургійний календар, багатьох цікавих людей ми б і не знали. Наприклад, це стосується імператора Священної Римської імперії Генріха ІІ Святого (973–1024).

Його батько, Генріх ІІ Строптивий, був сильно зайнятий політичними справами та війнами, зокрема чимало воював з польським королем Болеславом Хоробрим, наводив «геополітичний лад» в імперії. А сина віддав до школи при катедрі м. Хільдесхайма, яка славилася добрим рівнем навчання, а також фактично монашим життям учнів, готуючи своїх випускників не так до світського, як до духовного служіння. Наприклад, бачитися з батьками учням дозволялося рідко, за розкладом і виключно в стінах школи-монастиря. Там вивчали основні предмети того часу — «трівіум і квадрівіум», а крім того, малювання та ювелірну справу. Завершити навчання юнакові, однак, не вдалося; батько забрав його в походи (згадується в документах як «спів-регент»), і вихованням юного Генріха керував головно св. Вольфганг, єпископ Регенсбурзький.

По смерті батька Генріх став 995 року правителем Баварії, а по смерті свого двоюрідного брата, 21-річного імператора Отто ІІІ, — королем Німеччини. Коронований єпископом Вігіллісом 1002 року, а 1004 року переміг італійського короля Ардуїна і став ще й королем Італії, повернувши її під владу імперії, а заодно врятувавши від сарацинів. 1014 року під час паломництва до Рима разом зі своєю дружиною Кунегундою був коронований Папою Бенедиктом VIII на імператора Священної Римської імперії.

Як правитель, відзначався дипломатичністю (на відміну від Генріха Строптивого), послідовністю, не був мстивий до неприятеля, всіляко підтримував Церкву. Відновлював і встановлював єпископства, опікувався храмами та монастирями, зокрема, побудував славетний собор у Бамберзі (на фото).

Як для кандидата у «святі імператори» — цілком достатньо. Особливо якщо додати, що попри бездітний шлюб Генріх IV не ходив по коханках, а ніжно й вірно любив свою дружину. Втім, за деякими відомостями, вони умовилися жити в «білому» шлюбі, в чистоті.

А ще цікаво те, що час життя і правління Генріха IV вельми скидається на той історичний період, який дав поштовх постанню численних європейських казок про королів, принців, прекрасних принцес і страшних розбійників. Європа виглядала немов строката ковдра, пошита з різнобарвних клаптиків. По смерті Отто ІІІ кандидатів на трон було, як депутатів у нинішній Верховній Раді. Чи не кожен, хто мав замок і збройний загін, був якимось принцом або королем. І всі з усіма воювали. За все.

На такому тлі особистість вихованого в монастирі правителя, який чи не більше за все любив час медитації й був здатен кинутися в ноги єпископові, просячи вибачення за гострі слова, — виглядає справді майже казково.

Хоча це зовсім не цукеркова постать. Наприклад, коли Генріх воював на західних кордонах, наводячи лад у воєнних спорах із братом, який підняв проти нього бунт, — польський король Болеслав Хоробрий напав на незахищені східні землі. Аби їх обороняти, Генріх уклав союз із язичницькими племенами лютичів, за що його гостро критикував Бруно з Кверфурту. Християнізація східних земель через цей союз уповільнилася сильно й надовго. Так католики заважали католикам у розбудові віри, заклопотані більше кордонами земних держав, аніж Царством Небесним…

Папа Євгеній ІІІ виніс Генріха ІІ до слави вівтаря 1146 року.

В іконографії зазвичай зображається разом із дружиною Кунегундою, в королівському вбранні.