Або про те, як культурно нагадують про смерть
Сучасний світ повний різноманітної інформації, повний різних винаходів і пропозицій. З кожним днем стає все більш неможливо бодай ознайомитися, а не те, що б пам’ятати про це все.
У якийсь момент задумуєшся і усвідомлюєш цю незчисленність і те, що водночас сам є якоюсь частиною цього універсу, немов маленька піщинка.
І так твоє життя у цьому хаосі може просто десь згубитись, а потім стати забутим і незаміченим. Саме тому, ти час від часу нагадуєш іншим про своє існування, як це роблять інші з тобою. Сідаєш перед телевізором і тобі відомі фірми часто нагадують, що вони ще є. Йдеш по вулиці, а рекламні стенди все частіше привертаються увагу, щоб ти часом не забув про необхідні для життя речі.
Одного дня вирішив просто пройтися десь, щоб пізнати частину того, що є скарбом і може мене збагатити. Йду по вулицях старого містечка і оглядаю стародавні пам’ятки. Вони лишень своєю присутністю вже щось нам нагадують, а точніше – історію, говорять про те, що було колись давно.
Жителі цього містечка не є такими спостережливими як я. Мабуть, вони вже звикли і не потребують довгого споглядання, щоб заглибитися у те, що людство залишило, як цінність, для інших поколінь. Поволі увагу привертає мур. Високий, камінці широкі, мабуть також старовинний. Кожний мур оберігає щось дуже цінне. Приховує від ока інших, і в цей же час сам стає об’єктом споглядання.
Ще здалеку було видно, як люди підходили до цього муру і щось пильно роздивлялись. Це були рекламні плакати, які я, наближуючись, побачив. У мене природно виклик бунт проти надоїдливої реклами, яку понатикували всюди. Природно і сам зацікавився тим, що рекламували і що так приваблювало перехожих. На велике здивування побачив фотографії людей, їхні прізвища, а також слова співчуття. Здогадався. Тут вивішують оголошення тих, хто нещодавно помер. Значить – це не реклама, а може і реклама… У цих розыдумах окинув трохи оком і пішов далі.
Моє життя продовжується, і тепер вже з пригадкою про те, що колись і мої земські кроки зупиняться …
Усвідомлюю, давно вже не задумувався над цим. Хм… Мабуть не було кому мeні пригадати…
Кажуть є такі монахи, що вітаються один із одним словами: Пам’ятай, що помреш!