Ці роздуми були написані для семінару із соціології релігії, на основі статті ігумена Веніамина (Новіка) РПЦ (Санкт-Петербург) «Типи хворіб релігійного мислення», а також на основі мого із ним листування протягом 2002 року.
В роздумах, що передували написанню даного ессею, я намагався осмислити наступне питання, яким чином релігія (в нашому випадку Християнство) повинно реалізуватись в житті українського суспільства? На якому етапі ця реалізація перебуває на сьогодні, і як би воно мало б виглядати в ідеалі, відповідно до Євангелія Ісуса Христа?
Розпочну своє бачення ситуації (звичайно я претендую тільки на суб’єктивну думку) з одного із епізодів історії прийняття Християнства в Київській Русі. Подія ця вже достатньо проаналізована в масі історичної літератури, але мені в очі завжди впадав один вельми цікавий факт. В «Повісті временних літ» літописець Нестор, в часі опису процесу хрищення киян, наводить факт того, як дерев’яного ідола – Перуна, волочили до Дніпра, а народ йшов поруч і бив ідола палицями… З першого погляду ця подія не є чимось екстра-цікавим. Але… Кого били ці люди?
Якщо вони й справді прийняли Ісуса Христа Господом, тоді цей ідол мав би бути для них просто кавалком дерева, натомість він був для них «реальністю». Наші предки не навертались в «істинну віру в істинного Бога», вони просто змінили одного бога на іншого, не забуваючи «першого». Про це може свідчити розповсюдження серед сучасних людей вірувань в різних «лєших», забобонність та решта «екзотичних» штучок.
Іншим історичним фактом, який прямо таки є пов’язаний із попереднім, є відвідини руськими послами храму Святої Софії в Константинополі. Знову ж таки літописець описує, що не знали вони де перебувають «на землі чи на небі». Безперечно, читаючи описи цього величного собору, можна собі уявити ту красу, яка так захопила русичів. Із цього історичного факту, а також аналізуючи ставлення багатьох наших сучасників до краси внутрішнього інтер’єру храмів (килими, рушнички і різні «моргаючі і мигаючі Богородиці»), можна зробити висновок, що християнство на Русі було сприйняте великою мірою естетично «через красу богослужіння…» (ця краса може сприяти втраті первинних, вищих цінностей і зосередження на вторинному, на обрядах); звідси і ритуалізм і магічний тип свідомості, підвищена цікавість до всякого роду освячених предметів і «предметиків», і до детальної дріб’язковості ритуальних дій.
Але читач може поставити справедливе запитання, яким чином дані факти впливають сьогодні на життя українського соціуму?
Справа в тому, що християнство в Україні не було засвоєне в його дієвій формі, релігія сприймається, як щось, що не стосується повсякденного життя. Життя суспільства, спільнот (окрім спільнот віруючих, і то не завжди) залишається секуляризованим. «Блаженні гнані за правду» (Мт. 5.10), в Україні залишилось не почутим. Але ж правда не є поняттям, яке розповсюджується виключно на церковну сферу. За неї можна бути гнаним і в житті – «поза церквою».
Останні слова я не дарма взяв в лапки. Християнство, за словами о. Олександра Меня, є відкритим до світу, будь-яка езотерика, закритість, є сектантством і чужим для християнства. Наша віра має пронизувати всі ділянки життя, і всі заповіді є дійсними в кожну хвилину, тобто – «поза церквою» теж!
Натомість «чомусь зникає дух євангельського відчуття правди…» – пише ігумен Веніамін, – «…витворюється якийсь дуже полегшений тип релігійності, віруючі стають соціально безвідповідальними, розуміють віру виключно внутрішньо, і майже не застосовують євангельські принципи в повсякденному житті, байдужі до соціальної несправедливості, безвольно, в дусі фаталізму списують все на «волю Божу», інфантильно очікуючи чудес з неба».
Християнство не займає в житті українського суспільства, того місця яке б мало займати. Навпаки, те місце яке воно займає, в Україні дуже часто намагається зайняти політика, але під видом релігії. Однак цей процес же мав би бути прямо протилежним.
Ще наприкінці 30-х років минулого століття протоієрей Михайло Чельцов (був розстріляний більшовиками в 1930 р.) писав: «Дивним здається просочення політики християнством, тому що ми відвикли від християнського життя, для нас християнство саме по собі, а життя саме по собі. Християнство навіть інколи мислиться якби певним комфортом, потрібним тільки для попів і монахів…» і далі: «Християнство вище від всього земного, але не поза ним; воно ні в що не втручається, але й не попускає бути чомусь нехристиянському; воно не займається політиканством, але вимагає християнської політики; воно не знає ніякої політики, але надає їй спрямування, просвітлення і суд всякій політиці; воно не розділяє на партії, але намагається всі партії об’єднати в справі спільного служіння народу, воно таким чином само не «обмирщається» але мирське, земне просочує Божественним… тільки так ставлячись до земного, і людських відносин Християнство може служити справі Царства Божого в душах людей і взагалі на землі».
Подекуди ми вже так закадили, «заєлеєлели» і обклали свічками Христа, що нам Його вже й не видно. Євангеліє так і залишилось на наших землях незрозумілим, і ми ризикуємо втратити Християнство, як життєвий принцип, назавжди…
І тут вже й Патріарший Собор в Києві не допоможе…
Отож які, перспективи?
На мою думку необхідно пам’ятати, що Церква – це Боголюдське Таїнство, і в ній постійно діє Дух Святий, котрий веде Її. Щодо нашого з Вами «сектору справи», то необхідно наново перечитати Євангеліє і знову переосмислити ту Благу Вість, яку воно несе.
Єпископ Діоклійський Калліст, в своїх творах постійно наголошує, що християнин не має права мовчати, коли хтось є позбавлений тих свобод і прав котрі цінує християнство, а в нашій країні позбавленими часто є дуже великі групи людей.
Мабуть, це і є те на чому сучасний християнин повинен зосередитись, окрім молитви, про яку забувати йому не можливо ніколи.
фінансово.
Щиро дякуємо!
