Богородиця Пенальті

З приводу одного зображення, присвяченого «Євро-2012»

Cпорт, перетворившись із пропаганди здорового способу життя в медіальний проект, однозначно набрав рис релігійного руху. Захоплення спортивними героями набуло рис культу святих, а спортивні змагання стали своєрідною «літургією», в котрій учасники того чи іншого виду спорту виконують певні символічні дії за підтримки громади спільноти вірних вболівальників (чи вболівальників-вірян?). Звичайно ж, цими двозначними рядками можна характеризувати захоплення спортом не лише нашої епохи – в античному чи візантійському світосприйнятті тема спорту, а точніше публічних ігрищ, була важливим елементом культури, котрий у певні періоди розвивав або ж повторював типові риси релігійного ритуалу. Однак християнству вдавалось зберігати чітку лінію розрізнення між спортом та релігією, між ігрищами та ритуалом.

Підозрюю, що наша епоха, в котрій дуже часто домінує підміна понять та всевладний маскарад, таки розмила цю чітку лінію поміж релігією та ігрищем. Відтак кількісні показники, такі характерні для змагань, часом починають домінувати у сприйнятті Богослужінь – цих спільнотних виявів релігійності (наприклад, частота Богослужінь або ж їхня тривалість), тоді як трансцендентні поняття релігії перекочували у спорт (наприклад, типові фрази у словничку спортивних коментаторів – «віра в результат», «надія на перемогу», «слава перемоги»…).

Такий розлогий вступ був потрібен мені, аби зрозуміти появу та послідовну популяризацію у засобах масової інформації зображення, котре представляє Богородицю з піднятими вгору руками та Дитятка Ісуса з футбольним м’ячем у руках . Віддалено композиція наслідує іконографічний тип Богородиці Платитера (Πλατυτέρα), відомий у нас як ікона «Богородиця Знамення». У нижній частині композиція завершена схематичним зображенням футбольного поля та національної символіки Польщі й України. Стиль представлення фігур Богородиці та Христа нагадує «офіціозний візантинізм», тобто стиль, котрий у дуже спрощений спосіб наслідує так звану неовізантійську ікону поч. ХХ ст. (до візантійського та давньоруського сакрального малярства такий стиль має надто опосередкований стосунок).

Таких зображень, виконаних з різним рівнем майстерності, можна знайти чимало у наших храмах – їхній псевдосхідний стиль є радше декларативним, аніж продуманим чи промоленим. Відтак ці гладко виписані, але часто порожні візуальні форми слугують радше гарненькою прикрасою храму, але аж ніяк не виконують головного завдання ікони – об’являти Господню присутність (я дуже хочу, аби читач добре усвідомив собі цю докорінну різницю поміж двома покликаннями релігійного образу – «прикрашати» та «об’являти»). Однак приводом до написання цих рядків стала не стільки ця дефіляда кітчу, скільки його позитивне сприйняття, а відтак підтримка церковною ієрархією. Маю тут на увазі й помпезну презентацію в Коломийсько-Чернівецькій єпархії, і презентацію ікони на офіційному веб-сайті УГКЦ та сайті Коломийсько-Чернівецькій єпархії . Веб-ресурс Коломийсько-Чернівецькій єпархії зазначає: «Організатори проекту залучилися підтримкою міської влади і подали запрошення духовенству Церков м. Коломиї для спільного благословення новонаписаної ікони.

Благословити ікону прибув єпископ Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ Миколай (Сімкайло) та священик УПЦ (КП)». Вражає тут не стільки естетична сліпота церковних провідників (потоки несмаку, що його можна надибати чи не в кожнім храмі вже давно прибили оцю вразливість), але нерозуміння самої суті християнської ікони – а згадане зображення презентується саме як ікона. Відтак образ Христового втілення перетворюється на пропагандистський плакат, афішу, образок. Якщо це зображення сприймати як ікону, тоді легітимним стає питання її чудотворності: чи може таке зображення стати чудотворною іконою? Якщо так, тоді які чуда вона потенційно могла б знаменувати? Зцілення ніг футболістів? Пом’якшення арбітрового покарання? Чи, може, вона мала б впливати на результат матчу? Тоді оправданим місцем перебування такої ікони був би не храм, а букмекерська контора.

Звичайно ж, християнське мистецтво попередніх епох доволі часто відображало суспільні події. Для прикладу, з українського мистецтва тут можна згадати ікону Покрови ХVII ст. з портретом Хмельницького (Національний художній музей України), розписи Буцманюка у храмі оо. Василіян у Жовкві чи написану в 90-х роках ікону Покрову Богородиці з предстоячим Віктором Януковичем у греко-католицькому храмі міста Донецька. Актуальним завжди залишатиметься питання межі: коли таке зображення перестає бути релігійним образом й перетворюється на пропагандистське? Коли ідеологія заступає християнство?

Коли об’явлення змінюється проголошенням? Вважаю, що у випадку зображення Богородиці, присвяченого «Євро-2012», цю межу було переступлено, а відтак зображення не відбулось як ікона – тобто про футбол, про чемпіонат, про політику воно говорить більше, ніж про Христа. Поява такого зображення та його медіальна промоція виявили два важливих моменти у сучасній ситуації релігійного мистецтва. По-перше, нечутливість церковних провідників до питання ролі християнської ікони. Адже ікона покликана не лише привертати увагу чи прикрашати храм. Ікона – це не вишиті рушники, а богослов’я! А відтак основним її завданням є об’являти правду Христового воплочення, а не пропагувати швидкоминущі суспільні ідеї. По-друге, окреслено потребу формулювання чіткішої християнської позиції щодо спортивних медіа-подій. Наприклад, чим є для християнина перегляд футбольного матчу? Співучастю? Спокусою? Радістю? Відпочинком? Нагодою заробити? Нагодою втратити?

В епоху, коли візуальні засоби вираження поступово починають домінувати над культурою тексту, Церкві особливо уважно та обережно треба ставитись до надбань християнського мистецтва. Вищезгадана ікона Покрови з портретом Хмельницького могла сотні літ висіти в селі Дешках на Київщині, знана лише невеликому колу парафіян, бо ж тодішні засоби інформації не сприяли її популяризації. Але сьогодні ситуація змінилась, і якщо парафіяни того ж таки села Дешок повісять сьогодні у своєму храмі ікону Покрови з предстоячими Андрієм Шевченком та Олексієм Михайличенком – завтра про це гудітимуть усі засоби масової інформації. Медіально уважне середовище нашої епохи змушує обдумувати кожен крок ретельніше. А цілком оправдане бажання оновлення нашого церковного мистецтва повинне бути випробуване (виправдане) передусім вірою, а не залученням високодостойників.

Отож зображення Богородиці з Дитятком та футбольним м’ячем здійснило надзвичайно потрібну справу – воно відбулось як дискредитація дотеперішньої позиції церковної влади стосовно сакрального мистецтва. Зображення стало покаранням за нерозбірливість та нечутливість до питання ікони. Користуючись футбольним жаргоном, можна сказати – це ще одне пенальті у ворота сучасногохристиянського мистецтва.