Заперечити сенс існування людини, щоб потім з допомогою Христа його повернути? Це і є сенс Великого Посту – пише Матеуш Матишковіч.
У Книзі Йоіла (2,12) читаємо дивовижні слова: «Але й нині іще говорить Господь: Наверніться до Мене всім серцем своїм у пості, плачте в риданнях.» Вони дивні, бо не пасують до того християнства, яке намагається шукати присутності Бога в радісному співі під гітару.
Над чим має бути плач і ридання? Наскільки сам піст ще можна зрозуміти у контексті різноманітних духовних вправ, то плач і голосіння видаються радше деструкцією для людської особи. Той плач і лемент християнство виразно відносить до гріха, який від Адама заплямував людську натуру. Натуру кожної людини.
«Хай згине день, котрого я народився, і ніч, в котру сказано: Зачалася людина!» (Йов. 3,3). Це заперечення сенсу власного існування і є суттю сорока днів, які маємо пережити. «Нащо я вийшов з лона її, щоб труди бачити і скорботи, і щоб дні мої щезли у зневазі?» (Єр. 20, 18) Маємо заперечити не тільки дрібні недосконалості. Маємо побачити власну вбогість. Один з найкращих текстів, які були написані про людську неміч, це трактат Лотарія з Сеньї (1161-1216), який став Папою Інокентієм ІІІ. «Про гидування світом або про неміч людської кондиції» вписується в традицію ванітативної літератури. Однак, він посідає в ній особливе місце. Бо мало хто зуміє так добре лихословити проти людини.
«Істинно сформована з землі, зачата у вині, народжена для кари, діє непередбачувано – а це ненормально, ганебно – а так не личить, бездумно – а це не виходить на добре, стане, отже, їжею для вогню, поживою для хробака, купою гнилі» – читаємо у Лотарія. І ще більше: «Людина зроблена з глини, болота, з пилу і що найгірше – з плюгавого сімені, зачата в жарі тіла, пориві розпусти, в смороді того всього, що розгнуздане, більше того: в гріховному упадку; народжена для труду, плачу і страху, а що найгірше: для смерті» – чи можна краще образити гідність бога нашого часу?
Однак, аби не залишити вас з цим прикрим враженням і нарешті показати сенс цілості, мусимо пригадати заввагу одного з пізніших редакторів твору Лотарія. На його думку, майбутній Папа нібито написав ще один трактат про людину. Цього разу про людську гідність. На жаль, той трактат не зберігся.
Як може одна людина написати такі суперечливі твори? Як християнин може поєднати таке в собі?
Відгадкою є слова, які були сказані в контексті Ісуса: «Beatus venter qui te portavit, et ubera quæ suxisti» («Щасливе лоно, що тебе носило, і груди, що тебе кормили», Лк 11,27). Чи можна знайти кращу опозицію до попередніх нарікань на власне народження? На всі ті прокляття, які було висловлено раніше?
І чи можна зрозуміти їхній сенс і глибину, а разом з ними велич Втілення, якщо перед цим не побачити неміч самої людини? Чи можна інакше зрозуміти сенс людського існування, якщо перед цим не заперечимо його? Хоча б на ці сорок днів.
фінансово.
Щиро дякуємо!
