«Нескоро і нелегко», – сказав Любомир Гузар, Предстоятель Української греко-католицької церкви, перебуваючи у Луцьку.
«Як я ще був єпископом, мав стрийка в Канаді. Якось він попросив мене передати йому запис богослужіння, але не студійного на платівці, а справжнього, такого, де малі плачуть, а старі – кашляють», – такими словами завершив зустріч з вірними очільник Української греко-католицької церкви Блаженнійший Любомир (Гузар), на жаль, бачити парафіян, через дуже слабкий зір, не міг.
Предстоятель завітав до Луцька на чотири дні. У його планах було вручення відзнак Блаженного священномученика Омеляна Ковча духівникам концтабору «Майданек». У неділю їх отримали цьогорічні номінанти: науковий радник Центру вивчення історії Голокосту «Ткума» Аарон Вайс з Ізраїлю, режисер, сценарист та продюсер документальних фільмів про діалог культур Гжегож Лінковський (Польща) і літератор, філософ, правозахисник Євген Сверстюк. Перед тим у суботу владика взяв участь у роботі постійного Синоду єпископів УГКЦ, провів зустріч з місцевими парафіянами та тими, хто спеціально приїхав з Ковеля, Рівного, Львова і Володимира-Волинського. «Ми б дуже хотіли пізнати ваше життя, – звернувся до присутніх Блаженнійший, закликаючи людей до спілкування, – щоб дізнатися, які проблеми його затьмарюють. Обнадійливим словом, підтримкою – у будь-який спосіб ми б хотіли бути з вами». Розповісти про наболіле могли всі бажаючі. Представники громади нещодавно збудованої та освяченої церкви Миколая Чарнецького у Ковелі презентували владиці Любомиру єдину в Україні ікону цього святого, парафіяни Володимир-Волинського храму святого Йосафата просили сприяння у будівництві каплички на місці церкви св. Параскеви, де кілька століть тому молився Івась Кунцевич (святий Йосафат), і в поверненні храму того самого хреста, з якого в серце маленького Івасика впала іскра та запалила у ньому безмірну любов до Бога (святиня греко-католиків зараз перебуває у православному соборі Успіння Пресвятої Богородиці).
Після проведених заходів суботнього дня семидесятисемирічний Предстоятель почувався вельми виснаженим і відмовив представникам ЗМІ у інтерв’ю, посилаючись на заплановану у вівторок прес-конференцію, але для газети «Місто вечірнє» зробив виключення і відповів на кілька запитань:
-Всечеснійший отче, як почу-вається греко-католицька церква нині, при новому уряді?
-Нема виразного негативу. Є позитивне ставлення влади до Православної церкви Московського патріархату, але ми на сьогодні не відчули ворожих кроків. Існують локальні неурядиці, стосовно поділу земельних ділянок тощо, та вони були й раніше, хоча тепер стали більш голоснішими – втім, то не суть принципово. Ми користаємо зі свободи, якою втішаємося, з часу, що нам дає Бог, аби працювати, виховувати молодь, будувати храми. Наша церква щасливо пережила переслідування впродовж десятка років, тому нинішня ситуація нас не хвилює, бо є частиною нашого життя.
-Владико Любомире, чому греко-католики найкомфортніше почуваються на Заході України?
-На Заході історичні події давали нам найбільшу свободу. Та це не означає, що ми є провінційною Церквою, однаково добре греко-католики почуваються на Сході чи будь-де в світі. Я живу в Києві і дуже щасливий, що я там є. Багато нас чи мало – не суттєво. Суттєво – любимо ми Бога чи ні.
-Владико, Ви вірите в об’єднання всіх християнських Церков?
-Київський та Московський патріархати мають специфічні проблеми, які мусять розв’язати між собою. Більше, ніж понад тисячу років ми всі були єдиною Церквою. В силу трагічних обставин, різних політичних інтересів всередині чи за межами держави Церква розділилася. Зараз ми працюємо у нашому народі, свідомі власного походження, вчимо зберігати людей головне. Стараємося шукати порозуміння з іншими православними гілками. Шукаємо точок, де можемо краще пізнати проблеми, які кожен з нас має, шукаємо спільних прав від держави. Співпрацюємо не тільки на богословському рівні, а й на практичному – у спільних соціальних служіннях, освіті. Зараз, може, спитаєте, то коли ж буде одна Церква? Нескоро і нелегко. Але буде обов’язково, ми як християни мусимо в це вірити та діяти, навіть якщо наше покоління не побачить результатів.
-Всечеснійший отче, Ви ніколи не були на Батьківщині святого Йосафата, чи можуть володимирці сподіватися на Ваш візит?
-Я ніколи не зарікаюся. Більше 10 років тому їхав до Володимира-Волинського. Тепер докладно не пригадую, але чомусь мусив з півдороги повернути назад у Луцьк. І дуже жалкував, що мені поїздка не вдалася. Тоді я ще бачив… Сьогодні б радо поїхав, та, шкода, не побачу ані храму, ні людей. Хотілося б побувати у місті, де починалося життя святого Йосафата. Дай, Боже, там бути.
фінансово.
Щиро дякуємо!
