«Це наша канонічна територія», такі й подібні закиди в бік УГКЦ та инших православних спільнот на території України можна почути від певних Православних Церков (у конфесійному значенні). Зокрема найбільше це виражено в постійній мові священнослужителів УПЦ (МП).
Щоб розвіяти їх безпідставні закиди, ми вирішили подати нашому читачеві доповідь Олега Турія на науковому семінарі «Україна: чия канонічна територія?» організованому Інститутом Релігії та Суспільства Українського Католицького Університету 15 квітня 2005 р.Б.
Одразу хочу зазначити, що не говоритиму про питання канонічної території в усій християнській історії, а зосереджуся на українському контексті, тобто на тих його аспектах, які стосуються, з одного боку, взаємин Церков київської християнської традиції, а з другого – стосунків між Східною і Західною Церквами на наших теренах. Ці дві сюжетні лінії я хотів би проілюструвати кількома прикладами, що відображають головні етапи та переломні моменти цього історичного розвитку.
Почну зі згаданого вже 34-го апостольського правила (на яке найчастіше покликаються, говорячи про канонічну територію), згідно з яким єпископи кожного народу мають знати свого першого. Якщо прослідкувати, як дія цього правила виявлялася впродовж історичного розвитку Церкви Христової в Україні, то побачимо, що його чинність радше заперечувалася,
аніж справджувалася. До нього з більшим бажанням апелювали в дискусіях навколо тих чи инших проблем церковного життя, аніж ним керувалися для їхнього вирішення. Натомість, набагато частіше в історії спостерігаємо дієвість иншого середньовічного правила, яке звучить так: чия влада – того й віра. Саме цю парадигму, це правило, пристосовуючи до теми нашої з вами розмови, я би модифікував таким чином: чия влада – того й канонічна територія.
Як відомо, утворена після Володимирового Хрещення Руси Київська Митрополія охоплювала землі усієї Східної Слов’янщини і, таким чином, принаймні у тих часах існувала єдність державної та церковної територій. Иншими словами, впродовж кількох століть державні кордони Київської Руси визначали межі єдиної ієрархічної структури – Руської (а згодом, Київської) Митрополії. У період т. зв. роздроблення, із появою окремих удільних князівств, ми вперше в історії зустрічаємося із наміром розділити цю церковну (канонічну) територію та пристосувати межі еклезіяльної юрисдикції до нового адміністративно-територіяльного устрою. І найперша така спроба, як це не парадоксально, походила не з теренів «одвічних сепаратистів і розкольників», якими сьогодні в певних середовищах називають виключно українців, а саме з тих земель, які стали осередком формування окремішньої російської державности. Першим прецедентом цієї тенденції до поділу була спроба утворення незалежної від Києва митрополії князем Андрієм Боголюбським (1155-1174) у другій половині XII ст. Як відомо, його батько, суздальський князь Юрій Довгорукий, усе життя мріяв посісти верховний престол Руси у її древній столиці, тричі підкоряв місто і сподівався після смерти залишити у ньому наступником свого сина. Однак Андрієві, за твердженням літопису, «не милий був Київ», він ще за життя батька покинув його з частиною прихильних до нього бояр і війська та взявся розбудовувати власне князівство на північно-східних окраїнах Руси. Щоб підкріпити своє правління авторитетом духовної влади, він самочинно переніс центр єпархії з Ростова до своєї нової столиці – Владимира-над-Клязьмою, у якому побудував величний катедральний собор, щедро обдарувавши його фактично викраденими з Києва та околиць церковними реліквіями. Більше того, владимиро-суздальський правитель звернувся до Царгороду з вимогою утворити для його князівства окрему, незалежну від Києва, церковну провінцію, покликаючись на відоме вже нам 34-е апостольське правило, згідно з яким окрема держава повинна мати свого власного церковного предстоятеля.
Цікаво, що Царгород, після детального розгляду Андрієвого клопотання на спеціяльному синоді, в якому взяли участь і київський митрополит, і позбавлений престолу ростовський єпископ, і запропонований Боголюбським кандидат на нового митрополита, відповів категоричною відмовою, заявивши, що з давніх-давен на цій території був лише один Митрополичий Престол у Києві і тому ніякого иншого престолу творити не можна, покликаючись – знову ж таки – на те саме 34-е правило. Таким чином, ця перша спроба поділу Київської Митрополії, ініційована Андрієм Боголюбським, так і не була реалізована. Нещасного претендента на першоєрарха Владимиро-Суздальської Митрополії згодом віддали на суд київському митрополитові й четвертували, і це не лише «закрило» саму проблему, але й на якийсь час відбило бажання иншим виступати з подібними «сепаратистськими» ідеями. До речі, саме у відповідь на цю спробу поділу митрополії у титулі київських архиєреїв з’явився додаток «і всієї Руси», щоб підкреслити неподільність її «канонічної території».
Ситуація знову змінилася у період після монгольського нашестя у зв’язку із перенесенням у 1299/1300 рр. осідку київських митрополитів на північ, до того ж таки Владимира-над-Клязьмою. Тепер уже створення окремої митрополії почали домагатися галицько-волинські князі, аргументуючи – знову ж таки – свою вимогу тим, що їхнє князівство є окремою державою, а не частиною Київської Руси, якої de facto давно вже не існує. Клопотання у цій справі робив син князя Данила Галицького – Лев, однак лише його спадкоємцеві Юрію Львовичу вдалося в 1303 р. таки отримати згоду царгородського патріярха Атанасія та візантійського імператора Андроніка Палеолога на піднесення Галицької єпархії до рангу митрополичої з підпорядкуванням їй Володимирської, Луцької, Перемиської, Турiвської й
Холмської єпархій.
Та все-таки, з точки зору Царгороду, цей крок був вимушений, а поділ – небажаний, тому що завжди існувала небезпека виникнення конфлікту між двома церковними юрисдикціями через політичні міжусобиці князів, а це потенційно загрожувало відходом однієї з них від послуху самому Царгородові. Якщо ж врахувати географічну віддаленість та труднощі в комунікації руських земель із Візантією, відсутність їхньої політичної залежности від неї, то зрозуміло, чому патріярхат завжди орієнтувався на принцип неподільности Київської Митрополії, наполягаючи, щоби ці території завжди мали одного (тобто залежного від Царгороду) митрополита.
Це була, так би мовити, «генеральна лінія» Великої Церкви, яка виходила не стільки з історичних чи канонічних підстав, як, радше, із прагматичних церковно-політичних міркувань. До цього додалася ще й та обставина, що Царгород з часом почав трактувати владимиро-суздальських, а пізніше московських правителів як можливих правонаступників візантійських імператорів в якості покровителів і захисників вселенського православ’я у міру того, як сама імперія поволі, але неухильно наближалася до свого занепаду.
Тому-то перша Галицька Митрополія проіснувала лише до 1347 р., коли її, у зв’язку із вигасанням галицько-волинської династії та на домагання московського князя Симеона Гордого, куди з 1326 р. перенісся осідок Київської Митрополії, було ліквідовано «золотою буллою» візантійського імператора Йоана VI Кантакузена та знову підпорядковано «святій Митрополії Києва й цілої Руси». Відновлена у 1370 р. вдруге стараннями (і погрозами) польського короля Казимира III, під владу якого потрапили галицькі землі в середині XIV ст., Галицька Митрополія невдовзі знову повернулася під юрисдикцію московських архиєреїв, які з 1401 р. починають титулувати себе «митрополитами Київськими, Галицькими і всієї Руси». Подібні (і також недовговічні) спроби утворити окрему митрополію для своїх підданних візантійсько-слов’янської традиції робили й правителі Великого князівства Литовського, до складу якого увійшла більшість українсько-білоруських земель після монгольської навали.
Отже, ми бачимо, як із дезінтеґрацією Київської Руси землі давньої Київської Митрополiї виявилися поділеними мiж трьома більшими державами: Литвою, Польщею і Москвою. Кожна з них, намагаючись утвердити своє панування і підкорити решту земель «київської спадщини», прагнула мати й виключний вплив на «канонічній території» Київської Церкви, а оскілки жодній із сторін не вдавалося здобути «остаточної перемоги», то й церковним структурам довелося достосовуватися до існуючих політичних реалій. Логіка історичного розвитку та дедалі більші ментально-цивілізаційні відмінності народів, що розвивали духовну традицію Києва у різних соціяльно-економічних та суспільно-політичних контекстах, неухильно провадили до остаточного поділу давньої «канонічної території» по лінії державного кордону. Каталізатором цього розмежування стали події навколо укладення Флорентійської унії (1439), яку підтримав митрополит об’єднаної на той час Київської Митрополії – Ісидор, та єрархія і вірні українсько-білоруських земель. Світська та церковна верхівка Великого князівства Московського відхилила. За підтримкою князя Василія II, який усунув Ісидора з престолу і ув’язнив його «за зраду», єпископи з теренів, залежних від Москви, у 1448 р. проголосили автокефалію своєї Церкви, самочинно обравши нового митрополита. Його наступники на престолі прийняли й новий титул «митрополитів Московських і всієї Руси».
Таким чином Київська Церква була розділена на дві окремих митрополії, хоча з цим у Царгороді ще довго не могли змиритися, призначаючи до Києва митрополитів з давніми повноваженнями (яких вони практично не могли реалізувати) та докоряючи московитам за розкол і сваволю (чим ті, у свою чергу, не надто переймалися). Такий статус Московської Церкви, канонічно невизнаної автокефалії зі своєю, відокремленою від Церкви-матері, територією, формально тривав до 1589 р. Скориставшись перебуванням царгородського патріярха Єремії II, Москва домоглася фактичного визнання своєї автокефалії, більше того, отримала і вищий єрархічний статус – статус патріярхату. Однак цікаво, що першим актом, який патріярх Єремія видав, вирвавшись за межі «канонічної території» Московської держави, була грамота, якою він однозначно й категорично заявив, що Київська Митрополія залишається у лоні Царгородського патріярхату і що новостворений Московський патріярхат на цю територію жодних прав не має. Таким чином, цим юридичним актом було остаточно узаконено, що кордон між Московською державою і Річчю Посполитою є кордоном між двома «канонічними територіями» православної традиції: Московським патріярхатом і Київською Митрополією Царгородського патріярхату.
Нова проблема з територією (говоритимемо виключно про Київську Митрополію, залишаючи осторонь Московський патріярхат) з’являється у зв’язку з укладенням Берестейської унії (1596). Різні концепції церковного поєднання та різне сприйняття укладеного в Римі й ратифікованого частиною єпископату та духовенства в Бересті унійного акту призвели до того, що лінія розколу цього разу пролягла не за якимись геополітичними
координатами, а в межах однієї державної території згідно із власне церковним підпорядкуванням; поділ відбувся на тих, які воліли залишатися під омофором царгородського патріярха, і на тих, які хотіли змінити цю юрисдикцію на римську. Звичайно, що різниця поглядів ще не відразу означала наявність двох різних Церков. Ця складна, сумна і трагічна історія конфесійного поділу мала кілька етапів свого розвитку. Спочатку це була богословська полеміка, судові тяжби й сеймові баталії з наміром переконати иншу сторону відмовитися від своїх «блудів» та навернутися з «хибного шляху». У 1620 році, після висвяти єрусалимським патріярхом Теофаном III нового митрополита та єпископів на ті престоли, які посідали унійні владики, з’являються дві паралельних єрархії, предстоятелі яких носять той самий титул – митрополита Київського, Галицького і всієї Руси – та канонічно вважають «своєю» ту саму територію, хоча реально здійснюють свої повноваження лише стосовно тих, хто визнає їхню юрисдикцію. У 1632 році польський король Володислав VI, бажаючи припинити суперечки про канонічність тієї чи иншої єрархії та законність претензій сторін на ту чи иншу територію, вирішує справу за иншим імперським принципом – «поділяй і владарюй», офіційно визнаючи обидві митрополії, унійну і православну, закріпивши за кожною з них певні єпископські престоли, монастирі та храми.
Звичайно, що королівське рішення аж ніяк не припинило релігійного протистояння в українсько-білоруських землях. Більше того, на нього наклалися инші соціяльно-економічні, етнокультурні та державно-політичні конфлікти, внаслідок яких у 1654 р. центральна і східна
частина України під час козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького перейшла під «високу руку єдиновірного московського правителя». Невдовзі й та частина православної Київської Митрополії, яка опинилася під пануванням Росії, була підпорядкована Московському патріярхатові (1685/1686) на засадах, далеких від канонічности, що й досі дає підставу Царгородові оспорювати легітимність цього акту. Але навіть якщо прийняти його за доконаний факт, то все ж варто наголосити, що під церковну зверхність Москви перейшла не ціла митрополія, а лише сам митрополит (обраний також за досить сумнівних обставин) і ті території, які належали російській державі (себто Лівобережжя та саме місто Київ з околицею). Натомість, инша частина митрополії (на Правобережжі) і далі вважалася канонічною територією Царгородського патріярхату, а київські митрополити чи адміністратори управляли нею як екзархи царгородського патріярха для тих єпархій, які залишалися під державною владою Речі Посполитої.
«Канонічну територію» Київської Митрополії Москва дуже швидко «обустроїла» по-своєму. Відразу після Переяслава з-під юрисдикції Києва було забрано білоруські єпархії та Чернігівську архиєпархію і підпорядковано їх безпосередньо Москві. У 1687 р. київським
митрополитам було заборонено вживати в титулі додаток «і всієї Руси».
Згодом від самої митрополичої єпархії було відокремлено її південну частину та утворено Переяславську єпархію. Таким чином, давня Київська Митрополія на землях під російською владою із помісної Церкви свого права була перетворена в звичайну реґіональну структуру иншої Церкви – Російської – та знаряддя русифікаторської політики царської держави.
Як реакція на марґіналізацію та «зросійщення» української православної традиції на Лівобережжі і в самому Києві, на українських землях під польською владою (і не без її сприяння) поступово відбувається перехід на унію і приблизно на початок XVIII ст. ми знову маємо ситуацію, коли кордон між Річчю Посполитою і Московським царством стає кордоном між різними церковними юрисдикціями (цього разу ще й різної конфесійної приналежности): між унійною Київською Митрополією, з’єднаною з Римом, та Московським патріярхатом із «розчиненою» в ньому православною Київською Митрополією.
Ще з більшою послідовністю принцип «чия влада – того й віра» виявлявся у ставленні російської державної та церковної верхівки до унійної Церкви. Кожного разу, як із ослабленням Речі Посполитої та її поділами царська імперія поширювала своє панування на суміжні українсько-білоруські землі, це тягло за собою насильницьке переведення «уніятів» на одержавлене російське православ’я (1768-1796 – Правобережна Україна, 1839 – Західна Білорусь і Північна Волинь, 1875 – Холмщина й Підляшшя) та відповідне розширення «канонічної території» Російської Православної Церкви. Щоразу таке перепідпорядкування здійснювалося під лозунгом «повернення в лоно Церкви-матері», хоча фактично було звичайнісіньким прозелітизмом, слідів якого у Москві звикли шукати де завгодно, лиш не у власній історії та практиці. Адже не можна повернутися туди, де ти ніколи не був! Якщо б «уніяти» на Правобережжі й насправді хотіли кудись повернутися, то хіба що до того стану, в якому була їхня Церква перед унією, себто до Київської Митрополії Царгородського патріярхату.
Натомість їх не лише «навернули» до иншої конфесії, але й прямо підпорядкували Москві, змінивши при цьому характерні риси їхнього церковного життя та перекроївши навіть межі єпархій, щоб цей зв’язок із давньою традицією розірвати остаточно та «обустроїти» її на російський синодальний кшталт.
Подібну модель намагалися застосувати і для «навернення» галицьких греко-католиків під час Першої світової війни, хоча до того російська єрархія ще визнавала, що ці терени принаймні формально мали б належати до канонічної юрисдикції Царгороду. Адже ще у 1910 р. Волинський єпископ (пізніше архиєпископ) Антоній (Храповицький) отримав від царгородського патріярха Йоакима ІІІ право бути екзархом для тих вірних, які в Галичині мали б перейти з унії на православ’я. Звичайно, що під час війни та окупації краю російськими військами про ці «формальності» ніхто вже не згадував, а царська адміністрація разом із церковними «місіонерами» займалися відвертим насадженням православ’я синодального штибу.
За цією ж імперською схемою діяла і радянська влада, сприяючи розширенню «канонічної території» Російської Православної Церкви шляхом ліквідації унії та переведення під юрисдикцію Москви православних (чи «оправославлених») вірних на тих землях, які були приєднані до Радянського Союзу внаслідок Другої світової війни. Тут уже зовсім не йшлося ні про які канонічні чи взагалі церковні підстави і навіть не згадувалося про правила апостолів, бо тоді найбільшим «рєвнітєлєм православія» і «собіратєлєм зємєль» для Московського патріярхату довелося б визнати недовченого семінариста та професійного атеїста Йосипа Сталіна.
Натомість послідовно і брутально втілювався принцип: де є Радянська держава, там має бути лояльна (слухняна) до цієї держави Церква. Якщо логіку тоталітарного режиму ще якось можна зрозуміти (але не оправдати), то незрозуміло, якою логікою керується провід Московського патріярхату, який ще й досі наполягає на «канонічности» насилля над сумлінням віруючих. У результаті маємо сьогодні таку ситуацію, «яку маємо»: РПЦ вважає всю територію колишнього СРСР своєю монопольною «вотчиною» без огляду на те, як, коли, за яких історичних обставин та на підставі яких церковних канонів ті чи инші землі туди входили. Складається враження, що єрархія цієї Церкви ще й досі живе в «непорушному Союзі», або, принаймні, не покидає надії на відновлення і колишньої імперії, і свого монопольного статусу.
Що стосується проблеми «канонічної території» в історичних взаєминах християн східної та західної традиції на землях сучасної України, то тут ми змушені обмежитися лише кількома моментами. Із джерел знаємо про присутність латинників у Київській Русі ще навіть до її офіційної християнізації. Згодом були засновані окремі монастирі, храми та парохії латинського обряду. Однак єрархічні структури починають з’являтися щойно після того, як українські землі опиняються під владою Польщі та Литви. Зокрема, вже король Казимир III (правив до 1370 р.) пропонував папі Климентію VI заснувати у підкореній ним Червоній Русі окрему Латинську митрополію з сімома єпископськими катедрами. Цей намір вдалося частково реалізувати у 1375 р., коли буллою папи Григорія XI (1370-1378) «Debitum pastoralis officii» було канонічно засновано Галицьку римо-католицьку архиєпархію та вікарні єпископства у Володимирі, Перемишлі й Холмі, де передбачалося, згідно з постановами IV Латеранського собору (1412), усунути від церковної влади «схизматицьких наставників», а вірних східної тридиції підпорядкувати юрисдикції латинських ординаріїв. На практиці ж становлення єпархіяльної мережі латинників усюди, окрім Галицької архиєпархії, відбувалося паралельно до існуючих давніх єпископств візантійсько-слов’янської традиції. Тобто на наших землях чи не вперше в історії закріпився феномен, який тепер у канонічному праві називають «подвійною єрархією», коли всупереч давньоцерковному правилу «одне місто – один єпископ» архипастирську відповідальність на одній і тій самій території здійснювали два архиєреї різних обрядів. Латинська Церква, займаючи привілейоване становище і користуючись підтримкою державної влади, ніколи не визнавала легітимности й рівноправности єрархічних структур східної традиції. Руських єпископів у кращому випадку вважали вікаріями для окремого обряду, але не повноправними ординаріями. У тогочасних офіційних документах їх навіть називали не episcopus, а vladice, священиків – не parochus, а popones, а храми – не ecclesia, а synagoga. Така термінологія відображає сприйняття усього східного як чогось другорядного, меншевартісного. В основі ж такого трактування лежала офіційна римська доктрина «вищости латинського обряду».
Ситуація докорінно змінилася після переходу західноукраїнських земель під владу Габсбургів. Австрійські правителі визнали канонічну самостійність єпархій східної традиції та юридично «урівняли» їх предстоятелів і душпастирів в усіх правах із латинниками, а, отже, й визнали їхню юрисдикцію на певній території. Однак, з точки зору католицького церковного права, ця проблема ще довго залишалася невирішеною. У 1863 р. за посередництвом Риму було укладено так звану конкордію, тобто угоду про міжобрядові стосунки у Галичині, за якою нарешті було визнано певні права єпископств східної традиції, але вони і далі не вважали Церкву окремою, а лише иншим обрядом.
Нову сторінку відкрив ІІ Ватиканський Собор у 60-х рр. XX ст., який визнав Східним Церквам право помісности і їхньої рівности з римо-католиками в усіх відношеннях, у тому числі й право мати не лише свою еклезіяльну, літургійну та канонічну традицію, але й розвивати власнебогослов’я.
На завершення можемо підсумувати, що впродовж історії канонічність території і претензії на цю територію дуже тісно були пов’язані з питанням політичної влади. У сучасному світі, за теперішніх обставин, на перше місце постають питання розбудови громадянського суспільства, пріоритету прав особи над правами будь-яких спільнот. Дивлячись із цієї перспективи, «канонічною територією» віри стає душа, серце кожної окремої людини.
Саме за цю «територію» усім без винятку Церквам сьогодні й варто було б поборотися.
«Вісник Київської архиєпархії 2008/1»
фінансово.
Щиро дякуємо!
