Про труднощі діалогу православних і католиків: невтішні підсумки Віденських співбесід

Передумови діалогу

Спершу спробуємо популярно пояснити, в чому сенс православно-католицького діалогу про примат Рима в першому тисячолітті. Папа Іван Павло II висунув дуже просту ідею, яку м’яко й красномовно висловлено в енцикліці 1995 року. На літургії нам потрібне спільне сповідання віри — отже, можливе таке рішення: католики пропускають «філіокве», співаючи Символ віри, а православні визнають, що історично до розколу були різні інтерпретації вчення про Трійцю й що такі різні інтерпретації не торкаються суті сповідання віри. Єдиний Символ віри — це і є єдине сповідання Церкви. Кардинал Йозеф Ратцінгер (сьогоднішній Папа Бенедикт XVI) висунув другу ідею: у рамках влади Папи як «патріарха Заходу» може бути будь-яка модель, але за умови, що від православних не можна вимагати визнання більшої влади Папи, ніж та, яку він мав у перше тисячоліття життя Церкви, до розколу. Цю другу ідею підтримав Іван Павло II. Висування й прийняття цих ідей було справою непростою, оскільки католики не всі готові до такого роду «ліберального» підходу, але загалом сенс того, що відбувалося, полягав у цьому. Можна сказати, що простягнена рука католиків була як ніколи відкритою, а їхні думки були сповнені ідеалістичного ентузіазму. Що, звичайно, добре.

Православні завжди визнавали, що в перше тисячоліття існував примат Рима, і, зазвичай, погоджувалися, що Петро займав особливе місце серед апостолів. Але перше місце Рима пов’язували швидше з історичними обставинами, ніж із тим, що Рим — кафедра Петра. Православні, однак, з повагою ставилися до історичної традиції першого тисячоліття. Тому католики сподівалися на успіх діалогу. Їхні надії зміцнювали такі пам’ятники богословської думки як створений кілька десятиліть тому збірник православних богословів про примат Петра в православній Церкві або ж православно-католицький збірник «Першість Петра», що з’явився в останнє десятиліття. Крім того, митрополит Іоанн Зізіулас у своїй другій головній книзі «Буття й іншість» фактично відмовився від теорії (яка була в нього, коли він писав свою першу головну книгу «Буття й спілкування») про те, що первісна Церква була асоціацією 200 помісних єпископій, а централізація в патріархати була явищем штучним. Послух взагалі й послух церковній владі патріарх у книзі «Буття й іншість» осмислює як спосіб церковного буття християнина й громади. Послух християн єпископові є засвоєнням Христового способу буття, тому що Він мав синівський послух Отцю.

Особливі надії вселяло прийняття в 2007 році «Равенського документу» (український переклад якого опублікований на Богословському порталі в збірнику «Найважливіші документи католицько-православного діалогу»). У цьому документі православні й католики погоджувалися виходити в осмисленні ієрархічного устрою Церкви з принципів 34-го апостольського правила. А саме, Церква – це зібрання, у якому завжди є перший. Але перший завжди здійснює свою владу разом із зібранням. В апостольському правилі йшлося, що хай буде в кожній області перший. Але відразу говорилося про те, що він повинен правити разом із собором єпископів області, який потрібно збирати мінімум двічі на рік. Досить дотепно була сформульована концепція про три рівні поєднання примата й колегіальності. «Мінімумом» церковної реальності визнавалася єпископія — як повноцінне євхаристійне зібрання (нагадаю, що священики служать з благословлення єпископа). Єпископ є першим у євхаристійному зібранні, але не може служити літургії без євхаристійного зібрання. Так само й зі здійсненням влади. У Помісній Церкві є предстоятель, який здійснює свою владу разом із собором єпископів. Переносячи цю модель на рівень усієї Церкви, «Равенський документ» пропонує таке бачення верховної влади Церкви. Папа є предстоятелем усієї Церкви, який здійснює свою владу разом із собором глав помісних Церков (яких, вочевидь, треба шукати на православному Сході).

З такою історією сподівання на успіх діалогу про примат Рима в першому тисячолітті були виправдані.

Діалог і навколо діалогу

Під час діалогу католики максимально поступилися православним. З тексту заздалегідь зникли більшість цитат з отців, які зустрічаються в безлічі книжечок, що захищають догмат Першого Ватиканського Собору про папство. Фактично, католики погодилися з думкою про те, що настільки улюблені донедавна цитати — це частина середньовічної риторики. Пам’ятаю, католики цитували висловлювання св. Максима Сповідника про чистоту віри Рима. У відповідь я їм процитував того ж св. Максима, котрий говорить про Константинопольського Патріарха як про «володаря скрижалей завіту» і другого Мойсея, що веде за собою всю Церкву. На запитання: «Що ж це таке?» була тільки одна відповідь — візантійська риторика.

Отже, від більшості цитат про римо-католики заздалегідь відмовилися й обговорення відбувалося тільки відносно однозначних свідчень і показових історичних випадків. Початково вдалося напрацювати текст, який за його єдності з «Равенським документом» виглядав цілком прийнятним. Звичайно, він потребував редакторської правки, зокрема потрібно було би долучити низку положень з «Равенського документа», і від розгляду історичного перейти відразу ж до богословського осмислення в заданій Равенною екклезіологічній моделі.

Але тут діалог зустрів рішучий опір з боку Москви. Спочатку митрополит Іларіон боровся з Іоанном Зізіуласом, а на Віденську сесію він узяв із собою фахівця номер один із боротьби з римськими й константинопольськими теоріями примата професора Валентина Асмуса. Результат не примусив себе чекати. Діалог у глухому куті; що робити – незрозуміло.

Негативний результат — теж результат. Сьогодні в Католицькій Церкві йде переосмислення свого ставлення до Москви, і з’являються нові шанси для Києва. До Віденських переговорів серед католиків було поширене таке розуміння ситуації в РПЦ. Патріарх коливається між геополітичним консерватизмом і екуменічним лібералізмом. За вплив на Патріарха змагаються, з одного боку, консерватори, з іншого боку — ліберали. Але переговори у Відні довели: ліберальної групи поруч із Патріархом просто не існує. Митрополит Іларіон, у якому католики бачили лідера лібералів в оточенні Патріарха, виявився в кращому разі помірним консерватором. Коли він десять років тому вів війну з митрополитом Антонієм Сурозьким, багато хто говорив: справжній Іларіон Алфеєв — це автор богословських книг, а війна зі святою людиною — це вимушена роль. Але сьогодні ясно, що маска — це ліберальні судження в книгах, а суттю світогляду митрополита Іларіона є все-таки консерватизм. Нехай помірний, але цілком твердий і виразний.

Знищуючи напрацювання православно-католицького діалогу у Відні, Московська Патріархія продемонструвала: вибір між проектом відновлення «Руського світу» за будь-яку ціну й екуменічним діалогом з католиками зроблений на користь геополітики. РПЦ обрала консервативну політику, у рамках якої спробує зробити канонічну територію РПЦ єдиним політичним простором частково відновленого СРСР. Також РПЦ постарається зміцнити свій вплив у Православній Церкві, шукаючи компромісних вирішень нагромаджених проблем разом із Константинополем. Але відновлення єдності Церкви першого тисячоліття — не те завдання, над яким РПЦ буде працювати. Навіть якщо інші Православні Церкви наполягатимуть на необхідності роботи в цьому напрямку, РПЦ буде займати «особливу позицію», виходячи зі свого консерватизму. Цей консерватизм послідовний у своєму розвитку й пройшов уже три етапи: вчення про обмеження прав людини (2007, 2008), відновлення ідеології Російської імперії під виглядом вчення про «Руський світ» (2009), перешкоджання діалогу православ’я з католицтвом (2010).

Усвідомлення що імперіалістична консервативна ідеологія і є справжнім обличчям єрархів РПЦ, а все інше — маски й ролі, дається католицькому світові важко. Першими це зрозуміли українські католики, і вони ж запропонували парадоксальний метод налагодження стосунків із РПЦ. Чим більше підлещуєшся до РПЦ, тим менше реальних кроків назустріч отримуєш від Москви. Але чим більше РПЦ ігноруєш, тим більше Москва відкрита до діалогу й налаштована на реальну роботу. Цей парадокс майстерно описаний в останній частині книги проректора Українського католицького університету М. Мариновича «Українська християнська ідея», перевиданої цього року в шостому томі його зібрання творів.

Зачарованість Москвою минає. Сподіваємося, Рим зверне увагу на деякі реальності Росії й України. На території Росії є близько 13 тисяч православних парафій. На території України — близько 17 тисяч. Також в Україні існує Українська Греко-Католицька Церква з її понад 4 тисячами парафій. Здається, що голос цих громад не враховує ані Рим, ані Москва. А тим часом у Києві, а не в Москві — центр східно-православної цивілізації, якщо така існує. Від Києва, а не від Москви можна чекати нових богословських ідей і концепцій, яких потребуватиме Церква в XXI сторіччі. Якби в Україні Рим був також уважний до всіх ініціатив греко-католиків і православних, як він уважний у Москві, перспектива православно-католицького діалогу була би зовсім іншою.

Тільки занепокоївшись тим фактом, що весь православний світ і навіть Україна реально просунулися в дружбі з католиками далі за Москву, РПЦ може повернутися до конструктивного богословського діалогу, відкинувши своє сьогоднішнє прагнення загнати його в глухий кут, такий любий серцям російських консерваторів.