У грудні 1944 року, коли я був призваний на військову службу, командир роти запитав кожного з нас, яку професію ми хотіли би отримати в майбутньому. Я відповів, що хотів би стати католицьким священиком. Лейтенант відповів: «Тоді Вам потрібно знайти собі що-небудь інше. У новій Німеччині священики будуть більше непотрібні».
Проте я знав, що цій «новій Німеччині» вже приходить кінець, і після цього неймовірного спустошення, яке принесло країні це безумство, священики будуть потрібні більше ніж коли-небудь. Сьогодні ситуація є зовсім іншою. Однак, так чи інакше, сьогодні багато хто вважає, що католицьке священство вже не є «професією» майбутнього, але належить, скоріш, до минулого. Ви, дорогі друзі, всупереч усім подібним заперечуванням та поглядам, вирішили вступити до семінарії, і таким чином стали на дорогу до священицького служіння в Католицькій Церкві. І ви правильно вчинили. Бо люди завжди будуть потребувати Бога, навіть в епоху, коли у світі панує технологія і глобалізація: Бога, Який відкрив Себе нам в Ісусі Христі і єднає нас у Вселенській Церкві, щоб ми з Ним і через Нього навчалися правдивого життя, щоб ми зберігали й утілювали критерії справжньої людяності. Коли людина більше не відчуває Бога, життя стає пустим, все стає недостатнім. Людина тоді починає шукати порятунку в алкоголізмі або насильстві, і ця небезпека все більше загрожує молоді. Бог живе. Він створив кожного з нас і тому знає всіх нас. Він настільки великий, що в Нього вистачає часу на наші маленькі справи: «А вам ж все волосся на голові пораховано» (Мт 10, 30). Бог живе й потребує людей, які будуть жити для Нього й будуть нести Його іншим. Так, є сенс стати священиком: світ потребує священиків, пастирів – сьогодні, завтра і завжди, до кінця віків.
Семінарія – це спільнота, яка знаходиться на дорозі до священицького служіння. Цими словами я вже передав дещо дуже важливе: неможливо стати священиком власними силами. Необхідна «спільнота учнів», єдність тих, хто бажає служити для спільної Церкви. У цьому листі я хотів би вказати, – також повертаючись думками до моїх років навчання в семінарії, – деякі елементи, важливі для цих років вашого перебування на цій дорозі.
1. Той, хто хоче стати священиком, насамперед повинен бути «Божою людиною», як його описує святий Павло (1 Тим 6, 11). Для нас Бог не є віддаленою гіпотезою, не є невідомим, який відійшов після «Великого Вибуху». Бог об’явив Себе в Ісусі Христі. У Його обличчі ми бачимо обличчя Бога. У Його словах ми чуємо Бога, який говорить до нас. Тому найважливішим на дорозі до священства й протягом усього священицького життя є особисті стосунки з Богом в Ісусі Христі. Священик – це не адміністратор якоїсь організації, який намагається зберегти й збільшити кількість її членів. Він – вісник Бога серед людей. Він хоче привести їх до Бога, і таким чином укріпити справжню єдність між людьми. Тому, дорогі друзі, це дуже важливо, щоб ви вчилися жити в постійному контакті з Богом. Коли Господь говорить: «Завжди моліться», то Він не просить нас, щоб ми без перерви вимовляли слова молитви, але щоб ми ніколи не втратили внутрішнього контакту з Богом. Вправлятися в цьому контакті – це сенс нашої молитви. Тому важливо, щоб день розпочинався й закінчувався молитвою; щоб ми слухали Бога, читаючи Святе Письмо; щоб ми говорили з Ним про наші бажання й надії, про наші радощі й страждання, про наші помилки й про нашу вдячність за все прекрасне й добре, і щоб завдяки цьому ми завжди мали Його перед очима як орієнтир для нашого життя. Так ми стаємо більш уважними до своїх помилок і вчимося працювати над тим, щоб ставати кращими; але ми також стаємо більш чутливими й до всього прекрасного й доброго, яке ми отримуємо щодня як щось належне, і таким чином збільшуємо нашу подяку. А з вдячністю росте радість з того, що Бог поруч з нами й що ми можемо служити Йому.
2. Бог для нас – це не просто слово. У Таїнствах Він особисто дає Себе нам через матеріальні речі. Центром наших стосунків з Богом і формування нашого життя є Євхаристія. Святкувати її з глибокою участю й таким чином особисто зустрічатися з Христом – це повинно бути центром кожного нашого дня. Св. Кипріан, тлумачачи євангелічне прохання: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні», говорив, крім іншого, що «нашим» хлібом, який ми, як християни, можемо отримувати щоденно в Церкві – є сам Господь у Євхаристії. Отже, у проханні молитви «Отче наш» ми молимося, щоб Він давав нам щодня цей «наш» хліб; щоб він завжди був їжею нашого життя. Щоб Воскреслий Христос, Який дає Себе нам в Євхаристії, формував наше життя світлом Своєї Божественної любові. Для правильно звершення Євхаристії необхідно також, щоб ми навчилися пізнавати, розуміти й любити Літургію Церкви в її конкретній формі. У літургії ми молимося разом з вірними всіх віків – минуле, сьогодення й майбутнє з’єднуються в один великий хор молитви. На підставі власного досвіду я можу сказати, що вчитися поступово розуміти, як усе це розвивалося, який досвід віри закладений у літургію Меси, скільки поколінь творило її в молитві – це заняття, яке дійсно надихає.
3. Таїнство Покаяння також має важливе значення. Воно навчає мене дивитися на себе з точки зору Бога, змушує мене бути чесним щодо самого себе. Воно веде мене до смирення. Настоятель з Арс колись сказав: «Ви думаєте, що не має сенсу сьогодні отримувати відпущення гріхів, знаючи, що завтра знову вчините ті ж самі гріхи. Але Сам Бог у цей момент забуває про ваші завтрашні гріхи, щоби дати вам Свою благодать сьогодні». Хоча ми постійно повинні боротися з одними й тими ж помилками, важливо протистояти огрубленню душі, байдужості, що приводить нас до думки, що ми є саме такими. Важливо залишитися на дорозі, без зайвих докорів сумління, з вдячністю усвідомлюючи, що Бог знову й знову мене прощає. Але не піддаючись байдужості, що відволікає від боротьби за святість і твердого рішення виправитися. Окрім того, дозволяючи простити себе, я також вчуся прощати іншим. Визнаючи свою неміч, я стаю більш терпимим щодо слабостей ближніх, починаю їх розуміти.
4. Підтримуйте також у собі чутливість до народної побожності, яка відрізняється в усіх культурах, але одночасно завжди подібна, бо зрештою таке серце людини. Звичайно, народна побожність прямує до ірраціональності, а часто, можливо, і до поверховості. Проте, відмовлятися від неї абсолютно неправильно. Завдяки їй віра проникала в серця людей ставала частиною їхніх почуттів, звичок, їх звичаю відчувати й жити. Тому народна побожність – це великий скарб Церкви. Віра стала тілом і кров’ю. Звичайно, народну побожність потрібно постійно очищувати й скеровувати її до центру віри, проте вона заслуговує на нашу любов і по-справжньому чинить з нас самих «Народ Божий».
5. Час у семінарії – це також, і передусім, час навчання. Християнська віра має раціональний та інтелектуальний вимір, який складає її сутність. Без нього віра не була б собою. Св. Павло говорить про «форму навчання», якій ми були віддані в хрещенні (пор. Рим 6, 17). Усі ви знаєте слова святого Петра, які середньовічні теологи розглядали як оправдання раціонального й науково опрацьованого богослов’я: «завжди готові дати відповідь кожному, хто у вас вимагає справоздання про вашу надію» (1 П 3, 15). Набути здібність давати такі відповіді – це одне з основних завдань під час навчання в семінарії. Я можу тільки наполегливо просити вас: «Учіться старанно! Використовуйте роки навчання! Ви не пошкодуєте». Звичайно, часто предмети, які ви вивчаєте, здаються дуже далекими від практики християнського життя та душпастирського служіння. Однак великою помилкою є постійно ставити прагматичні питання: «Чи мені знадобиться це в майбутньому? Чи буде від цього практична, пастирська користь?» Не йдеться лише про те, щоб вивчати тільки речі, які будуть безумовно корисними, але про те, щоб дізнатись і зрозуміти внутрішню структуру віри в її цілісності, те, як вона стає відповіддю на питання людей, які, з зовнішньої точки зору, змінюються з покоління в покоління, але в глибині залишаються такі ж самі. Тому важливо вийти за межі мінливих хвилинних питань, щоб зрозуміти питання правдиві й збагнути відповіді як відповіді істинні.
Важливо глибоко розуміти Святе Письмо в його повноті, у його єдності Старого й Нового Завітів: формування текстів, їх літературні особливості, їх поступове поєднання аж до створення канону священних книг, їх внутрішню динамічну єдність, яка не є поверхневою, і яка дає окремим текстам їх повне значення. Важливо знати Отців Церкви й великі Собори, під час яких Церква прийняла, через роздуми й віру, основні положення Святого Письма. Я міг би продовжувати й далі: те, що ми називаємо догматикою, є розумінням усіх елементів змісту віри в їх єдності, або краще сказати, у їх кінцевій простоті: кожний окремий елемент зрештою є вираженням віри в єдиного Бога, який нам об’явився й об’являється. Немає потреби говорити про те, як важливо розуміти основні питання морального богослов’я й католицького соціального вчення. Очевидним є й те, наскільки важливе сьогодні богослов’я екуменізму, знання про різноманітні християнські спільноти; а також необхідність добре орієнтуватися у світових релігіях, а також у філософії: розуміння пошуків та питань людей, на які віра прагне дати відповідь. Також навчіться розуміти й – осмілюся сказати – любити канонічне право, беручи до уваги необхідність та форми його практичного застосування: суспільство без права було б суспільством, позбавленим будь-яких прав. Закон є необхідною умовою любові. Я не хочу тепер продовжувати цей перелік, скажу тільки одну річ: любіть вивчення богослов’я й займайтеся ним з уважною сприйнятливістю, щоб укорінити богослов’я в живій спільноті Церкви, яка, разом зі своїм авторитетом, не є протилежністю богословської науки, але її передумовою. Без Церкви, яка вірить, богослов’я перестає бути собою й перетворюється в набір різноманітних дисциплін, позбавлених внутрішньої єдності.
6. Роки в семінарії повинні також бути часом людського дозрівання. Для священика, який повинен буде супроводжувати інших людей на їх життєвому шляху аж до брам смерті, важливо, щоб він сам зберіг правильну рівновагу серця й здорового глузду, розуму й почуттів, тіла й душі, і щоб він був по-людськи «цілісним». Саме тому християнська традиція завжди поєднувала з «богословськими чеснотами» «основні чесноти», що випливають з людського досвіду й із філософії, та й узагалі зі здорової етичної традиції людства. Св. Павло вельми зрозуміло пише про це до Филип’ян: «Наостанку. Брати, усе, що лиш правдиве, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що шанобливе, коли якась чеснота чи що-будь похвальне, – про те думайте!» (4,8). У цей контекст включається також й інтеграція сексуальності в цілісність особистості. Сексуальність є подарунком від Творця, але також завданням, що відноситься до розвитку власного людського єства. Коли сексуальність не інтегрована в особистість, вона стає банальною й одночасно руйнівною. Сьогодні ми бачимо це на багатьох прикладах у нашому суспільстві. Нещодавно ми з великим жалем повинні були констатувати, що священики знівечили своє служіння сексуальним насильством над дітьми та молоддю. Замість того, щоб вести людей до людської зрілості й служити їм прикладом, вони своїм насильством викликали руйнування, у зв’язку з якими ми відчуваємо глибокий біль і жаль. Унаслідок усього цього в багатьох, а може також у вас, могло виникнути питання: а чи це добре ставати священиком, чи має сенс путь целібату як справжня дорога людського життя? Однак випадки насильства, які повинні бути рішуче засуджені, не можуть дискредитувати місію священика, яка залишається великою й чистою. Богу подяка, ми всі знаємо прекрасні приклади священиків, твердих у своїй вірі, що свідчать про те, що в цьому стані, а саме, живучи в целібаті, можна досягнути людської автентичності, чистоти й зрілості. Проте те, що відбулося, має зробити нас більш пильними та уважними, насамперед, щоб на дорозі до священства з усією ретельністю запитати самих себе, перед Богом, і постаратися зрозуміти – чи є це Божа воля для мене? Супроводжувати вас і допомагати вам у цьому процесі розпізнавання є завданням сповідників і ваших настоятелів. Суттєвим елементом вашої дороги є вправляння в основних людських чеснотах, яке потрібно виконувати, звертаючи свій погляд до Бога, Який об’явився у Христі, і дозволяючи Йому знову й знову очищати вас.
7. Сьогодні початки покликання до священства більш різноманітні, ніж у минулі роки. Рішення стати священиком сьогодні найчастіше народжується з досвіду вже отриманої світської професії. Часто воно виростає в спільнотах, особливо в рухах, які сприяють у спільноті зустрітися з Христом і Його Церквою, а також духовний досвід і радість у служінні віри. Це рішення дозріває також і в повністю особистих зустрічах з величчю та вбогістю людського існування. Таким чином, кандидати до священства часто живуть на зовсім різних духовних континентах. Розпізнати загальні елементи майбутнього служіння і свого духовного шляху може стати для них важкою справою. Саме тому семінарія має важливе значення як спільнота на дорозі виходу за межі різних форм духовності. Рухи – це чудова річ. Ви знаєте, як я ціную й люблю їх – як дар Святого Духа для Церкви. Однак вони повинні оцінюватися по тому, наскільки вони відкриті на спільну католицьку дійсність, на життя єдиної і спільної Церкви Христа, яка, при всьому своєму різноманітті, все ж лише одна. Семінарія – це період, коли ви повинні вчитися одне з одним й один в одного. У спільному житті, часто, можливо, важким, ви повинні вчитися великодушності й терпимості, не тільки терплячи один одного, але й один одного збагачуючи, так, щоб кожен міг вкласти свої власні дари в загальну скарбничку, бо всі служать одній Церкві, одному Господу. Ця школа толерантності, або взаємоприйняття й взаєморозуміння в єдності Тіла Христового, є одним з важливих елементів цих років у семінарії.
Дорогі семінаристи! Цими рядками я хотів показати вам, як багато я думаю про вас, особливо в ці важкі часи, і наскільки я близький до вас у молитві. Моліться також і за мене, щоб я міг добре нести своє служіння до того часу, поки цього бажає Господь. Ввіряю вашу дорогу приготування до священства материнському заступництву Пресвятої Діви Марії, дім якої був школою добра й благодаті. Усіх вас нехай благословить всемогутній Бог – Отець, і Син, і Святий Дух.
Ватикан, 18 жовтня 2010 р., свято св. Луки, євангеліста.
Ваш у Господі,
Benedictus PP. XVI
Переклад: Католицький Медіа-Центр
фінансово.
Щиро дякуємо!
