«Повернення додому: шляхи реінтеграції» – такою була тема обговорення на черговій
зустрічі родин мігрантів, котра відбулась у Дрогобичі 25 грудня у приміщенні
БФ «Карітасу» СДЄ з ініціативи Пасторально-місійного відділу УГКЦ.
Під час зустрічі усі молилися за родини, роз’єднані відстанню і часом, за тих, хто повертається на
Різдвяні свята додому, переживаючи десь глибоко в душі радість і, водночас, страх перед
зустріччю з рідними, за тих, хто в силу обставин змушений залишитися на чужині.
На Літургії, звертаючись до прикладу Ісуса, о. Ігор Швед, підкреслив, що «…день Ісуса
був доволі насиченим, де можна було достатньо змучитися, аби бути розбитим, однак
Євангеліє говорить, що, незважаючи на це, Ісус вдосвіта вставав і молився. Це був
час, коли Він приходив до себе. Багатьом, хто повертається із заробітків, з огляду на ті
труднощі, які там пережив, а також обставини, з якими зустрівся тут, потрібен якийсь
час, щоб прийти до себе. А це означає віднайти спокій. У тій ситуації, коли ми не дуже
можемо впливати на події, великим помічником для нас мала б бути хвилина усамітнення,
єдності з Богом, Котрий єдиний може дати мир і спокій. Не біймося витрачати час на
молитву! Хай Бог підніме нам руки і підбадьорить наші серця!»
Допомагаючи заглибитись і зрозуміти проблеми адаптаційного періоду мігранта,
родинознавець, Максим Бондаренко, серед проблем, пов’язаних з поверненням, виділяє
емоційний страх, наслідком якого є стрес, агресія, помилкові рішення. Пройшов час, за
який людина була вирваною із того середовища, яке залишила. Під впливом пережитого
там, вона тепер думає по-іншому, але безрезультатно намагається при тому стати такою,
як була, коли залишила Україну. Це створює неабиякі труднощі у взаєморозумінні з
оточуючими.
Час і відстань, неусвідомлення власних переживань, непроговорені ситуації є факторами, які загострюють стосунки. П. Максим
порівнює цей стан із раною, якій потрібен час, щоб очиститись, лише потім можна її
омити сльозами і бути почутими чуйним серцем близьких за духом людей.
Люди виливали свій біль у зворушливих розповідях, які викликали сльози.
«Мій чоловік упродовж 10 років живе і працює в Іспанії, – розповіла молода жінка. – Дитина уже
в підлітковому віці. За цей час він лише 4 рази приїжджав додому, рідко телефонує
до дитини. Через її благальне щоденне запитання: «Чи телефонував тато?» – у мене
крається серце. Ці телефонні розмови зводяться до двох реплік: «Як у тебе справи?
– Нормально. – А у тебе? – Теж нормально». Наші нечасті зустрічі тут, в Україні, це
суцільне нерозуміння пріоритетів і вартостей один одного, це небажання, розчарування і
беззмістовність обидвох що-небудь міняти».
«Моя донька втупила власними силами у ВУЗ, – розповіла інша учасниця зустрічі, – однак не сказала мені, що це буде
платне навчання. Коли прийшов час їхати на науку, вона розплакалась і зачинилась
в кімнаті. Дізнавшись про ситуацію, я відправила її на навчання, а сама виробила
документи і поїхала в Італію. Живучи удвох з донькою, не мала можливості тут оплатити
їй навчання. У свої 54 роки я зустрілась із закордонними реаліями. У Італії доглядала
стару жінку, у котрої був склероз. Щоночі спала на столі у кухні (під головою куртка,
ноги в целофановому мішку), позаяк в одній кімнаті з нею неможливо було перебувати
через фізичну недугу, якою страждала ця бідна жінка. Декілька разів на ніч вставала,
щоб відповісти на її часто неадекватні прохання. У цей час і в самої зі здоров’ям було не
все гаразд. Щоб зателефонувати додому, мені доводилось зачинятись у ванній кімнаті,
розкручувати воду і розмовляти так, щоб не чули господарі. Я дякую Богові, що ці 1,5
року моєї праці і служіння там завершились, що моя донька може навчатися. Я зараз є
дуже щасливою людиною тут, в Україні!».
Сенс цих зустрічей в тому, щоби люди, котрих єднає подібний досвід, знаходили
в собі сили максимально «нормально» влитися і поводитися на своїй Батьківщині
після повернення: не боялися і не соромились говорити, вчились постояти за себе, не
закривались зі своїми ранами, докладали зусиль.
За матеріалами: SoborNews
фінансово.
Щиро дякуємо!
