Жила-була собі Жінка. У триста тридцять дев’ятому царстві у триста тридцять дев’ятому моцарстві. На вічній окраїні Всесвіту, в осерді чотирипільської культури*.
При її колисці стояли три феї, які й навіщували їй чудернацьку долю.
Одна сказала: «Я дарую тобі дар перевтілення: з милого дитятка – у чарівну наречену й заздрісну подругу, ніжну дружину та жінку-меґеру, святу матір і злу сусідку, вирозумілу тещу й сварливу свекруху, самовіддану бабусю і злющу відьму. Вибір перевтілення – за тобою».
Друга сказала: «Я дарую тобі дар упорядкування: від твоєї чарівної руки речі в хаті плигатимуть на місце, білизна ставатиме чистою, посуд сяятиме порцеляновим блиском, а чоловікові черевики – ґлянцем. Зі щедрот твоєї руки чоловік і діти будуть доглянуті, худоба – нагодована, і навіть довколишні пташки і тваринки – ситі й задоволені».
Третя фея відчула себе ображеною, що її попросили до слова останньою, а тому підступно прорекла: «Я дарую тобі чар бути оспівуваною: над тобою співатимуть колискову твої матері, перед тобою заливатимуться солов’їними трелями закохані, тебе з насолодою обмовлятимуть «доброзичливці», тебе натхненно матюкатимуть п’яні чоловіки. І тільки пташки, втішаючи, щебетатимуть над тобою із щирої вдячності. І тільки на смертному одрі голоситимуть діти твої, каючись, що за життя не виявили тобі свою любов».
Так і жила собі Жінка на цьому світі, благословляючи його, бо ж не знала світу іншого. Так і жила у передчутті свята, яке обов’язково повинно для неї настати.
І мрія начебто справді почала здійснюватись. Якось у «нєудобозабиваємому»** царстві призначили один День у році, коли, згідно з державним декретом, усім належалося любити Жінку. Що ж, Жінка була вдячна і за це, але виявилося, що той день якось пов’язаний із Кларою Цеткін, а тому з падінням того царства на декрет було накладено ідеологічне табу.
Тоді надійшло розпорядження, що ідеологічно правильні жінки мають святкувати своє свято на День матері. Так-то воно так, звичайно, і свято Матері просто чудове. Але не кожній жінці Бог дав щастя бути матір’ю, і жіночність таки не зводиться до материнства.
Врешті надійшло роз’яснення, що це принизливо для Жінки встановлювати їй лише один день любові, адже її мають любити впродовж усього року. А тому хай краще не буде жодного офіційного Дня Жінки, а любов справедливо розподілятиметься між чоловіком і жінкою, як Дмитро Табачник розподіляє вживаність російської та української мов, – себто, у «вільному» ринковому змаганні.
І Жінка люб’язно погоджувалась з усіма, старанно перебираючи мішок гречки і невтомно прасуючи чоловікові сорочки.
Правда, на короткий час Жінці урвався терпець, і вона почала домагатися своїх прав. Чоловіки покомизились, але врешті-решт поступилися: Жінка отримала доступ до довбання каменю, сталеваріння і двигання тягарів. Чоловіки навіть облаштували жіночі вбиральні в епіцентрі своєї влади – парламенті. Хто скаже, що це – не перемога? Але кульмінацією невидимої жіночої поразки стало те, що Жінка в усьому почала нагадувати чоловіка: і то не просто вдягнула штани чи підрізала волосся, а виробила діловий стиль Жінки-акули й категорично заборонила куртуазно цілувати їй ручку. Так із Жінчиної ініціативи люди знову вкусили заборонене яблуко, цього разу з Дерева пізнання себе, а відтак люди вже не годні були розрізнити одну стать від іншої. З цього, як ви розумієте, й пішли одностатеві шлюби…
І так би, може, й залишилося назавжди, якби на небі не було Бога, Який здатний чинити навіть найнеймовірніше чудо. Бо Жінка таки пізнала чар Свята, якого ніколи не буде дано пізнати чоловікам. І Свято це в тому, щоб бути Жінкою! Переживати преображення вранці перед дзеркалом, розцвітати перед обожнювальним поглядом чоловіка, пестити дитя, яке вийшло з твого лона. І тоді стається диво ще одного преображення: нужденна праця стає творчою самовіддачею, принизливе прислужництво – натхненним служінням, а партнерські стосунки – любов’ю. Адже відомо, що тільки любов, а не якісь там хитрощі, спроможна «зробити ніжку маленькою, душу – великою, а серце – справедливим».
Мирослав Маринович, Офіційний сайт УКУ
_________________________________________________________
* Честь винаходження вислову «чотирипільська культура» належить не мені, а Влодкові Хіцяку (див. …).
** А цей вислів Тарас Шевченко вжив у своєму «Щоденнику».
фінансово.
Щиро дякуємо!
