На фото в студії Радіо «Воскресіння»: Владика Святослав Шевчук та отець Ігор Яців
Частина 1.
Частина 2.
Ефір в Радіо Воскресіння за 30.04.2009
Частина 1
Христос Воскрес. Ви слухаєте Радіо «Воскресіння»
Дорогі слухачі, 14 січня, цього року, у Ватикані було повідомлено про те, що Святіший Отець Венедикт XVI благословив рішення Синоду єпископів УГКЦ про призначення отця-доктора Святослава Шевчука, ректора Львівської семінарії Св. Духа єпископом-помічником єпархії Покрови Пресвятої Богородиці в Аргентині, в Буенос-Айресі. Новому єпископу уділено титулярний престол Кастра Ді Гальба . 7 квітня на Благовіщення відбулася хіротонія владики Святослава. Сьогодні ми маємо нагоду і радість привітати нововисвяченого, новопоставленого архиєрея Святослава із цією єпископською хіротонією, адже він перебуває в нашій студії. Владико Святославе, щиро вітаємо вас.
Владика Святослав
Дякую
Кор.
Передусім, от таке цікаве прозвучало у вашому титулі, тобто ви є титулярний єпископ Кастра Ді Гальбо. Якщо можна, поясніть що це означає, що це за місцевість і, можливо, чи мали ви нагоду там бувати?
Владика Святослав
Кожен єпископ як поставляється, він поставляється для Божого люду, для того, щоб служити певній помісній Церкві, певній громаді і очолювати єпархію. Титулярний єпископ, це є пископ, який де-факто не може знаходитись в тій громаді, титул якої він отримує. Така неможливість має різні причини, зокрема через те, що дуже багато древніх єпископських осідків було знищено, зруйновано в ході різних історичних подій. Але ті осідки залишилися і у Церкві, і у пам’яті, а так само в її канонічному устрої. Титулярний єпископ, це є той єпископ, який під час своїх свячень отримує титул такого єпископського осідку, де де-факто сьогодні не існує такої місцевої громади. Я отримав титул Кастра ді Гальба, це такий цікавий осідок, який є у північній Африці, колищній Нумідії в Римській провінції. Кастра, це означає, що це було місце осідку римського гарнізону, а Гальба це був римський полководець, який, мабуть, і заснував це римське поселення у північній Африці і, очевидно, що з часом там була заснована християнська єпархія. Отож я отримав титул титулярного єпископа Кастра ді Гальба.
Кор.
Як ви сприйняли рішення Синоду єпископів УГКЦ про оцей вибір Синоду, чим був непрогнозований, адже справді, відверто кажучи, коли гадали хто з священиків УГКЦ може стати наступним єпископом, або майбутнім єпископом, то ваше ім’я звучало безумовно. Чи було це прогнозованим, чи ви передбачали, що таке напевне станеться?
Владика Святослав
Щиро вам скажу, що для мене це стало трохи несподіванкою оскільки, очевидно, завжди є дуже багато різних розмов довкола певних осіб, можливо, і моя особа не була позбавлена такого як це називається такого «права шемрання». Для мене це було несподіванкою з багатьох причин: по-перше, через те, що я ще трохи замолодий за віком. Зазвичай в такому віці єпископів ще не призначають, по-друге, я отримав призначення на душпастирську працю в Аргентині, в Латинській Америці. Тобто за весь період історії нашої Церкви особливо після виходу з підпілля жодний кандидат з України не призначався на єпископське служіння за кордоном, а по-третє, я лише два роки тому номінований ректором Львівської духовної семінарії. Зазвичай логіка підказує, що якщо би були якісь серйозні певні плани то на такий короткий термін для такої інституції мабуть би нового ректора не призначалося. Тобто я себе почував досить безпечно довгий період часу а ця вістка, чесно кажучи, мене здивувала і, можливо застала трошки передумати. Можу поділитися таким переживання, що для мене означає цілковиту зміну мого життя. Щось подібне для світської людини означає зміну професії. До цього часу Церква мене готувала для того, щоб я був науковцем, чим я успішно займався протягом десяти років. Так само Церква мене покликала до особливого такого служіння, тобто до виховання майбутніх священників, що я і здійснював останні десять років. А такого типу покликання, чи номінація, означає що я все це мушу залишити і тепер відкрити цілком нову сторінку своєї особистої історії і розпочати щось таке, чого я не знаю, не вмію і до чого я цілком не готувався.
Кор.
Але, напевно, ви дуже успішно цього навчитеся. Як ви оцінюєте такий факт у новітній історії нашої Цекрви, коли на початках вона виходила з підпілля і була потреба допомогти тут і тоді, відповідно, наші священики, єпископи з-за кордону, з діаспори, приїжджали сюди, щоб тут допомогти, послужити. А тепер справді вперше новітній історії такий факт, коли з України призначається кандидат для єпископського служіння за-кордоном. Про що це свідчить?
Владика Святослав
Я думаю, що тут є кілька дуже важливих свідоцтв. Найперше це те, що наша Церква в Україні переходить на цілковито новий етап свого існування, розвитку. Тобто Церква в Україні починає справді бути таким осердям нашої Церкви, яка є розпорошена по цілому світі. Більше того стає здатною допомагати нашим єпархіям за-кордоном. До цього часу така поміч здійснювалася на рівні духовенства. Коли було порібно душпастиирів за кордоном, то дуже часто священики з України віїжджали на душпастирську працю в різні країни Західної Європи, Пінічної Америки, Австралії чи східної нашої діаспори, якщо візьмемо Росію, Казахстан і ці країни, де є наші вірні. Тепер в цьому новому етапі нашого церковного життя, мабуть, вже черга дійшла до єпископату. Таким чином наша Церква в Україні, як матірна Церква вже може допомогти організоввати церквоне життя не лише на парафіяльному рівні, а на рівні єпархії. Тож для мене це є таким вагомим свідоцтвом справді такого конструктивного і серйозного розвитку і здорового життя нашої Церкви тутв Україні.
Кор.
Шановні слухачі, у сьогоднішній нашій програмі ми спілкуємося з новопоставленим єпископом УГКЦ владикою Святославом Шевчуком. Що відчуває людина, яка приймає єпископську хіротонію? Які відчуття духовні, можліво навіть і фізичні?
Владика Святослав
Найперше єпископ є образом, печаттю, знаменням Христа — вічного архиєрея. Той хто покликується до такого служіння він є покликаний наслідувати Ісуса Христа можливо невигідних для людського ума чи для людської перспективи моментах. Поперше єпископ є покликаний навчати. Єпископ навчає правди, істини але не тільки словами. Тобто життя єпископа повинне бути отим святилищем, в якому живе правда, тобто Христос, а це є величезне завдання. Тобто своїм життям потрібно дорівнювати усім тим рисам, які Ісус Христос у собі показав людині. Також єпископ є покликаний осячувати Божий люд, тобто він стає посередником спасіння, він є той, що повинен себе принести в жертву за народ. Подібно як Ісус Христос був і жертвою, і священиком, і пристолом. Той хто бере участь у повноті Христового священства він в першу чергу повинен себе пожертвувати. Якщо він цього не зробить, тоді його служіння втрачає якийсь дуже важливий питоменний характер, рису. Тас сам єписокп є покликаний управляти, керувати, але таке адміністрування напряму пов’язане із Таїнством Христа. Хритос дав себе розп’ясти. Дуже часто єпископ це є той, який повинен приймати дуже такі, можливо навіть драматичні рішення і його судочинство якраз випливає із таїнства Христа. Коли Христос був розп’ятий на хресті — світові настав суд. Такого типу адміністрування випливає із крові, яка була на хресті Христом пролита. Отож усі ті три моменти єпископського служіння вони перш за все означають велику самопожертву. В мене такі відчуття, що ті всі обряди, які пов’язані з єпископською хіротонією, це є обряди жертви живого жертвоприношення. Той хто годиться на це, той свідомо і добровільно приносить себе у жертву за божий люд.
Кор.
Якраз зараз у цьому році УГКЦ особливий наголос робить на християнському покликанні з наголом на священичому покликанні. Кому ви завдячуєте своїм покликанням, адже відомо, що воно розвивалося ще за часів підпілля, коли УГКЦ не була легалізована?
Владика Святослав
Найперше своїм покликанням я завдячую своїй переслідуваній, зневаженій а відтак вокреслій Церкві. Просто я бачив цих людей, які у собі несли цю Церкву. Очевидно, що найчастіше у часи переслідування Церкви можна було спілкуватися з мирянами, а відтак з монашеством, з сестрами монахинями. Тоді можна було бачити в їхніх очах, в їхньому житті живого страждаючого Христа. Тоді у молодих хлопців виникала така велика потреба щось зробити для цих людей, для цієї Церкви, якимось чином їй послужити. Оскільки завжди у підпільній Церкві саме священик був тією особою, яка підтримувала, оживляла і забезпечувала перспективу існувння тих громад. Саме тоді ми ми почали думати саме про священство. Якщо говорити про собу священика, який, можливо, так справив вирішальний вплив на моє священиче покликання, то це є особа вже сьогодні покійного Михайла Косили, який довгі роки виконував уряд підпільного ректора підпідльної духовної семінарії Івано-Франківської єпархії, яка тоді знаходилася в такому селищі Дора, біля Яремча. Для мене отець Михайло Косило був учителем священичої жертовності, ревності і чистоти. Зокрема в його такому дуже харизматичному, у доброму сенсі цього слова, впливу, я рішився на цю дорогу і саме в неодруженому стані. Тому що послужити Церкві саме у тому часі потрібно було до кінця. Це означає зректися якихось своїх приватних планів на майбутнє, дійсно взяти на свої плечі це ярмо Христове переслідуваної Церкви і їй послужити.
Частина 2
Кор.
Дорогі радіослухачі, у сьогоднішній програмі ми будемо слухати другу частину інтерв’ю з владикою Святославом Шевчуком, новопоставленим архієреєм УГКЦ, який став єпископом-помічником нашої єпархії в Буенос-Айресі в Аргентині. У попередній програмі ми говорили з владикою про саму хіротонію, про його покликання до священичого і єпископського служіння, про його бачення взагалі цілей і завдання єпископа. У цій програмі присвятимо увагу більше до його служіння в Аргентині і про саму Аргентину як таку. І ще, говорячи про покликання, це вже запитую вас як ректора Львівської духовної семінарії, є помітним, як на мене, зменшення кількості покликань, а радше не покликань, а тих хто хоче прийти в семінарію, вчитися і стати священиком. Це, напевне, є правдою, але тут важливим є те, що робити, щоб не дійшло до того стану, коли семінарії будуть напівпорожніми?
Владика Святослав Шевчук
Найперше я би так дуже не драматизував цю статистику зменшення кількості абітурієнтів чи відсутності такого ажіотажу довкола вступу до семінарії. Просто, ми починаємо входити в етап такого нормального існування семінарії, а відтак, нормального процесу підготовки до вступу до семінарії. Очевидно, що в дев’яностих роках наша Церква переживала такий величезний вибух у своєму житті, тоді і монашество і семінарії відчували величезний наплив кадрів, абітурієнтів, яких потрібно було якимось чином виховати, навчити і до священства приготувати.Тепер цей вибух вже минув. Ми приходимо нормальних обставин нашого існування і я думаю, що та кількість, яку ми сьогодні маємо, а ЛДС кожного року має по дві особи на одне місце, це конкурс, який маємо останні п’ять років, я вважаю, що це досить здоровий і природний етап відбору і приготування до семінарії. Очевидно, що потрібно дбати про те щоб кількість покликаних до священства не зменшувалася. Я думаю, що тут нам потрібно розпрацьовувати і, дуже відповідально, здійснювати душпастирство покликань. Тобто, заохочувати молодих людей жертвувати своє життя для Церкви і для Божого люду. Чому? Дуже часто панує такий стереотип негативний, що в нас вже забагато є духовенства. Дуже часто нам закидають, що у нас в семінарії аж 210 семінаристів, що вони будуть робити, як вони закінчать семінарію? Статистика, знову ж таки, свідчить на нашу користь. До ліквідації нашої Церкви у 45-му році лише у трьох єпархіях тодішньої Галичини наша Церква мала 3200 священиків. Сьогодні вся наша Церква у цілій Україні має набагато більше ніж три єпархії, у нас є близько 2800 священиків. Тобто, у кількості духовенства ми ще навіть не досягнули довоєнного рівня, а потреби зросли майже в десять разів. Отож, я думаю, що не потрібно боятися коли хтось зважиться на дорогу священичого служіння, він буде непотрібний для Церкви, чи не отримає місце для священичого служіння. Таких місць є дуже багато і я це також можу стверджувати як єпископ з Аргентини, де є величезна потреба духовенства. Сьогодні Церква переживає великий етап свого будівництва далеко поза межами Галичини і там потреба нашого духовенства відчувається сьогодні як ніколи гостро.
Кор.
Справді ми поговоримо більш детально про Аргентину, таку для України далеку географічно. Ви мали досвід перебування у Аргентині, адже в 91-92 роках там навчалися у Центрі філософсько-богословських студій Дон Боско в Буенос Айресі. Наскільки я розумію це і відіграло вирішальну роль вашого призначення. Тобто, по вибору на єпископа, це одне, але призначення для Аргентини це вже інше, як Блаженіший пояснював, це якраз тому, що ви вже там були і це було первісне бачення вашого потенційного служіння в цій країні. Якою вам запам’яталася Аргентина з тих років, чи, можливо, ви мали нагоду бачити її пізніше?
Владика Святослав Шевчук
Перше моє враження, як студента, семінариста, Аргентина це є тепла країна. Тепла не лише щодо свого клімату, тому що в Аргентині дуже цікаво зібрані усі кліматичні пояси, починаючи від тропічного і закінчуючи арктичним кліматом на узбережжі Антарктиди. Але перш за все, Аргентина є теплою країною щодо теплоти людей, які там живуть. Це, можливо, якась така риса самої культури латино-американської, зокрема, в Аргентині. Якщо мова йде про українців у Аргентині, це є дуже теплі, відкриті люди зі щирим серцем, люди які справді зберегли дуже багато з того що їхні прабатьки привезли з України, це є люди, які сьогодні з великими сподіваннями дивляться на нашу Церкву в Україні і всі ті процеси, які відбуваються і в національно-політичному , державному, церковному житті вони живо відчувають там. Отож існує такий сильний внутрішній, я би сказав навіть такий містичний зв’язок з українською Церквою. На жаль, в Україні наша єпархія аргентинська взагалі випала зі свідомості і нашої спільноти і Церкви. Більше знають про нашу Церкву в Бразилії. Можливо саме те, що Церква в Україні посилає єпископа до Аргентини це є такий знак, що ця матірна Церква пам’ятає про тих людей, за них дбає, молиться а, відтак, робить усе, щоб той зв’язок з Україною, який вони відчувають там ми відчули і пережили тут в Україні.
Кор.
Приблизно два роки тому я мав інтерв’ю з отцем Йосифом Газудою, нашим священиком в Аргентині, якраз для Радіо «Воскресіння», тоді він як головну проблему, потребу бачив в житті нашої Церкви в Аргентині, якраз брак священиків і то поважний брак. Я зараз не пам’ятаю цих цифр, але факт є той, що він дуже сильно відчувався. Тобто, дуже мало священиків і одночасно дуже велика громада вірних мирян. Як ви бачите можливим врішити це питання? Чи будете засновувати семінарію в Аргентині, чи будете запрошувати, агітувати, скажімо так, священиків з України, інших країн їхати на служіння в Аргентину? Які ваші плани щодо цього?
Владика Святослав Шевчук
Знову ж таки повернімося до статистики. У зв’язку з моєю номінацією Апостольська столиця оприлюднила такі цифри: сьогодні в Аргентині з гідно парафіяльних списків є 160 тисяч українців греко-католиків, які розпорошені по всій площі Аргентини, яка в чотири рази за площею більша від України. Сьогодні на таку кількість наших вірних є всього 17 священиків, хоча парафій є близько п’ятдесяти, і це вже збудованих храмів, сформованих парафіяльних громад, які чекають на своїх душпастирів. Самі ті цифри кажуть, що є величезна потреба саме у священиках, які би могли надати адекватну душпастирську опіку нашим вірним. З іншого боку теж контактуючи з отцем Йосифом Газудою, який, доречі, приїхав на мою хіротонію, мені було це особливо приємно, є дуже багато молодих хлопців, які хочуть стати священиками. Є багато покликань, але нема кому кликати. Отож моє перше завдання це кликати. А відтак, будемо дуже серйозно застановлятися як ці покликання можна зреалізувати. Очевидно що одною з таких дуже важливих причин чому нашого духовенства сьогодні так мало, це є те, що там не існувало повноцінної семінарії саме української в нашому обряді. Владика Андрій Сапеляк багато років намагався таку семінарію створити, але вона повноцінно так і не заіснувала. Я, доречі, теж вчився в такій українскій семінарії в Аргентині, яка знов воскресла на певний період часу і знову за якийсь час закрилася. Отож, поперше, я буду шукати тих хлопців які хочуть бути священиками, а відтак, переберу відповідальність за їхнє священиче покликання і будемо шукати найкращих способів, як можна буде його плекати. Думаю що дійсно можна думати про створення такої семінарії в Аргентині, але знову ж таки потрібно думати про те, як її забезпечити і справді збудувти. Так само ми будемо дуже серйозно думати про те, яким чином можна до України прислати на навчання семінаристів, але вже, мабуть, після певного періоду їхнього виховання там. Тому що все ж таки між Україною і Аргентиною існують великі культурні відмінності і потрібно до такого культурного шоку молодого хлопця приготувати, а відтак, збудувати, утвердити його в його священичому покликанні. Відтак у нас є римські колегії, інституції, які теж готові прийняти хлопців з Латинської Америки, але знову ж таки потрібно дбати про добро кожної окремої особи і для кожного майбутнього священика таку дорогу до священства приготувати, яка би найбільше йому відповідала. Зважаючи на такі великі душпастирські потреби я звертався, звертаюся і буду звертатися за допомогою до наших владик в Україні і шукаю священиків, які би мали місійного духа і були готові пуститися в таку місійну працю до Аргентини. Але, очевидно, що та єпархія, яка потребує священиків з України спроваджувати означає, що вона не може самостійно сама себе забезпечувати. Це означає що її треба підсилювати і я це буду робити в Аргентині. Очевидно, для того, щоб наша єпархія до кінця могла скріпитися то буде потрібно впродовж щонайменше десяти найближчих років щоб священики з України були готові приїхати і підтримати наших людей і послужити. Отож, ті зв’язки про які я говорив, вони будуть міцніти і розвиватися.
Кор.
Які ще першочергові завдання ви бачите, які потрібно буде вирішувати одразу, фактично, уже тепер?
Владика Святослав Шевчук
Я думаю завдання, це є знайомство. Найперше завдання я собі ставлю відвідати кожну українстьку громаду, спільноту. В Аргентині є дуже сильні культурні, національні спільноти, діє Інститут української культури, колишня філія УКУ у Римі ім. Климента Папи. Отож ті всі спільноти є тільки їх потрібно пізнати, а відтак послужити, щоб вони скріпилися і розвивалися. Отож щонайменше рік часу забере для того, щоб я міг дійсно бути з людьми, щоб вони набрали довір’я до мене, а я набрав довір’я до них. Відтак оте будівництво спільноти, це буде першочергове завдання, зокрема, оця спільнота є розсіяна. Тобто це є дійсність діаспори.
Кор.
Ми справді щиро дякуємо за те, що ви прийшли сюди до нас в студію, поспілкуватися і відповісти на наші запитання. На завершення хотів би все-таки просити вас про архиєрейське благословення для наших слухачів.
Владика Святослав Шевчук
Благословення Господнє на вас та благодаттю, щедротами і чоловіколюбієм завжди, нині і повсякчас, навіки-вічні. Амінь.
Підготував отець Ігор Яців (Фрагмент програми Радіо «Воскресіння»)
фінансово.
Щиро дякуємо!
