Лідери гурту «Кана» Христина Підлісецька й Олексій Каплунський розповідають про свою творчу діяльність під час війни, про виклики, які стоять перед сучасною українською молоддю, й діляться думками про те, як плекати надію в періоди кризи.
Де ми? Куди нам далі йти? Додому, додому тягне нас!
Хто ми? Чому спалили всі мости? На місце все розставить час!
Я повертаюсь до джерел! Я повертаюсь до коріння.
Я повернуся у свій дім. Я повернуся додому!
Ці слова, що описують почуття багатьох українців, змушених покинути свої домівки внаслідок війни, взяті з пісні «Додому» гурту «Кана». Лідери гурту Христина Підлісецька і Олексій Каплунський, які є подружжям, завітали до української редакції Vatican News іще під час Ювілею молоді, на початку серпня цього року. Тоді вони виступали на концерті, що відбувся біля собору св.Софії в Римі (УГКЦ) у межах програми для української молоді.
Гурт «Кана» заснований 2005 року. За ці два десятиліття випустив 6 альбомів сучасної християнської музики. Зі своїми концертами «Кана» відвідала понад 15 країн світу, брала участь у різних музичних фестивалях, а найбільший концерт відбувся під час Світових днів молоді-2016 у Кракові на головній сцені зустрічі з папою Франциском. Цей гурт став співзасновником таких фестивалів в Україні, як «Вгору серця» (Івано-Франківськ) та «Вітер НаДії» (Львів).
Ділячись враженнями від перебування в Римі під час Ювілею молоді, подружжя «Кани» вказало на контраст з українськими реаліями.
«Дуже вражає насамперед відкритість та емоційність усіх паломників. Їх багато, вони всюди, вони співають, тішаться життю, їхні обличчя світяться. Такого вигляду молодих людей нам дуже бракує в Україні — і зрозуміло, з яких причин. Але варто сказати, що роки війни вже призвичаїли нас тішитись тим, що маємо. І оскільки радість — це один із плодів Святого Духа, з радості пізнається людина Божа, то ми намагаємося бути такими ж тут і вдома, і також нести цю Божу радість іншим», — сказала Христина.
Виклики перед нашою молоддю
Плекати внутрішню радість — один із численних викликів, які ставить війна перед українською молоддю. І не лише перед тими, хто живе в Україні, але й тими, хто виїхав за кордон.
«Ми теж мали досвід пожити пів року за кордоном, — каже Христина. — Тому я розумію, що багатьом людям тепер доводиться стикатися з відчуттям “ми не вдома”. Потрібно постійно бути обережними, щоби зважати на іншу культуру, на іншу країну».
Вона підкреслила, що — попри всі складні ситуації в Україні — відчуття, що «я в себе вдома, я на своїй землі, і тут я господар», не можна зрівняти ні з чим.
Співачка пригадала перші закордонні гастролі їхнього гурту, коли про Україну знали лише по аварії на Чорнобильській АЕС та кількох прізвищах — футболіста Шевченка і боксерів Кличків.
«Тепер Україна — це країна, яку знають в цілому світі. І дуже приємно ходити з цим відчуттям і усвідомлювати, що ці проблеми, які стоять перед нами, роблять із нас людей, “шліфують” нас. І в час війни, коли стає видно, хто є хто, виходять нагору якості, які вклав у нас Бог: людяність, доброта, щирість, правдивість. І також приходить розуміння, що всі речі, які з’являються з надлишку благ розвинутої цивілізації, стають неважливими. Ти розумієш, що тобі не цікаво, якого кольору в тебе волосся, бо тобі важливо вижити або допомогти людям. Тому мені здається, що такі події теж творять із нас людей».
Рани, які залишаться надовго
Війна привносить багато змін, зовнішніх і внутрішніх. Ділячись думками про те, які зміни відбуваються в душах молодих людей, Олексій зауважив, що велика частина молодих українців глибоко переживає все, що відбувається.
«Наприклад, я скажу: є розуміння того, що ми, молоде покоління чоловіків, яке зараз не воює, яке не було на фронті, — будемо жити з почуттям провини перед людьми, які пожертвували своїм життям, перед їхніми сім’ями або людьми, які втратили частини тіла. Ті, хто це пережив, — це зовсім інша свідомість. Коли ти свідома людина, то розумієш, що хтось зараз за тебе воює, ризикує життям, втрачає здоров’я для того, щоб ти міг жити. І це те, що ми вже будемо до кінця життя нести. Війна — це ненормальна річ; вона вносить такі важкі корективи в життя, у психіку. Тобто це нові реалії, з якими ми маємо жити, реалії, з якими мають працювати і Церква, і психологи».
Музика, що лікує душі
Христина і Олексій мають п’ятеро дітей. Попри важкі часи, вони залишаються в Україні і виконують свою важливу місію, підтримуючи людей — насамперед своєю творчістю.
Вони не відразу прийшли до усвідомлення того, що музика може бути потрібною людям у час війни.
«Перше, що спало на думку, коли почалася війна, було: “Що я зараз зможу робити з гітарою? Треба возити гуманітарну допомогу. Мабуть, потрібно возити ліки з‑за кордону”», — згадує Олексій. Однак, приїхавши в Польщу, він побачив, що про ліки вже подбали. Тоді «Кана» вирішила давати концерти і зароблені кошти відправляли в Україну.
«На початку мені здавалося, що музика не потрібна на війні. Перші два місяці я навіть психологічно не міг собі дозволити включити музику. Але ми так їздили, грали крізь сльози, збирали кошти і відправляли тим, хто потребував. І так доходиш розуміння, що музика тобі дає місійність: можеш зробити певні речі через те, що вмієш грати, співати».
Окрім цієї практичної сторони, місійність музики, за словами Олексія, має ще інший аспект. «Служіння музикою — це коли можеш відкрити якісь духовні блоки в людині, які вона закрила. Подібно до того, як Давид грав на арфі перед Саулом. От якою може бути сила музики».
«В нашому випадку музика — це більше про молитву, — додає Христина, — тому що це мистецтво емоцій. Через емоцію людина відкриває серце, а потім розум. Наприклад, на початку стосунків у парі спочатку з’являється закоханість це емоції, а потім любов — і це вже рішення, це вже дії. Але за допомогою музики можна легко відкрити серце людини, навіть розблокувати її серце».
Співачка навела паралель зі східним обрядом, в якому велика увага приділяється візуальній комунікації: зайшовши до храму, ми емоційно сприймаємо все, що бачимо: ікони, рушники, кольори — це все емоційна складова. «Ми дуже чітко усвідомлюємо, що музика — наше покликання в покликанні, — додає вона. — Ми читаємо відгуки людей, які переживають, плачуть, проживають певні моменти з цією музикою. І наша музика для нас це насправді молитва. Через музику ми молимось постійно. Ми з дітьми постійно молимося. Це одна зі складових нашого життя, і це ми несемо до інших».
Мистецтво — це праця
«Христино, у Вас бувають моменти, коли Ви не можете співати, коли не можете творити?» — запитує співачку Світлана Духович, працівниця РВ. «Бувають, коли захворію, — відповідає Христина, усміхаючись. — Знаєте, всім здається, що для того, щоб робити музику, треба чекати натхнення. А ми дуже чітко зрозуміли з появою ‘мініпарафії’ вдома, що музика — це просто робота, яку треба робити, поки діти сплять, поки дедлайни дозволяють».
«Натхнення — це самодисципліна», — додає Олексій. «Наша місія стосовно наших дітей (бо вони ростуть у цьому творчому хаосі) — навчити їх досягати цілей через певне страждання, певне переламування себе, — підкреслює Христина. — Бо зараз діти дуже швидко хочуть отримати емоцію і добрий результат. А добрий результат — це насправді праця, постійна праця. Щоб навчитись на гітарі добре грати, треба докласти багато зусиль, довго, і регулярно».
Час випробування дає зрозуміти, де наш стрижень
Із лідерами гурту «Кана» ми говорили також про надію, яка є основною темою Ювілейного року і яка набирає особливого змісту для українців у час війни.
З одного боку, для українців надія — необхідний елемент виживання; але з іншого — щоби плекати надію, треба докладати зусилля. «Хай би як просто це звучало, але мені допомагає слово Боже, — каже Олексій. — Коли я зранку встаю і читаю Святе Письмо, то розумію: те, що зараз в нас відбувається, вже було і раніше, й Біблія має відповіді на ці всі питання. Те, що ми переживаємо, — це час випробовування. Це час розуміння, який у мені стрижень, що в мене всередині, на чому я стою; чи зможе мене вивести з рівноваги якась новина чи погані слова людей; наскільки мій стрижень визначає слово Боже, а наскільки — люди чи обставини. Якщо цей стрижень у Бозі, тоді, попри складні моменти, ти можеш адекватно мислити, рухатися, розвиватись. Якщо цей стрижень — щось зовнішнє і не вічне, то надовго його не вистачить».
Надіятись означає діяти
Христина вказала на ще один аспект надії: «Інколи люди покладають надмірну надію на Бога, скидаючи з себе відповідальність за власні дії, — зауважує вона. — Для мене, наприклад, покладання на Бога передбачає також і те, що я можу зробити сьогодні, на цьому конкретному місці і в тій діяльності, до якої мене кличе Бог. Це означає ходити тверезо по землі, робити максимум того, що можеш, а всю решту довірити Богові. Як на мене, ці обставини війни нас, так би мовити, ставлять ногами на землю».
Музичне подружжя висловило свої побажання для молодих людей. Олексій процитував слова Віктора Франкла, який у роздумах про психологію виживання в екстремальних умовах — наприклад, у концтаборах, — писав: виживали ті, хто фокусувався на конкретних завданнях сьогодення, а не на очікуваннях щодо майбутнього. Бо ті, хто чекав швидкого закінчення, і ті, хто втратив надію на будь-яке завершення, — ламалися.
«Війна закінчиться, рано чи пізно вона закінчиться. Бачити хоч би коротку перспективу, що я можу зробити, — це, мені здається, буде найбільша сила для молоді, для тих, хто зараз перебуває в якомусь невизначеному стані. Знаходити щось хоч би на тиждень, на два дні, на сьогодні; робити — і йти вперед, тому що треба вміти почекати», — радить Олексій.
«Для мене, — каже Христина, — опорою, що дає ментальну можливість втриматися в цій ситуації вдома, попри нічні обстріли та все інше, — це не відкладати життя на завтра чи на вчора. Тобто якщо в тебе є мрія сьогодні і є можливість її реалізовувати — то роби це. Якщо в тебе сьогодні час сміятись — треба сміятись; завтра буде час плакати — завтра будеш плакати. Не сьогодні. Треба жити тут і тепер, цим сьогоднішнім днем, ходити в одних сандалях по землі, не збирати собі невідомо яких скарбів на невідомо яке майбутнє. Бути присутнім у житті тут-і-тепер, бо воно дає тобі силу жити».
фінансово.
Щиро дякуємо!
