Поки житиму на землі, не дізнаюсь, ким мене обдарував Господь: хлопчиком, чи дівчинкою? Ніколи не побачу, якого кольору Твоє волоссячко, очі напевно були б блакитні. Не побачу Твоєї усмішки, не почую Твого першого крику…
Господь забрав Тебе раніше, ніж Ти народилось для світу. Ти відразу народилось для вічності. Ніколи мені не збагнути, чому саме такою була Божа воля. Намагаюсь якнайповніше віддати все Господу і прийняти з покорою і смиренністю цей біль, страждання, смуток.
Але ж була і радість! За короткий період Твого життя Ти обдарувало мене великою радістю. Господь дав Тобі життя в моєму лоні. Я дивилась на дві смужечки тесту і не могла повірити своїм очам! О Боже, Ти вибрав мене, Ти вибрав наше подружжя, в мені наше Дитятко! Воно ще зовсім крихітне, але живе! Я запитувала Тебе, що Тобі більше смакує? Куди б Тобі хотілось зі мною піти? Але чомусь нам більше хотілось спати.
Ми ходили з Тобою на Божу Службу, приймали Святе Причастя. Сам Ісус приходив до наших сердець. Я відчувала Твою душу і просила Бога, щоб дав Тобі кожну потрібну клітинку для Твого тіла. Я дякувала Господу за кожен прожитий разом день. Трохи боялась труднощів, але вірила, що Бог не залишить нас. Твоєму життю раділи мої близькі, друзі, рідні, монахині, священики, з якими я могла поділитись своєю, поки що, таємницею. Тебе любили ми з Твоїм Татом і разом з ним молились. Братам ще не встигли повідомити про Твоє існування, але впевнена, що вони зраділи б.
Ми вибирали для Тебе ім’я, хотілось, щоб Тобі воно сподобалось. Тато свою донечку хотів назвати Улянка, а якщо буде синочок, я вибрала ім’я Любомир. Дякую Господу за кожен радісний день нашого з Тобою життя. Вже придбала для Тебе рушнички і хотілось вишити для Тебе сорочечку. Я уявляла собі, яке Ти матимеш личко, очі, вже цілувала Твої маленькі рученята…
Здавалось, що буде дівчинка. Але це знає тепер лише Бог. Тільки Він може дати життя і тільки Він може його забрати.
Ми ходили з Тобою до лікаря. Дуже приємна і красива жінка поставила нас на облік і подарувала гарну книжечку. Здавалось, що все повинно бути добре , та мене чомусь переслідував страх, що можу Тебе втратити. Та все ж до останнього дня я не втрачала надію.
Все почалось раптово, з незначного болю внизу живота. Я дуже налякалась і провела цілий день у ліжку. Все просила Господа, щоб залишив Тобі життя. Наступного дня нас Тато завіз до лікарні, і лікар призначив обстеження. Вирок «завмерла вагітність» перемінив моє щастя на біль, смуток, сльози. Я плакала і не хотіла вірити, все запитувала, може це помилка, невже це є страшна правда? І моєї крихітки, яку я пестила словами в своєму лоні, вже немає? Не вірилось…
Від одного лікаря йшла до іншого, хотіла почути, що це помилка. Але не почула… Біль втрати роздирав моє серце, сльози вмивали моє обличчя. Чому? Чому так сталось?… Це знає тільки Господь. Ще чотири дні я їздила на різні обстеження. Тяжко було жити і знати, що Твоє крихітне сердечко вже не б’ється. Втішало тільки те, що Тебе забрав Господь, забрав для вічного життя. Наскільки могла, намагалась віддати все Божій волі, що «на небі і на землі». Можливо, через Твою смерть будуть спасені дітки, яких хочуть позбутись батьки. Жертвувала свої страждання за спасіння інших дітей.
Прийшов день, коли Тебе вже потрібно було від мене забрати. Це була п’ятниця 11 лютого (2011), Пресвятої Діви Марії Лурдської. Я плакала і боялась фізичного болю, згадувала страждання Ісуса на хресті, молилась до Матінки Небесної. А ще більшого болю завдавала думка, чи дозволять мені забрати Твоє крихітне тільце?
Перед самою операцією, насмілившись, я зайшла в кабінет до завідуючого гінекологічним відділенням. Не дуже люб’язний чоловік років 55 -60 був дуже вражений моїм проханням:
– Чи зможу я після всього забрати тіло своєї Дитини?- запитала я.
– Яка дитина? Це якесь божевілля, якась маячня! Ось подивіться, чорним по білому написано: ембріон 42 мм. Де ви бачите дитину? Повна маячня! Це вперше в моїй практиці, ще ніколи такого не чув!
– Ні, – заперечила я, – це не лише ембріон, це моя Дитинка, вона була жива, вона має душу. Благаю, віддайте. Не потрібно її тіло викидати на сміття.
– Я не викидаю на смітник. Потрібно для аналізу.
– Кому потрібен той аналіз? Вам? Мені не потрібен. Я розмовляла зі священиком, це Дитя можна поховати по-християнськи, розумієте?
Він не зміг відмовити «божевільній» матері, і вже вкрай роздратований пообіцяв, що після операції мені віддадуть тіло Дитяти.
Після наркозу, коли трохи прийшла до свідомості, я запитала в медсестри, чи виконав лікар моє прохання. Медсестра, літнього віку жінка, піднесла мені до обличчя лоток з пошматованим тільцем і закричала:
– Ось подивиться, подивиться на все це! І це ви хочете забрати?! Яке тіло, що тут забирати – не розумію, це лише шматочки тканини!!!
– Так, я хочу це забрати, – вже вкотре я намагалась говорити, що це тіло мого Дитяти, це людина, розумієте…
Через відчинені в палату двері я чула, що лікар сказав медсестрі:
– Складіть їй «це» в баночку, хай вирощує, чи робить, що хоче.
Згадалось, що і над Ісусом також насміхались. І замість води Його спраглі губи змочили оцтом. І також Він був нагий. Я плакала від всього цього і намагалася співстраждати з Ісусом, згадувала Його страждання на хресті.
В палату зайшла молода лікар – інтерн, щоб довідатись про мій стан і знову те ж саме:
– Це шматочок тканини, маленький, всього 4 см. Немає ні ручок, ні ніжок…
– Ні, намагаюся пояснити через сльози, це не лише шматок тканини. Від самого початку, коли з’єднались дві клітинки – це вже людина, і Бог відразу дав цій людині душу, розумієте. Від самого початку…
Я мала в кишені гроші, щоб дати медсестрі, котра покладе мою Дитинку в посудину. На жаль, ніхто не хотів допомогти і прийшлося мені зробити це власноруч.
Коли вже могла встати, схлипуючи, я взяла Твоє пошматоване тільце і поклала в «колисочку», приготовану раніше. Це була кругленька шкатулочка від святого Розарію із зображенням Йоана Павла ІІ. Коли дивилась на Тебе, мені здалось, що в одному місці бачу Твоє маленьке сердечко.
Дякую Тобі, Господи, дякую Тобі, Матінко Небесна, що допомогли мені це зробити. Здавалось, що Господь моїми руками це зробив. А вони стояли в мовчанні і здивовано дивились, що я роблю, дивились, інші жінки, медсестри, лікарі…
З лікарні нас забрали Тато разом із священиком. Я загорнула Тебе в біленьку тканину, а Тато купив для Тебе біленьку стрічку. Вдома відправили молебень. На білій скатертині стояло Розп’яття, дві запалені свічки. Молилися біля Твого крихітного тільця священики і сестри. Твій старший на 10 років братик молився разом із нами, ледве стримував сльози. Він так хотів мати ще братика чи сестричку. Отець сказав йому, що має тепер свого маленького Ангела в небі.
Похоронили Тебе біля моєї Мами, і Твоєї Бабусі. Будемо приходити до Тебе. Любов, якою ми встигли Тебе полюбити, житиме в наших серцях.
Хай радіє і веселиться Твоя душа біля Бога, зростай у вічності для слави Господньої. Моя любов до Тебе в молитві підніметься, і житимеш в серці моїм, поки життя мого. Я сумую за Тобою, моя Дитинко.
Хтось би міг запитати, для чого я все це написала? Щоб викликати у когось співчуття, жалість, може навіть сльози? Ні, ще раз ні. Всім своїм єством я відчула цінність і гідність людського життя від самого початку до фізіологічної смерті. Ми вбиваємо своїм мовчанням, коли не говоримо відверто, що аборт – це вбивство. Ми вбиваємо, коли чуємо, що цій дитині, людині непотрібно жити, бо вона каліка, а ми мовчимо на це. Ми вбиваємо, коли не вміємо пробачати, наносячи один одному бичування злістю, недобрими словами, думками, своєю заздрістю…
Допоки ми, люди, будемо замовчувати злочин, який коїться поряд, наших дітей будуть вбивати на державному рівні. Наша «гуманна» держава дозволяє вбивати самих беззахисних – ненароджених дітей. Бо – це не людина, а «шматочок тканини», «ембріон» тощо. Так просто, нема людини, нема злочину, нема вбивства… Цілий світ хочеться потрусити за плечі, щоб пробудити свідомість людей. Поки ми будемо мовчати, бо не хочемо собі ніяких проблем, а хочемо жити «тихо і спокійно», до тих пір буде працювати «соціалістична м’ясорубка абортів» і будуть вбивати наших дітей, онуків. Будуть нищити цілі покоління. Скільки років ще ми будемо мовчати і наше сумління перебуватиме в стані летаргічного сну? Можливо, хтось пробудиться і розбудить людину поряд. І ми, нарешті, згадаємо, що ми – люди…
фінансово.
Щиро дякуємо!
