Малюнок Олександра Довжка на конкурсі ТЕКСТІВ на кращий «мовний» плакат
Вимога до продавця чи офіціанта відповідати українською часто сприймається, як «випєндрьож». А точніше – суто як прояв ідеалізму і бажання підігнати об'єктивну реальність під якісь абстрактні стандарти. Тобто, нав'язати іншим незручну для них поведінку виключно заради «Високих Ідей». Вважається, що всі навколо чудово розуміють російську, а отже «мовне питання» не є принциповим. Здається, ніби «національно свідомі» штучно ускладнюють ситуацію і створюють конфлікти на порожньому місці.
Самі ж борці за мову теж часто мотивують свої вимоги «високими матеріями»: національними ідеями, героїчною минульщиною, «тінями забутих предків» і тим, що «в Україні треба говорити українською, бо це Україна». Тобто, речами абстрактними, не пов'язаними на пряму із повсякденним існуванням. Не дивно, що такі пояснення сприймаються, як прояв «фанатизму».
Насправді, все простіше. У столиці країни я маю право замовити каву українською – і почути відповідь тією ж мовою. Чому? Бо мені, клієнтові, так комфортніше. А ще тому, що це столиця, що мова – офіційна, що всі тут її знають. До того ж я плачу гроші.
І не треба ніяких містичних складових. Надання послуг мовою, зручною для клієнта, – інтегральна частина прав споживача, у всьому світі (якщо ця мова якась екзотична, то питання відпадає; але українська у Києві такою не є).
" Якщо твоя дитина скаже: «Дайте цукерку», то ви з нею маєте право почути: «Тобі яку цукерку?», замість: «Чево?» або «Какую конфетку?»
Справді, ти приходиш до ресторану, платиш помітні гроші – і, відповідно, маєш право на якісне обслуговування. Якісне обслуговування – це не тільки свіжі котлети і не прокисле пиво, а й ввічливість і повага до клієнта.
Якщо клієнтові відмовляють у обслуговуванні зручною для нього мовою офіційною і поширеною) лише через те, що «лень напрягаться» – то це як принести брудну серветку, чи подати до борщу виделку замість ложки (а що? густий борщ можна їсти й виделкою, а решту випити прямо з тарілки, то які проблеми?)
Звісно, за радянських часів клієнти були вдячні, якщо їм взагалі продали якісний продукт, та ще й не обрахували і не нахамили. Але тепер вимоги до сервісу дещо вищі.
Клієнт – будь-який клієнт – має право на українське обслуговування. Абсолютно байдуже, чи є він патріотом, чи шанує Бандеру, чи кладе квіти до пам'ятника УПА і чи взагалі цікавиться історією та політикою. Байдуже, киянин він, чи приїхав зі Львова (Донецьку, Пакистану, Бразилії чи села Тарасо-Шевченківське).
Навіть якщо це російськомовний совітофіл, що ненавидить Мазепу, Петлюру та дідуся Панаса, але раптом, цього вечора, вирішив попрактикувати «солов'їну» – офіціант зобов'язаний відповісти українською. Бо клієнт чесно (і недешево) заплатив за своє капучино.
Йдеться не про абстрактний «добробут Української Нації» і не про захист загальних «інтересів українців». Йдеться про право кожної конкретної людини замовити каву українською – і почути у відповідь: «А Вам каву з цукром, чи як?» замість: «А Вам кофе с сахаром, или как?»
Йдеться про конкретну людину, що приводить до магазину дитину, яка щойно навчилася говорити.
Якщо твоя дитина скаже: «Дайте цукерку», то ви з нею маєте право почути: «Тобі яку цукерку?», замість: «Чево?» або «Какую конфетку?».
І щоб не доводилось пояснювати дитині, що її рідна мова тут «другорядна», хоча це, ніби-то її країна, і україномовних тут більше половини.
Я роблю наголос радше на «україномовний», ніж на «українець» – адже багато етнічних українців не є україномовними і не всі україномовні – етнічні.
Одна з raisons d'être держави Україна, сприяти збереженню української культури, частиною якої є мова.
Мова це, власне, колективна спадщина, щось на кшталт луарських замків у Франції чи єгипетських пірамід: ніде у світі, окрім як тут, такого немає. Як мінімум, треба забезпечити можливість підтримувати мову тим, хто того хоче.
" Мова це, власне, колективна спадщина, щось на кшталт Луарських замків у Франції чи Єгипетських пірамід: ніде у світі, окрім як тут, такого немає
Невже від офіціанта «отвалится кусочек», якщо він скаже до клієнта пару слів українською? Це ж не більше «приниження», ніж посміхнутися, привітатися і побажати «Смачного!».
Дехто зауважує, що «усе має вирішувати ринок». Якщо ресторан не обслуговує українською, хай клієнти його бойкотують. Тоді ресторатор підрахує збитки, покається і виправиться. Ну, а якщо україномовні не складають критичної маси клієнтів? Або якщо не мають часу пройти кілька кварталів до іншого ресторану? Або якщо усі ресторани навколо не обслуговують українською? Тоді, мабуть, нехай клієнти затикаються, а українська нехай зникає (бо важко підтримувати мову, коли тобі систематично відповідають іншою).
Якби усе керувалося виключно законами ринку, то – наприклад проїзд у метро в Києві мав би коштував приблизно 1 долар, як у більшості столиць світу.
А такі установи, як художні музеї, просто не могли б існувати. Щоб картини не попсувалися, їх треба зберігати при певній температурі та певному рівні вологості, і демонструвати при певному світлі. Треба також подбати про охорону і про цілий штат спеціалістів – реставраторів, мистецтвознавців тощо. Дохід від продажу білетів ніколи не окупить цих витрат: якщо ціни помірні, то грошей не вистачить; а якщо підняти ціни до 500$ за білет, то прийдуть хіба одиниці, та й ті раз на рік – і цього знов-таки не вистачить.
Є галузі, де втручання держави просто необхідно. Мова – одне з таких питань. Принаймні, у ситуації, коли нею не можна отримати найелементарніших послуг.
Євген Остапенко, ТЕКСТИ.org.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
