Останнім часом занадто часто чую від добрих і побожних парафіян слова: «Отче, ну я так борюсь зі своїм гріхом, але подолати його ніяк не можу. Не знаю що робити».
Учора в Римо-Католицькій Церкві розпочався Великій Піст, і знову лунає заклик про навернення. Багато вірних вирішують присвятити цей час подоланню своїх більших чи менших вад. Знаю, що багатьом із вірних це вдається. Інші ж, навпаки, переживають нову поразку. Один парафіянин розповідав мені, що якось на Великий Піст зробив постанову не пити кави. Перед постом він пив щоденно щонайменше по три чашки міцної кави. Коли настала Попільна Середа, він серйозно сприйняв свою постанову, однак його дружині довелося викликати "швидку" – у нього раптово впав тиск. Лікарі спершу не зрозуміли, що сталося, та коли він розповів їм – лишень посміхнулись: організм настільки звик до кофеїну, що його раптова відсутність обернулась небезпекою для життя.
Цей приклад показує, що рішення боротися з гріхом чи вадою, покладаючись лише на свою власну волю, може обернутися для людини катастрофою. Ми часто нетерпеливо хочемо з чимось порвати, неглибоко задумуючись про те, яке походження цього гріха чи вади, у чому ж причина того, що людина так довго триває в цьому гріхові?
Нещодавно я випадково натрапив на радіохвилю, на якій психолог розповідав про закоханість. Він казав, що закоханість у дорослих (одружених) людей є виявом незрілості і втечі від обов’язків свого родинного життя. Людина не хоче просто прийняти проблем життя і свою безпорадність, і підсвідомо починає шукати собі іншу пару. Щоправда, психолог наголосив, що це його особиста думка, проте я призадумався: а чому ж стаються подружні зради? Не йдеться лише про пожадання, не йдеться також про «звичайне» остигання почуттів у родині, корені знаходяться глибше: невпевненість у собі та неприйняття себе, своєї слабкості, а отже – втеча… Багато наших вад є втечами: як, наприклад, куріння, алкогольна залежність, ігроманія тощо. Втеча від вимагань і дискомфорту життя, втеча від відповідальності, втеча від себе і від своєї провини… Ось і трапляється, що під час Великого Посту я змушую себе, наприклад, не їсти солодкого, але коли вже настає Великдень… Найчастіше ж буває так, що мало нам вдається змінити за час Великого Посту, і ми знову повертаємося до того самого. І справа не тільки в нашому безсиллі, але і в тому, що ми носимо гріх (схильність до гріха) в собі. Так, Христос переміг гріх і Він дає благодать, яка чинить нас гідними вічного щастя. Але ця благодать, поки ми живемо, не усуває повністю нашої схильності до гріха і до зла.
У групах анонімних алкоголіків є декілька етапів подолання своєї залежності. Перший етап – це визнання себе алкоголіком. Вони так себе і називають на зустрічах в групі: «Я алкоголік Іван». Це не самоприниження – це прийняття правди про себе: «Я – алкоголік, а отже, я хворий і залежу від алкоголю». Якщо алкоголік не приймає цієї правди про себе, він ніколи не вийде із залежності, бо, ставлячись до себе як до здорового, завжди потраплятиме в ситуації, коли не він керуватиме алкоголем, а ця залежність керуватиме ним.
Щось подібне повинні під час Великого Посту зробити і ми, віруючі: визнати себе грішниками. «Я – грішник Іван». Ми, подібно до алкоголіків, вже ніколи не вилікуємося, поки живемо на землі, від хвороби та залежності від гріха. Але коли ми це визнаємо, то ми робимо ось що: оскільки гріх – це хвороба, то тим самим ми визнаємо потребу в Лікареві, яким є Господь Ісус; і оскільки гріх – це образа Бога, ми розуміємо необхідність перепрошення Бога і благаємо Його про милосердя…
_________________________________________________________
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
